Actions

Work Header

зростати

Work Text:

Насправді, не мало жодного значення, хто ж з них перший вступив у ту печать. 

(Це Дзінь Лін. Але коли Лань Сиджвей збагне це трохи пізніше, він залишить це знання при собі). 

Та це справді не так вже й важливо. Лань Дзін’ї стоїть поряд нього, а Оуян Дзіджень своєю чергою – за плечами Дзін’ї. Сиджвей перший бачить її. Але він поспішно рухається, щоб відштовхнути трьох товаришів, а сам тим часом наступає на внутрішню лінію печаті. 

А потім відразу три речі відбуваються поспіль: земля зблискує гаряче й яскраво; Вей Вусянь вигукує його ім’я; дві руки хапають Сиджвея і тягнуть його вбік, майже збиваючи з ніг. 

На галявині щось зблискує, і все гасне у світлому тумані. 

*** 

Першим оклигує від шуму у вухах Лань Сиджвей. 

 – Дзін’ї-сюн? – ліворуч від Сиджвея озивається, задихаючись, Оуян Дзіджень. – Ти… 

Крик болю, що вчув Сиджвей, він міг би впізнати з тисячі – то був Дзін’ї.

 – Дзіджень-сюне… то були мої ребра! 

 – Хто на мені розлігся? – судячи з тону, з Дзінь Ліном усе гаразд. – Злазь з мене швидше! 

Сиджвей швиденько обмацує себе. Він все ще лежить на землі. Що ж, він мав би здогадатися. Перед очима його через яскраве світло і удар все ще миготять плями. Але паніка, яку він відчув миттю опісля, змітає усе инше. 

 – Старший Вею? – кричить він. Коли ніхто не озивається, Сиджвей відчуває, наче падає знову.  – Ви бачили, що зі старшим Веєм? 

 – Старший Вей? Він був… – голос Дзін’ї від страху різко обривається. – Старший Вею, ви нас чуєте? 

 – Вей Вусянь! – гавкає Дзінь Лін. – Ну-бо відповідай! 

 – Сиджвей-сюне… – озивається Оуян. – У печаті… 

Сиджвей зривається на ноги, коліна його тремтять. Образ печаті розмивається, а галявина пливе перед очима. Фігури Вей Вусяня в печаті немає – тільки якась неясна постать. 

Сиджвей сповільнюється. І ось тоді він справді приглядається. Постать у печаті не подібна до Вей Вусяня ні за зростом, ні за вагою чи статурою, ні навіть за віком. Він дивиться на дитину років, можливо, чотирьох чи п’яти. Сірі очі хлопчини широко розплющені, а погляд уважно спрямований на Сиджвея. Його темне волосся розпущене, а сплутані пасма вкривають плечі. Закутаний хлопчак у ханьфу, що більше за нього самого у кілька разів; неподалік лежить скручена і відкинута червона стрічка. 

Сиджвей дозволяє собі не більше десяти секунд недовіри. Зрештою, він чудово знає, хто перед ним. 

 – Старший… – Сиджвей змовкає. Хлопчик кліпає очима – не надто довірливо, але з цікавістю, і Сиджвей знижує голос: – Вей Їн? 

Хлопчик видає тихенький запитальний звук і ледь чутно шепоче:

 – Так? 

Дзін’ї, що стоїть на иншому боці галявини, піднімає руку. 

 – Я перепрошую, – каже він. – Але якого хуя? 

*** 

Перші повідомлення про гірського демона, що оселився у Хмарній Улоговині трохи нижче за течією ріки, почали надходити близько тижня тому. 

Гірські демони насправді зовсім не були чимось незвичним. Втекти від такого привида легко міг би навіть одноногий стариган; та цей дух, за словами Вей Вусяня, грав зовсім нечесно . Селяни, що жили неподалік, розповіли, що по всьому лісові гірський демон лишав заледве помітні прокляті печаті. Це були пастки, щоб жертви залишилися беззахисними перед ним. 

Саме їх вони й шукали у лісі з самого ранку. Час ж полювання таких демонів настає набагато пізніше – аж у години глухої ночі. Та Вей Вусянь сподівався спершу знайти усі прокляті печаті, і, якщо пощастить, розібратися, як саме вони працюють. Зрештою, серед жертв гірського демона у живих не лишилося нікого. Все, що вдавалося знайти згодом у лісі – самі лише кістки. 

У Сиджвея було кілька думок щодо того, що ж саме відбулося. Проте жодна з них навіть близько не збігалася з правдою. 

 – Добре, – каже Дзін’ї, коли Сиджвей висловлює свої здогади вголос. – Гаразд. Отже, демон перетворює своїх жертв на дітей. 

 – Я думаю, що так, – каже Сиджвей. 

 – Щоб зробити їх легшою здобиччю, – продовжує Дзін’ї. 

 – Так, – відзивається Сиджвей. 

 – Отож… - голос Дзін’ї сіпається. – Оця от дитина - це старший Вей? 

Вей Вусянь, все ще вкутаний у завелике для нього ханьфу, ввічливо блимає. 

 – Якщо б ви дозволили мені повторитися, – промовляє Дзін’ї, – то якого хуя? 

 – Дзін’ї, – відзивається Сиджвей. – Не перед старшим Веєм. 

 – Це ж старший Вей! – шипить у відповідь Дзін’ї. – Він ж вже давно знає це слово! 

 – Дзін’ї-сюне, – промовляє Оуян Дзіджень, – заспокойся. 

 – Пробачте, – відповідає Дзін’ї, – вас турбує мій виправданий жах?  

Оуян Дзіджень кидає на нього погляд з нехарактерним для нього суворим відблиском. 

 – Маленькі діти дуже чутливі до підвищеного голосу. І що б ти сам відчував, якби навколо тебе стояла купа крикливих незнайомців? 

 – З чого ви взяли, що він нас не впізнає? – Дзінь Лін опускає руки на стегна, розвертаючись до Вей Вусяня.  – Агов! Ти знаєш, хто ми? 

