Work Text:
І
— Гарні.
Уважно розглядає долоні, обережно водячи подушечками по мозолях.
— Такі великі, мені подобається, — накриває своєю прозорою ручкою його, заглядаючи в очі. — Ти різьбяр по дереву?
— Так, але ти й сам знаєш.
— Знаю.
Усміхається одними котячими зіницями, сміється тихо. Торкається зап'ястя крижаними пальцями. Дивно, на вигляд вогнем палає, а на правді холодний, наче камінь. Робить крок назад, крутитися, звиваючись у вихорі довгого рудого волосся. Здається, що в них лиш сміття: гілочки, голочки, листочки, а насправді — прикраси, та не людські.
— Нащо прийшов? Я вашому роду нічого поганого не робив.
— Невже? — зупиняється, схиляючи голову на бік. — Ти різьбяр, ти з наших сестер людям на втіху іграшки робиш.
— Лише з мертвого дерева.
— Так, із убитого.
Розставляє руки та крутиться, сміється знову. Довга, подекуди розірвана сорочка підлітає вище, до самих стегон. Різьбяр нервово ковтає.
— Не хвилюйся, я не по твою душу прийшов, — зупиняється, спиною до нього розмовляючи, а спини то нема. — Поки тільки познайомитись.
— Скоро півні проспівають схід сонця.
— Виганяєш?
Повертається повільно, обводячи очима маленьку, але затишну хатку.
— Мені подобається, у тебе дуже... — не може підібрати слово, — по-домашньому, ось. Ха-ха.
— Не думав, що у мавок є домівки.
— Весь ліс наш дім, твій ліс хоч і замалий, але гарний. Я повернусь сюди ще.
— Навіщо?
— Дізнаєшся.
Відчиняє двері. Обличчя вітають перші сонячні промені, що проходять крізь. Силует розпливається. День — не час для лісової істоти.
ІІ
— Що робиш?
Лунає навпроти, як і раніше, несподівано. Хіба можуть вони так просто входити до людської оселі.
— Вирізаю.
— Невже замовлення? — цікавиться, сідаючи на стіл. Деревина не скрипить, він нічого не зачіпає, наче пір'їнка.
— Я для себе.
— Он як, і хто це?
— Ти.
— О! — дивується, очі широко розплющує, — дозволиш?
Різьбяр передає шматочок осики розміром з його долоню. Поки лиш контури. Тут буде голова, талія, спідниця. Тільки почата робота, але вже така тепла від рук майстра. Йому ніколи не бути таким теплим.
— Чому вирізаєш мене?
— Мудрі люди кажуть, якщо мавка дістане фігуру точнісінько схожу на неї і якщо її поховають за всіма правилами, то душа буде звільнена.
— Ти в це віриш?
— А ти прийшов не за цим?
Вперше підіймає на нього погляд, потрапляючи в полон некліпаючих очей. Довго дивиться — не відірвати — намагається розглянути обличчя. Чари.
— Можливо, за цим, але в тебе не вийде. Тобі не відтворити моє лице. Ти його не бачиш.
На столі мерехтить свічка, розганяючи морок і обходячи стороною істоту.
— Не бачу, але можу відчути.
Мавка нахиляється ближче, і здається, що вуста її майже видно. Різьбяр цілує. Обережно торкається крижаної посмішки, зігріваючи своїм подихом. Колись, на ярмарку він торкався шовку, і ця ніжна тканина зараз здається грубою овчиною, порівняно зі шкірою нявки.
— В тебе тонкі губи, — промовляє.
Дихання плутається, але тільки в одного — другому дихати нема потреби.
— Правильно, — різьбяр не бачить, але знає, що той посміхається, чує, що сміється. — Я подивлюсь?
— Прошу.
Чоловік бере деревену до рук і починає вирізати зачіску.
— В тебе гарне волосся.
— Дякую.
ІІІ
— Завтра день сонцестояння.
— Знаю, усе село готується до свята.
— І увесь ліс.
Надворі співають цвіркуни.
— Ходім зі мною? — питає раптом, а може й не раптом, хто його знає.
— В ліс?
— В ліс.
— Це небезпечно, я людина.
— Ти моя людина.
Мовчить.
— Вони нічого з тобою не зроблять, обіцяю, я захищу, — притуляється і обіймає зі спини. Хоча щойно стояв навпроти, знову перемістився.
— Навіщо це тобі?
— Постійно ти з оцим "навіщо?" — бурчить. — Вважай оплатою за роботу.
Думає. Бідолашні люди, постійно їм треба думати.
— Добре, я піду з тобою.
— Так? Ура! — обіймає міцно, майже душить.
— Вб'єш зараз, — хрипло.
— Ні-і, ти живий мені потрібен, — у щоку цілує.
Спостерігає. Гострий ніж та вмілі руки — цього людям вистачає, аби чаклувати. Фігурка дуже схожа на нього, але місцями лишається шматком дерева.
Різьбяр завмирає.
— Що таке?
— Твоя шия. Я не знаю, як вона виглядає.
— Виправимо.
Бере його долоні у свої та підносить до шиї. Тоненька, так само шовкова, як і вуста. Стояти незручно, сідає на його коліна, голову назад відкидає. Чуже дихання зігріває та водночас обпалює.
— У тебе шрам на шиї.
Трохи помітно киває погоджуючись. Хапає гостре бажання піти, але відчуває руки на талії.
— Я не закінчив.
Цілує довгий рубець, обережно, повільно. У відповідь намагаються розсміятись, неправдоподібно. На губах відчутні краплі крові — це не шрам, а вічна рана.
— Хто тебе вбив?
— Не знаю.
— За що?
— Не знаю.
— Давно?
— Не знаю.
— Вибач, не хотів образити.
— Знаю.
Бере колюче обличчя у долоні, злизує гарячі краплі. Сміється й лишає на обличчі тисячі поцілунків. Чоловік пахне деревом і лісом — йому не місце серед людей.
IV
— Ти наляканий.
Тиша.
— Я лякаю тебе?
Намагається привернути увагу, але марно. Різьбяр стискає фігурку з осики — копію. Думає, знову думає.
— Мене звинувачують у чаклунстві.
— Що? Чому?
— Люди бачили, як я виходив з лісу в ніч сонцестояння.
— І що тепер?
— Завтра засудять, післязавтра спалять.
— Вибач.
— Ти не винен. Вони давно хотіли позбутися мене.
— Заздрили?
— Напевно.
— Люди жахливі.
З'являється на колінах, обіймає. Холодний, але по-особливому теплий.
— Я прийду на твою страту, — шепоче.
— Не прийдеш.
— Чому?
— Бо я прийду на твої похорони.
Котячі очі не блимають, дивляться довго.
— Дякую. Ти подаруєш мені спокій.
— Це оплата.
Дивується.
— Оплата за віднайдене життя, хоч і не довге.
Цілує. Обіймає. Торкається. Не бреше. Він його воскресле життя, його бездиханне натхнення, його крижаний вогник, його безпричинний сміх.
V
— Сам, Господи, упокой душу спочилого раба Твого Осипа* у місці світлім, у місці квітучім, у місці спокою, де нема ні недуги, ні скорботи, ні зітхання.
Кидає землю хрест навхрест, встає з колін.
VI
— Сам, Господи, упокой душу спочилого раба Твого Єремія* у місці світлім, у місці квітучім, у місці спокою, де нема ні недуги, ні скорботи, ні зітхання.
Чує шепіт знайомий крізь сміх дерев палаючих.