Actions

Work Header

Богом даний

Work Text:

І

— Гарні.

Уважно розглядає долоні, обережно водячи подушечками по мозолях.

— Такі великі, мені подобається, — накриває своєю прозорою ручкою його, заглядаючи в очі. — Ти різьбяр по дереву?
— Так, але ти й сам знаєш.
— Знаю.

Усміхається одними котячими зіницями, сміється тихо. Торкається зап'ястя крижаними пальцями. Дивно, на вигляд вогнем палає, а на правді холодний, наче камінь. Робить крок назад, крутитися, звиваючись у вихорі довгого рудого волосся. Здається, що в них лиш сміття: гілочки, голочки, листочки, а насправді — прикраси, та не людські.

— Нащо прийшов? Я вашому роду нічого поганого не робив.
— Невже?  — зупиняється, схиляючи голову на бік. — Ти різьбяр, ти з наших сестер людям на втіху іграшки робиш.
— Лише з мертвого дерева.
— Так, із убитого.

Розставляє руки та крутиться, сміється знову. Довга, подекуди розірвана сорочка підлітає вище, до самих стегон. Різьбяр нервово ковтає.

— Не хвилюйся, я не по твою душу прийшов, — зупиняється, спиною до нього розмовляючи, а спини то нема. — Поки тільки познайомитись.
— Скоро півні проспівають схід сонця.
— Виганяєш?

Повертається повільно, обводячи очима маленьку, але затишну хатку.

— Мені подобається, у тебе дуже... — не може підібрати слово, — по-домашньому, ось. Ха-ха.
— Не думав, що у мавок є домівки.
— Весь ліс наш дім, твій ліс хоч і замалий, але гарний. Я повернусь сюди ще.
— Навіщо?
— Дізнаєшся.

Відчиняє двері. Обличчя вітають перші сонячні промені, що проходять крізь. Силует розпливається. День — не час для лісової істоти.

ІІ

— Що робиш?

Лунає навпроти, як і раніше, несподівано. Хіба можуть вони так просто входити до людської оселі.

— Вирізаю.
— Невже замовлення? — цікавиться, сідаючи на стіл. Деревина не скрипить, він нічого не зачіпає, наче пір'їнка.
— Я для себе.
— Он як, і хто це?
— Ти.
— О! — дивується, очі широко розплющує, — дозволиш?

Різьбяр передає шматочок осики розміром з його долоню. Поки лиш контури. Тут буде голова, талія, спідниця. Тільки почата робота, але вже така тепла від рук майстра. Йому ніколи не бути таким теплим.

— Чому вирізаєш мене?
— Мудрі люди кажуть, якщо мавка дістане фігуру точнісінько схожу на неї і якщо її поховають за всіма правилами, то душа буде звільнена.
— Ти в це віриш?
— А ти прийшов не за цим?

Вперше підіймає на нього погляд, потрапляючи в полон некліпаючих очей.  Довго дивиться — не відірвати — намагається розглянути обличчя. Чари.

— Можливо, за цим, але в тебе не вийде.  Тобі не відтворити моє лице. Ти його не бачиш.

На столі мерехтить свічка, розганяючи морок і обходячи стороною істоту.

— Не бачу, але можу відчути.

Мавка нахиляється ближче, і здається, що вуста її майже видно. Різьбяр цілує. Обережно торкається крижаної посмішки, зігріваючи своїм подихом.  Колись, на ярмарку він торкався шовку, і ця ніжна тканина зараз здається грубою овчиною, порівняно зі шкірою нявки.

— В тебе тонкі губи, — промовляє.

Дихання плутається, але тільки в одного — другому дихати нема потреби.

— Правильно, — різьбяр не бачить, але знає, що той посміхається, чує, що сміється. — Я подивлюсь?
— Прошу.

Чоловік бере деревену до рук і починає вирізати зачіску.

  — В тебе гарне волосся.
  — Дякую.

  ІІІ

— Завтра день сонцестояння.
— Знаю, усе село готується до свята.
— І увесь ліс.

Надворі співають цвіркуни.

— Ходім зі мною? — питає раптом, а може й не раптом, хто його знає.
— В ліс?
— В ліс.
— Це небезпечно, я людина.
— Ти моя людина.

Мовчить.

— Вони нічого з тобою не зроблять, обіцяю, я захищу, — притуляється і обіймає зі спини. Хоча щойно стояв навпроти, знову перемістився.
— Навіщо це тобі?
— Постійно ти з оцим "навіщо?" — бурчить. — Вважай оплатою за роботу.

Думає. Бідолашні люди, постійно їм треба думати.

— Добре, я піду з тобою.
— Так? Ура! — обіймає міцно, майже душить.
— Вб'єш зараз, — хрипло.
— Ні-і, ти живий мені потрібен, — у щоку цілує.

Спостерігає.  Гострий ніж та вмілі руки — цього людям вистачає, аби чаклувати. Фігурка дуже схожа на нього, але місцями лишається шматком дерева.

Різьбяр завмирає.

  — Що таке?
  — Твоя шия. Я не знаю, як вона виглядає.
  — Виправимо.

Бере його долоні у свої та підносить до шиї. Тоненька, так само шовкова, як і вуста. Стояти незручно, сідає на його коліна, голову назад відкидає. Чуже дихання зігріває та водночас обпалює.

— У тебе шрам на шиї.

Трохи помітно киває погоджуючись. Хапає гостре бажання піти, але відчуває руки на талії.

— Я не закінчив.

Цілує довгий рубець, обережно, повільно. У відповідь намагаються розсміятись, неправдоподібно. На губах відчутні краплі крові — це не шрам, а вічна рана.

— Хто тебе вбив?
— Не знаю.
— За що?
— Не знаю.
— Давно?
— Не знаю.
— Вибач, не хотів образити.
— Знаю.

Бере колюче обличчя у долоні, злизує гарячі краплі. Сміється й лишає на обличчі тисячі поцілунків. Чоловік пахне деревом і лісом — йому не місце серед людей.

IV

— Ти наляканий.

Тиша.

— Я лякаю тебе?

Намагається привернути увагу, але марно. Різьбяр стискає фігурку з осики — копію. Думає, знову думає.

— Мене звинувачують у чаклунстві.
— Що? Чому?
— Люди бачили, як я виходив з лісу в ніч сонцестояння.
— І що тепер?
— Завтра засудять, післязавтра спалять.
— Вибач.
— Ти не винен. Вони давно хотіли позбутися мене.
— Заздрили?
— Напевно.
— Люди жахливі.

З'являється на колінах, обіймає. Холодний, але по-особливому теплий.

— Я прийду на твою страту, — шепоче.
— Не прийдеш.
— Чому?
— Бо я прийду на твої похорони.

Котячі очі не блимають, дивляться довго.

— Дякую. Ти подаруєш мені спокій.
— Це оплата.

Дивується.

— Оплата за віднайдене життя, хоч і не довге.

Цілує. Обіймає. Торкається. Не бреше. Він його воскресле життя, його бездиханне натхнення, його крижаний вогник, його безпричинний сміх.

V

— Сам, Господи, упокой душу спочилого раба Твого Осипа* у місці світлім, у місці квітучім, у місці спокою, де нема ні недуги, ні скорботи, ні зітхання.

Кидає землю хрест навхрест, встає з колін.

VI

— Сам, Господи, упокой душу спочилого раба Твого Єремія* у місці світлім, у місці квітучім, у місці спокою, де нема ні недуги, ні скорботи, ні зітхання.

Чує шепіт знайомий крізь сміх дерев палаючих.