Вей Вусянь не здригнувся, але якось увесь підібрався. На його лиці все ще лишається нейтральний вираз, хоч і злегка обережний. Та Оуян Дзіджень правий – вони й справді його лякають. 

 – Чому б вам усім не відійти трохи назад? – бурмотить Сиджвей. – Я спробую поговорити з ним. 

Сиджвей опускається на коліна і зрештою опиняється майже на рівні очей з Вей Вусянем, що згорнувся у маленьку кульку у самому центрі печаті. Живіт Сиджвея трохи скручує – Вей Вусянь зовсім нечасто виглядає настільки маленьким. 

Але є щось таке у м’якій запитальній складці його брів, у тому, як навіть зараз він не розриває зоровий контакт із Сиджвеєм. Приблизно такий ж погляд зберігся і в дорослого його, коли він дивиться на Сиджвея і чекає, поки той сформує в голові якусь думку. Він наляканий не настільки, щоб закритися. Він дивиться на дії Сиджвея з зацікавленістю. 

 – Вей… – Сиджвей робить павзу і дає собі зрозуміти, наскільки дивно це звучало б. А потім тихо кличе: – А-Їн. 

Вей Вусянь повільно нахиляє голову вбік, а потім поволі розслабляється. 

 – Ґеґе знає мене? 

 – О, боги, – каже Дзін’ї. - Він назвав тебе ґеґе! О ні… 

 – Не смійся з нього, Дзін’ї-сюне, – говорить Оуян Дзіджень. 

 –  Я й не сміюся, – відзивається Дзін’ї. – Це так мило, що я зараз відкинусь. 

Сиджвей зосереджується, прикусуючи губу. Якщо він не помилився в підрахунках - нехай – то приблизно у цьому віці Вей Вусянь лишився сиротою. Йому треба якось завоювати довіру хлопчика, але от казати, що вони друзі його батьків здається надто жорстоким. 

 – Ти цього не пам’ятаєш, але ми прийшли сюди з тобою, А-Їне. Ми твої хороші друзі. 

 – О, – Вей Вусянь  – А-Їн – трохи супиться. Проте він, здається, не вловлює брехні. – Я не пам’ятаю? 

Сиджвей трохи вагається. Та, на щастя, на допомогу приходить Оуян Дзіджень:

 – Ти потрапив під прокляття, А-Їне. – Це добре придумано – бо, суто технічно, це правда. – Ти, певно, дуже розгублений, еге ж? 

Після цього Вусянь розслабляється ще сильніше. 

 – Так, – тихо говорить він. З горла Дзін’ї вилітає маленький засмучений звук.  

 – Б’юся об заклад, ти також втомився, – тон Оуян Дзідженя низький і  заспокійливий. – Напевно, важко ходити в цьому великому ханьфу. Чому б тобі не дозволити носити тебе цьому ґеґе в білому? Він досить сильний.

А-Їн знову дивиться на Сиджвея. І в голові Сиджвея пролинає зовсім випадкова думка – це він уже вдруге у своєму житті дивиться в очі Вей Вусяневі в иншому тілі.

Важко вгадати, чи Дзін’ї миттєво розуміє стан Сиджвея, чи просто хоче поносити Вей Вусяня на руках, але, незалежно від причини, він підходить ближче. 

 – Я понесу його, – каже він. – Ну-бо, А-Їне, йди до мене. 

 – Тільки не кидай його, – відзивається Дзінь Лін. 

 – Перепрошую, – каже Дзін’ї, – скільки ти новачків останнім часом водив на нічні лови? Вони ж як маленькі цуценята, ніколи не хочуть йти самі. Зрештою їх постійно доводиться тягти на руках. 

 – Цуценята? – А-Їн, що у своєму завеликому ханьфу пробирався до Дзін’ї, зупиняється. З його лиця, й так блідого, сходять останні фарби. – Тут є собаки? 

 – Ох… – говорить Дзін’ї. – Я зовсім не те мав на увазі…

Відчувши, що Дзін’ї не знає, що робити, Сиджвей врешті відходить від власного заціпеніння. Він заспокійливо всміхається Дзін’ї, що пригнічено бурмоче: “ Що я такого сказав? ”, і обережно кладе руку на плече дитини. 

  – Тут немає собак, А-Їне. 

 – Жодної? – А-Їн з сумнівом дивиться на Сиджвея. Його темно-синє ханьфу, спеціально замовлене Ханьґуан-дзюнем, тягнеться далеко позаду. Якщо Дзін’ї підніме його прямо так, то неодмінно перечепиться, і вони обидва впадуть. 

 – Жодної, – підтверджує Сиджвей. – А-Їне, можна я підв’яжу кінці твоїх одежин? Тоді ти зможеш піти пограти з моїм другом Дзін’ї. 

А-Їн задумливо і з бурмотінням окидує поглядом свої ноги, ніби справді оцінює усі варіанти. Сиджвей не впевнений, що коли-небудь бачив настільки обачну дитину – навіть серед новачків ордену Лань. Бачити ж Вей Вусяня таким обережним настільки дивно, що в Сиджвея щось скручується в животі. 

Потім А-Їн усміхається, і широка посмішка заледве вміщається на маленькому круглому лиці: 

 – Гаразд! 

Десь позаду Сиджвея Дзін’ї видає високий захоплений звук. 

Сиджвей веде А-Їна у тінь дерева, що стоїть неподалік, і тим самим дає можливість трьом друзям оглянути галявину. Там він садовить хлопчика на землю і опускається поряд. Він насправді не знає, чи не тривожно А-Їнові від того, що вони роблять – саме так у цьому віці, імовірно, почував би себе сам Сиджвей. Та, можливо, відома допитливість Вей Вусяня пробудилася вже навіть в такому малюкові. 

Ханьфу справді велетенське, і з ним треба щось робити. Попри те, що в тілі Мо Сюан’ю Вей Вусянь і нижчий, ніж у власному, він все ще лишається досить високим, а А-Їн, здається, надто маленький як для свого віку. Зрештою, Сиджвей зав’язує кінець одежин обережним вузлом, а решту обгортає навколо його талії, що те гніздо. У Кайї є кравець, що шиє кланові одежини для усіх учнів, тож в нього має знайтися якесь ханьфу потрібного розміру. 

Їм справді варто вирушити до Кайї, щоб розібратися, що ж вони робитимуть далі. Лишатися у лісі А-Їнові небезпечно, навіть за умови, що з ним четверо заклиначів. Але й думка про те, що вони покинуть лови без Вей Вусяня – принаймні, у його звичному вигляді – це гірше за те, про що Сиджвей волів би думати. 

Але Ханьґуан-дзюня тут немає. І Вей Вусяня, як би там не було, тут теж немає. А Сиджвей – старший учень ордену Лань. Це означає, що він мусить над усім порозмислити. 

І поки Сиджвей кліпає очима, повертаючись у реальність, А-Їн запитально нахиляє голову вбік. Навіть попри тугий вузол у грудях Сиджвей не може втримати сміх. Волосся А-Їна закриває його обличчя. 

 – О, ми маємо щось із цим зробити, – каже він. – Зачекай-но ще хвилинку, А-Їне. 

Сиджвей підбирає відкинуту червону стрічку і обходить Дзін’ї та Дзінь Ліна, що затіяли суперечку. “Одна проблема за раз”, – нагадує собі він. А-Їн спокійно сидить увесь час, поки Сиджвей збирає його волосся у хвіст – досить тугий, щоб він не розвалився, та все ж і вільний, щоб не стягувати шкіру голови. 

Він пов’язує стрічку і відступає на крок назад, аби оглянути свою роботу. 

 – Тобі зручно, А-Їне? 

 – Ммм… – А-Їн супить брови і тягнеться вгору, поплескуючи долонями свою нову зачіску. Його пальці рухаються обережно та ніжно, ніби він просто хоче намітити форму. 

 – Тобі подобається? – запитує Сиджвей. – Мій ґеґе робив мені таку зачіску, коли я був малим. 

Сиджвей глитає згусток у горлі. Вираз обличчя А-Їна стає допитливим, і цей ж вираз часто вигулькував і на дорослому лиці Вей Вусяня. 

 – Не думаю, що ти зараз можеш підказати мені, що робити, – тихо каже Сиджвей. 

А-Їн знову хмуриться і бовкає ногами. Сиджвей швиденько повертає на обличчя усмішку – якою б не була причина, та хлопчик уважно стежить за усіма його змінами настрою, тож йому варто тримати себе укупі. 

 – Нічого, – каже Сиджвей. – Давай повернемося до наших друзів, гаразд? – і він піднімає А-Їна на руки. 

Коли він перетинає галявину, Дзінь Лін та Дзін’ї продовжують сперечатися, проте вже навіть не намагаються стишити голоси. Дзінь Лін стискає руки і схрещує їх на грудях з більшою силою, ніж це справді необхідно. Нефритова підвіска у формі лотоса, що прикріплена до його поясу, коливається і брязчить, коли зіштовхується із дзвіночком клану Юньмен Дзян. А-Їн в обіймах Сиджвея приглядається. 

 – Я просто кажу… – Дзінь Лін обривається, коли до них підходить Сиджвей. Погляд його зупиняється на А-Їні і він ловить його зирки на своїй підвісці. Він всього мить вагається, а потім відчеплює підвіску і сує її у руки дитині. 

 – Ханьґуан-дзюнь зможе це виправити. Я кажу тобі, ми маємо йому розповісти. 

 – Справді? – каже Дзін’ї. – То ти вже не боїшся Ханьґуан-дзюня? 

 – З чого б це раптом? – Дзінь Лін виструнчується. – Я тепер очільник ордену, ми практично рівні за статусом. 

Сиджвей трохи переміщує А-Їна у своїх обіймах і спостерігає за тим, як той з дуже не вейвусянівською обережністю простежує лінії на кулоні Дзінь Ліна. Дзінь Лін неймовірно сильно боїться Ханьґуан-дзюня. Але Сиджвей тримає це при собі. 

 – Навіть якщо його дурень-чоловік потрапив під прокляття через нас, – продовжує Дзінь Лін, – він ж не буде нас бити чи щось таке, правда? 

 – Юна панночко, – вкрай серйозно говорить Дзін’ї. – Це зовсім не найгірше, що з нами може трапитися. 

 – Що може бути гірше? 

Обличчя Дзін’ї смутнішає. Оуян Дзіджень, озираючись через плече, також виглядає безрадісно. 

 – Він може перестати довіряти нам старшого Вея! 

Дзінь Лін здіймає руки до неба:

 – Він наш вчитель! – верещить він. – Це нас довіряють йому!

 – Дзінь Ліне, – з попередженням говорить Сиджвей, коли відчуває, що А-Їн в його руках сіпається. – Тихіше. 

Дзінь Лін озирається на нього з розпашілим обличчям і вже відкритим для суперечки ротом. Проте він все ж заплющує очі і голосно й повільно видихає. 

 – Гараз, Сиджвеє, – говорить він. – Що ти пропонуєш робити? 

Сиджвей трохи вагається. А-Їн тим часом все ще розглядає підвіску. Якось Дзінь Лін згадував, що вона раніше належала його матері. Можливо, Вей Вусянь навіть у такому юному віці усвідомлює це. 

 – Благаю, Сиджвеє, – каже Дзін’ї. – Присягаюся, якщо ми не зможемо розібратися з цим, то підемо прямо до Ханьґуан-дзюня. Але спробуймо спершу вирішити це самі? Я не можу просто прийти до нього і сказати, що прокляв старшого Вея. 

Сиджвей закриває очі, щоб не бачити облич, що скупчилися в очікуванні навколо нього. Помилки трапляються. Ханьґуан-дзюнь говорив це Сиджвеєві, відколи він себе пам’ятає. Ханьґуан-дзюнь зрозумів би. Він б точно зрозумів. 

Проте тим, хто прокляв Вей Вусяня, був не Дзін’ї. Це також трапилося не через Дзінь Ліна чи Оуян Дзідженя. Вей Вусянь опинився всередині печаті, відштовхуючи Сиджвея. 

 – Всього кілька годин, – говорить Сиджвей. – Опісля ми підемо до Ханьґуан-дзюня. 

Обличчя Дзін’ї світлішає. 

 – Кілька годин, – легко погоджується він. – А тепер передавай його мені, тепер моя черга! А-Їне, ти ж хочеш провести час із своїм Дзін’ї-ґеґе, так? 

Сиджвей трохи вагається. Але А-Їн не виглядає наляканим від того, що його триматиме хтось инший. Натомість він піднімає лице до Сиджвея, ніби перевіряючи його реакцію, а потім усміхається. 

 – Гаразд. 

 – З чого це раптом Дзін’ї нестиме його наступним? – говорить Дзінь Лін. – Він мій дядько, взагалі-то! 

 – Якби ж ти хоч раз назвав його дядьком йому в обличчя, – каже Дзін’ї спокійно, вмощуючи А-Їна в своїх обіймах. 

 – Нізащо, – тягне Дзінь Лін. – Він тоді став би просто нестерпним. 

 – Отже, що ж ми робитимемо, Сиджвей-сюне? – питає Оуян Дзіджень. – Ми перевірили печать, але жоден з нас нічогісінько про неї не знає. 

Сиджвей опускає очі. Він теж чимало цим стурбований.

 – Перш за все нам варто спуститися з гори, – говорить він. – Потім ми з Дзін’ї надішлемо листа до Хмарної Улоговини – до когось з наших шіді, хто має більший досвід нічних ловів. І тоді ми зможемо дослідити цю печать, поки вони вислідковуватимуть демона. 

 – Навіщо нам взагалі чекати? – питає Дзінь Лін. – Ми б набагато швидше знайшли демона самі. І більшість проклять, до слова, розпадаються зі смертю того, хто їх наклав. 

 – Юна очільнице ордену Дзінь, – говорить Дзін’ї з тою вдаваною терплячістю, яку, як він чудово знає, Дзінь Лін ненавидить найбільше. – Ми не будемо брати дитину на бій з гірським демоном. 

 – Він не дитина, – відзивається Дзінь Лін. 

 – Мені шість, – подає голос А-Їн; він хоче допомогти. 

 – Моя помилка. Йому шість, – Дзін’ї підтягує А-Їна вище на своєму стегні. – Звісно, він вже готовий до свого першого нічного полювання. 

 – Гірські демони найбільш активні у годину хай, – говорить Сиджвей і кидає погляд на пізнє вранішнє сонце. – В нас ще є час. А зараз нам варто би спуститися до Кайї і купити А-Їнові якийсь одяг. 

Тихе бурчання неподалік збиває Сиджвея з думки, і Дзін’ї згори посміхається до А-Їна. 

 – І, можливо, нам варто купити трохи їжі, так? Бо чийсь маленький животик починає бурчати. 

Дзінь Лін насуплює брови:

 – Ти ж пам’ятаєш, що це Вей Вусянь? 

Дзін’ї ж обирає безтурботно проігнорувати його слова. 

 – То як щодо цього, А-Їне? Ти голодний? 

 – Їжа? – А-Їн випростовується у обіймах Дзін’ї. Але наступні його слова невпевнені і досить обережні: – Мені можна трохи поїсти? 

По тому, які усі вони рипаються, Дзін’ї розуміє, що не єдиний уловив цю фразу. 

Оуян Дзіджень оговтується першим; він підходить до А-Їна і ніжно штурхає його у щічку, поки той не починає знову посміхатися. 

 – Що значить “трохи”?, – говорить Дзіджень, і голос його лишається дуже м’яким. – Ми купимо тобі все, що ти захочеш, гаразд? 

 – О, – каже А-Їн. І він кидає ще один погляд, який Сиджвей бачив і в дорослого Вей Вусяня – він використовує його, коли насправді не дуже вірить співрозмовнику. – Добре. 

Дзін’ї глибоко зітхає:

 – А ти справді добре ладнаєш з дітьми, Дзіджень-сюне. 

 – Я старший з трьох, – відзивається той. Але його посмішка трохи спадає, коли він оглядає решту групи. Він мав би здогадатися, навіть перед тим, як йому про це сказав Сиджвей, що усі инші були єдиними дітьми в сім’ях. 

 – Ходімо, – м’яко каже Сиджвей. – А-Їн може змерзнути. 

 – Дзіджень-сюне, – говорить Дзін’ї. – Хочеш трохи понести А-Їна?

 – Можна? – обличчя Оуян Дзідженя просвітлюється. 

Дзін’ї сміється, обережно перекладаючи А-Їна в руки Дзідженя.

 – Так, ти йому подобаєшся. Правда, А-Їне? 

 – Так, – цвірінькає А-Їн, і Дзіджень видає звук, що нагадує закипаючий чайник. 

 – Ще раз нагадую, – бурчить Дзінь Лін. – Це мій дядько. 

 – Не хвилюйся, Дзінь Ліне, – каже Оуян Дзіджень. – Ти зможеш понести його, коли ми доберемося до Кайї. 

Дзін’ї пропускає вперед Дзінь Ліна та Оуян Дзідженя і трохи сповільнюється, щоб іти поряд із Сиджвеєм. Камінці відскакують від їхніх черевиків, коли вони пробираються до схилу гори – туди, де починається дорога до Кайї. 

 – Гей, – каже він, трохи схиляючись. – Ти в порядку? 

Сиджвей здригається. Він думав, що не був аж надто очевидним. Але це ж Дзін’ї. Дзін’ї завжди помічає. 

 – Я був необережним, – каже він тихо. 

 – Це не твоя провина, – каже Дзін’ї.  – Якби ти не виштовхнув нас з печаті, то на галявині опинилися б ти, старший Вей і троє малюків. Це була б вже зовсім инша забава для тебе – я думаю, ти пам’ятаєш, яким я був у свої шість. 

Сиджвей знає, що його посмішка виглядає стомленою. Проте і зупинити її він також не може. 

 – Щонайменше, тоді з нами був би старший Вей. 

 – Він все ще з нами, Сиджвеє, – Дзін’ї легенько штурхає його плечем. – І вже завтра у цей самий час він знову буде звичним собою. Я тобі обіцяю. 

Сиджвей кидає погляд на А-Їна, який дивиться на них з-за плеча Оуян Дзідженя. 

 – Думаєш, з ним усе гаразд? 

 – З А-Їном? Виглядає так, наче все добре, – Дзін’ї знизує плечами.  – Але він так гарно поводить себе, правда? І він такий тихий . Я зовсім не очікував цього від маленького старшого Вея. 

Сиджвей неохоче мугикає у відповідь, і між ними повисає тиша. Останнім часом, коли Вей Вусянь відчуває себе комфортно і не стежить так прискіпливо за тим, що вилітає з його рота, він кидає то тут, то там дрібки спогадів, і Сиджвей тихо, непомітно збирає їх. В голові Сиджвея є зібрана з клаптиків історія попереднього життя Вей Вусяня, з’єднана докупи його власними здогадками. І якщо ці здогадки правдиві, розповідати про них нікому не варто. 

Зрештою, це все, що він має: здогадки. Вей Вусянь, як і Ханьґуан-дзюнь, здебільшого тримає усі свої проблеми і переживання подалі від Сиджвея – так, наче йому знову три, і Вусянь намагається втримати його від поїдання чогось шкідливого. Втім, це не заважає Сиджвеєві спотерігати. Він знає, що Ханьґуан-дзюнь тримає смуток глибоко всередині своєї душі; він знає, що так само робить і Вей Вусянь – цей смуток нагадує скляне поле, проте Вусянь обходить його якнайдалі і робить вигляд, наче його просто не існує. 

Сиджвей відкидає свій неспокій і тривогу подалі і продовжує йти. 

Є час, коли варто покопипсатися у своїй голові – і, повір мені, я просто обожнюю ці моменти , – сказав би Вей Вусянь, якби був тут. – Але найчастіше ти мусиш просто відкинути все зайве  і просто йти до праці. 

Лань Сиджвей йде до праці. 

***

Сиджвей ще ніколи не був так вдячний за бездоганну і недоторканну репутацію одену Лань. Якщо кравець і має певні питання щодо так званого “нового учня”, якого вони несподівано привели до крамниці у ханьфу, набагато більшому, ніж мало б, він їх не ставить. 

 – Так, я гадаю, в мене знайдуться одежини потрібного розміру, – це все, що він говорить. – Зачекайте всього мить, Лань-ґундзі. 

Отож, вони передають А-Їна, щоб з нього зняли мірки, а самі тим часом сідають на лавицю, що стоїть перед входом до крамнички. 

 – Я виснажений, – каже Дзін’ї. – І в мене болить голова. Що, як в мене викривлення ці, а я навіть і не дізнаюся? 

– Я думаю, ти би помітив, – ввічливо говорить Дзіджень. 

– Дзін’ї, – говорить Сиджвей. В нього надто мало сил, щоб мати справу з ще однією дитиною. 

 – Та-ак, несмішно, – з готовністю визнає Дзін’ї, відкидаючись спиною на стіну. Сиджвей заледве продовжує зберігати ідеяльну поставу. 

 – Щонайменше, він слухняний. Старшого Вея досить важко контролювати, коли він звичного віку. 

 – Добре, що нам не довелося вмовляти його піти з нами, – киває Оуян Дзіджень. 

Дзін’ї розслабляється і закриває очі. Проте кількома митями пізніше він знову схоплюється:

 – Боги! – каже він. – Він ж просто пішов з нами!

 – …так, ми щойно саме про це і говорили, – каже Дзінь Лін. 

 – Ні, я маю на увазі… – Дзін’ї кілька разів невиразно і схвильовано змахує руками. – Ми просто сказали йому, що ми його друзі, яких він не пам’ятає, і він повірив нам ? Старший Вей! 

Сиджвей сковтує згусток у горлі. Поряд з ним Дзінь Лін бурмоче молитву вдячности своєму дідусеві за материнською лінією. 

 – Ми не маємо спускати з нього очей, – каже Сиджвей. 

 – Хтось спостерігатиме за ним постійно, – палко погоджується Дзін’ї. – Допоки хтось инший не спробує його всиновити. 

Пройшла ще хвилина змореного мовчання, перш ніж Дзінь Лін заговорив:

 – Як думаєте, він пам’ятатиме це все, коли прокляття спаде? 

 – Я не знаю. Можливо, – каже Дзін’ї. І коли він повертається і дивиться на обличчя Дзінь Ліна, додає з підозрою: – А що? 

 – Я просто кажу, – тягне Дзінь Лін. – Фея чудово ладнає з дітьми. Можливо, якби в нього був инший хороший досвід-

 – Юна панночко, – говорить Дзін’ї спокійно. – Якщо я помічу цю собаку менш ніж за десять лі від малюка, я жбурну її аж до Цінхе. 

Дзінь Лін супиться. 

 – Це ж була тільки ідея. 

 – Перепрошую за втручання, – Сиджвей вчуває шурхіт тканини з крамниці, перш ніж кравець виходить з-за кута, тримаючи за руку А-Їна. – Ми закінчили. Чи можу я надіслати рахунок до ордену Ґусу Лань, як і зазвичай? 

 – Та-, – Сиджвей закриває рота. В кінці кожного місяця Ханьґуан-дзюнь особисто перевіряє усі рахунки, і якщо він помітить плату за вбрання для нового учня, якого просто не існує… 

Неважливо, чи розуміє Дзінь Лін складність ситуації, чи він просто хоче нарешті обірвати тишу найпростішим відомим йому способом, проте він починає говорити.

 – Будь ласка, надішліть увесь рахунок до Ланьлін Дзінь. 

Брови кравця піднімаються так високо, що майже зникають за волоссям. 

 – Що ж, тоді цей покірний слуга так і зробить, – каже він. 

Коли кравець зникає у крамничці, Сиджвей нарешті може зосередити свою увагу на А-Їні, який виглядає набагато більш спокійним, одягнений в одяг, що підходить йому за розміром. Це, звісно, ще одна дивина – бачити Вей Вусяня в тій самій клановій одежі, що сам Сиджвей носив у такому ж віці; але і це Сиджвей обдумає пізніше. 

 – Отож, – каже він. – Так дещо зручніше, правда, А-Їне? 

А-Їн піднімає край свого ханьфу і обережно, одним пальчиком обводить хмарний візерунок. 

 – Якого хуя, – вражено каже він. 

На щастя для Сиджвея, бодай одна річ протягом дня йде як слід, і кравець не чує цих слів. 

 – Лань Дзін’ї, – шипить Дзінь Лін. – Нащо ти його цьому навчив? 

 – Я не збирався! – відповідає Дзін’ї. – Воно вилетіло під впливом моменту! 

 – Просто залишайтеся спокійними, – каже Оуян Дзіджень. – Діти люблять отримувати реакцію. Якщо вони знають, що чогось не варто говорити, вони навпаки хотітимуть казати це частіше. 

 – Гаразд. Гаразд, це я можу, – каже Дзін’ї. – Так, А-Їне, що за хуйня, еге ж? 

 – Дзін’ї, – Сиджвей дозволяє собі на мить прикрити очі. – Це вже аж надто. 

 – Все добре, – заспокійливо говорить Оуян Дзіджень. – Він, імовірно, забуде про це ще до обіду. А-Їне, ходімо поїмо, так? Думаю, ти вже зголоднів. Ти не проти, якщо тебе понесе цей ґеґе в золотому? 

 – Так, – цвірінькає А-Їн. 

 – Я? – водночас говорить Дзінь Лін. 

 – Ти ж увесь ранок жалівся, що тобі не дають його понести, – каже Дзін’ї. 

 – Але це зовсім не робить це менш дивним, – бурмоче Дзінь Лін. Та, хоч і трохи незграбно, він присідає навпочіпки і розкидує руки:

 –  Сюди, Ве- А-Їне. Ходімо. 

Лань Сиджвей притримує двері для Дзінь Ліна, який все ще виглядає аж надто боязким щодо стискання А-Їна у обіймах, і йде у кроці збоку від них. 

 – А-Їне, що ти хочеш поїсти? 

А-Їн дивиться на нього через плече Дзінь Ліна. І Сиджвей знову помічає в глибині його широко розплющених очей дивне вагання. 

 – Хочу? 

Тривога, що зародилася ще зранку, пускає коріння. 

 – Так, – каже Сиджвей. – Що тобі найбільше подобається? 

Увага усіх чотирьох прикута до А-Їна, і це, здається, не надто допомагає йому збирати слова докупи. 

 – Мені подобаються кавунові шкірки, – говорить він. – Іноді мені вдається поїсти пельмені. 

Сиджвей не бачив Дзінь Ліна таким блідим ще з тієї жахливої ночі у храмі Ґуан'їнь. 

 – Це… – Дзінь Лін обриває себе. Він з усіх сил намагається пом’якшити свій голос. – Це усе, що ти їси? 

А-Їн кліпає і вигинає шию, щоб подивитися на Дзінь Ліна. 

 – Я їм і инше, – терпляче каже він. – Але це моє улюблене. 

Сиджвей через плече А-Їна намагається подати знак, що вони мають бути дуже обачними у реакціях на слова дитини. Проте надто пізно – Дзін’ї вже піддався емоціям. 

  – Старший Вею… – його очі наповнюються сльозами. 

 – Старший Вею, – каже Оуян Дзіджень поміж схлипами. – Ви так багато страждали… 

Дзінь Лін уважно дивиться на Сиджвея через маківку А-Їна. Він трохи піднімає голову, як робить, коли хоче виглядати рішучим.

 – Лань Сиджвеє, – каже він. – За обід я також заплачу. 

 – Дзінь Ліне, – відзивається Сиджвей, – це не-

 – Орден Ланьлін Дзінь може собі дозволити оплатити один обід, – каже Дзінь Лін. Це мало би бути неможливим – йти, нести дитину і водночас так метушитися – але у Дзінь Ліна якимось чином виходить. – Він має поїсти щось смачне, – додає він тихо. 

А-Їн дивиться кудись вдалечінь, начебто розуміє, що ця розмова не призначена для його вух. Він спостерігає за впорядкованим вуличним хаосом, сповненим метушнею людей, одягнених в різнобарвний одяг, запахом олії, на якій смажать їжу, та брязкотом монет. Сиджвей гадає, чи пам’ятає Вей Вусянь про якісь із крамничок Їліну, набитих іграшками і їжею, яких він ніколи не міг собі дозволити. Між тими ж прилавками, якими він блукав у дитинстві, він пізніше ходив із Сиджвеєм на плечах. 

Сиджвей тоді був дещо молодшим, ніж А-Їн зараз. Проте в нього були Бабуся, Чертвертий дядечко, Вень Цін та Вень Нін. В нього був Вей Вусянь. І вони дуже рідко дозволяли йому помічати, що він чогось не мав. 

 – Я знаю одне непогане місце, Дзінь Ліне,  – каже Сиджвей. 

 Дзінь Лін випростовується. 

 – Гаразд, – каже він. – Тоді ходімо туди. 

*** 

Врешті-решт вони приводять А-Їна до улюбленого місця Вей Вусяня – сімейної ресторації на березі річки. Вона виглядає недостатньо помпезною, як на вишуканий смак Дзінь Ліна, проте навіть він не скаржиться, адже А-Їн виглядає тихо щасливим. 

Сиджвей замовляє кілька улюблених страв Вей Вусяня, проте з меншою кількістю спецій. А-Їн навіть у такому віці може мати загартовані гостротою шлунок і піднебіння, проте Сиджвей не впевнений, що зможе дивитися в очі Ханьґуан-дзюневі після того, як згодує купу олії чилі шестирічній дитині. 

Лице А-Їна просвітлюється, коли замовлену їжу розставляють на столі. Проте навіть тоді, коли кожен з них по черзі запевняє А-Їна, що усе на тарілці – для нього, він їсть обережно, маленькими шматочками, і весь час піднімає голову, щоб перевірити їхню реакцію. І навіть після численних вмовлянь він не доїдає усю їжу. 

Попри усі намагання, Сиджвей знову поринає в роздуми. Але це справді складно – спостерігати за А-Їном і не думати. Звісно, дорослий Вей Вусянь не потребує жодного заохочення, аби наїдатися досхочу. Він сам був би першим, хто сказав би Сиджвеєві про це. Проте є одна річ, яку Сиджвей помітив не так давно: неважливо, чи їдять вони десь у гостях, чи у дзінші, Вей Вусянь завжди може чітко відзвітувати, скільки він з’їв, наче постійно за цим слідкує. 

І десь у час поміж тим, як він занурюється у думки і повертається до реальности, його занепокоєння переростає у справжню тривогу. 

 – Ми маємо дістатися бібліотеки, так? – питає Дзін’ї, поки Дзінь Лін розплачується за обід. – Полетимо на мечах?

Сидвей кидає погляд у вікно, перевіряючи положення сонця. Все ще рано, і до годин активности гірських демонів залишається трохи менше, аніж пів дня. Вони мають якнайшвидше почати досліджувати прокляття. Але…

 – Прогуляймося. Хоча б до підніжжя гори. – Дзін’ї піднімає брови, і Сиджвей сіпається. – А-Їну, здається, сподобався базар. 

Отже, вони йдуть назад головною дорогою, а далі рушають довгим шляхом через Кайї. 

Це повільна прогулянка. Цього разу А-Їн хоче йти пішки, і його погляд, наче метелик, літає з одного кінця вулиці до иншого. Сиджвей легенько стискає руку А-Їна, і  плавно пересувається до кінця групи, дозволяючи А-Їнові самому задавати темп. 

І він виявляє, що його вже не турбує, чи помітить Ханьґуан-дзюнь, що їхні витрати на день перевищили норму. 

 – Сиджвеє, – окликає його Дзін’ї через плече. – Ти ж розумієш, що вже завтра він знову стане дорослим, так?

Сиджвей, що вже передав у долоні А-Їнові паперового метелика, тільки безтурботно знизує плечами: – Тоді ми просто віддамо його одному з новачків. 

Оуян Дзіджень всміхається:

 – То старший Вей так само пестив тебе раніше, Сиджвеє-сюн? 

 – Навпаки, – з горла Сиджвея виривається хихотіння. – Коли ми бігали за якимись дорученнями разом по ринку, він показував пальцем на іграшки і питав, чи мені вони подобаються. І коли я казав "так", він відповідав “мені теж” і йшов далі. 

 – Старший Вей, – здригається Дзін’ї. – Аж надто підступний. 

 – Він намагався заощаджувати гроші, – говорить Сиджвей. Це була фраза Вень Ніна, яку він сказав, коли приєднався до них за вечерею у дзінші після подорожі і розповідав про те, як вони раніше жили в Їліні. 

Він знав, що йому довелося б звітувати перед дзедзе, якби він витратив зайве , – казав тоді Вень Нін. Він не міг посміхатися широко – більше ні – проте його голос звучав дуже тепло і рівно, наче полум’я свічки. 

  Твій Ханьґуан-дзюнь був тим, хто розпестив тебе, – жалібно сказав Вей Вусянь. – З того дня, як ти вперше зустрів його, ти тільки й питав мене: “Де Багатій-ґеґе?”, “Коли повернеться Багатій-ґеґе?”

У цей час Ханьґуан-дзюнь дивився на них трьох, його лице набуло м’якого виразу. Легко витрачати гроші, коли вони є, – сказав він. Ти дарував Сиджвеєві радість. Це набагато цінніше. І тоді Вей Вусянь сховав своє лице у долонях, і сидів так, аж доки Сиджвей не засміявся і не змусив його опустити руки. 

Сиджвей спостерігає, як А-Їн тримає іграшку на відкритих долонях: обережно, заледве торкаючись. Так ніжно, як можна було б тримати пагін лотоса, що тільки-но пробився з-під землі. 

 – Гаразд, – зітхає Дзін’ї. – Так. 

 – Я ж нічого не казав, – говорить Сиджвей, все ще всміхаючись. 

 – Ти думав про це дуже голосно, – каже Дзін’ї. – Добре, я припускаю , що А-Їнові знадобляться якісь іграшки, поки ми думатимемо, як зняти прокляття і перетворити його назад на старшого Вея. 

 – Ти купив би йому їх, якби тільки Сиджвей не встиг зробити це першим, – каже Дзінь Лін. 

– Замовкни! – відрізає Дзін’ї. – Я дуже суворий ґеґе. 

Зрештою, А-Їн не зацікавлений в жодних инших іграшках. Він захоплений паперовим метеликом і веде ледь чутну розмову з відкритою долонею. Певно, зараз він говорить найбільше за весь день. Сиджвей намагається не підслуховувати, але то тут, то там вчуває кілька слів. 

– Ти втомлена? – шепоче А-Їн, ніби втішаючи. – Ми скоро будемо вдома. 

Втім, він випрямляється, коли вони проходять повз крамничку з пельменями, золотисто-коричневими і блискучими у полудневому сонці. Сиджвей відчуває, як рука А-Їна смикається, а сам він сповільнюється, стаючи на носочки, щоб розглянути їх. Сиджвей мимохіть дивується, як багато він може відчувати водночас. 

 – Ти все ще голодний? – питає Сиджвей. 

Але тоді А-Їн відвертається від крамнички, дивиться вперед і опускається на ступні. 

 – Ні, – каже він тихо. Але звучить зовсім непереконливо. 

Сиджвей відкриває рота. Втім, Дзінь Лін знову встигає першим:

 – Що ж, тоді ми візьмемо трохи на потім, – каже він. – Пані, п’ять порцій свинини з капустою, будь ласка. 

Поки Дзінь Лін забирає їжу, Сиджвей наглядає за А-Їном, який тепер роздивляється свої ноги. За тими клаптиками інформації, що Сиджвей зібрав докупи протягом останнього року, він знає, що протягом певного часу свого дитинства А-Їн виживав на вулицях. Їжа, певно, тоді не була постійним ресурсом. І з власного дитинства Сиджвей добре пам’ятав, як воно відчувалося – бенкетувати після голодних днів. 

Та вже втретє протягом цього дня А-Їн виглядає так, ніби не впевнений, чи можна прийняти те, що йому дають. 

Він все ще прокручує це в своїй голові, коли відчуває, що А-Їн перестає йти. 

Стривожений, він дивиться вниз. А-Їн закляк, наче впольована здобич; його очі широко розплющені, а рука щосили вчепилася в Сиджвеєву. В нього не забирає багато часу знайти, на що ж дивиться А-Їн. 

 – Хлопці, – кличе Сиджвей якомога спокійніше. – Там собака. 

Бродячий пес риється у смітті біля однієї з крамничок трохи далі по вулиці і зліва. Він маленький і худий, недостатньо сильний, щоб зробити будь-що, окрім як вкусити. Проте яким маленьким він би не був, А-Їн ще менший. І навіть укусу, насправді, більш ніж достатньо. 

Дзінь Лін випрямляється, помітно напружуючись. 

 – Дзін’ї, дай мені пельмень. Я розберусь з ним. 

Дзінь Лін ставиться до собаки по-доброму, та від того не менш дієво. Він ненадовго зупиняється перед ним і простягає руку, щоб пес зрозумів, що Дзінь Лін не ворог. Потім він дістає з-за спини пельмень і дає собаці його понюхати. 

 – Хороший хлопчик, – тягне Дзінь Лін. – Іди і візьми його! 

Він широко замахується і кидає пельмень так, що він приземляється далеко за їхніми спинами. Сиджвей відчуває, як А-Їн здригається, коли собака пролітає повз нього. Тільки згодом він повільно видихає. 

Дзінь Лін опускає плечі, повертаючись назад. 

 – Вей Вусянь винен мені, – дещо сердито говорить він. Оуян Дзіджень м’яко плескає його по спині. 

Сиджвей сідає навпочіпки. Очі А-Їна заплющені, і він все ще стоїть болісно нерухомо. Всього двома тижнями тому, коли вони полювали на зграю яогуаїв з гострими, схожими на собачі мордами, Вей Вусянь забіг до нього за спину, вчепився в шию руками і стояв так, аж поки не оклигав трохи і не зрозумів, що чіпляється не за Ханьґуан-дзюня. Зараз А-Їн не чіпляється. 

 – А-Їне, – тихо каже Сиджвей. – Можу я знову понести тебе на руках? 

Голова А-Їна трохи опускається, це заледве можна сприйняти за кивок. Сиджвей виймає метелика з його розслабленої руки і кладе його в мішечок-духолов, до решти речей Вей Вусяня, а потім знову піднімає його на руки. Навіть коли А-Їн так близько, він не наважується вчепитися в Сиджвея. 

 – Він вже пішов, – каже Сиджвей. А-Їн видає тихий, спантеличений звук, але цього разу киває вже по-справжньому. 

 – З ним усе добре? – запитує Оуян Дзіджень. 

 – У мене все гаразд, – тихо відповідає А-Їн. Коли Сиджвей переміщає його в своїх руках, щоб розподілити вагу, він відчуває, як черевики ковзають по ногах А-Їна. один хибний крок, і він міг спіткнутися. 

– Ох, – каже Сиджвей. – Це взуття для тебе завелике, га? Певно, важко було в ньому йти. 

А-Їн дивиться на нього, і з його очей не зникає цей насторожений вираз. 

 – Все нормально, – обережно каже він. 

 – А-Їне, ти маєш говорити нам, коли тобі незручно, – говорить Дзінь Лін. Дзін’ї відкриває рота, але Сиджвей зупиняє його помахом руки. У голосі Дзінь Ліна немає докору. – Інакше ми не дізнаємося. 

Рука А-Їна нарешті обхопила комір верхнього ханьфу Сиджвея. 

 – Я можу? 

Сиджвей відчуває, що ще один крижаний шматочок встає на своє місце. Деякі речі все ще лишаються за межами його розуміння, але поступово картина складається. 

 – Чому б ти не міг, А-Їне? 

А-Їн всього мить дивиться на нього, і Сиджвей повертає своєму лицю м’який, нейтральний вираз. Він не може достеменно знати, що варто робити. Але він протягом всього свого життя спостерігав за Ханьґуан-дзюнем, і вже ось рік як спостерігає ще й за Вей Вусянем. І він знає, що коли Вусянь танцює навколо якоїсь теми і не говорить нічого прямо, Ханьґуан-дзюнь не намагається випитати правду. Він просто чекає, поки старший Вей сам не розповість.

Тож Сиджвей також чекає. 

 – Це ниття, – зрештою каже А-Їн. Щось у його голосі звучить напрочуд штучно. – Ніхто не любить ниття. 

Вони доходять до кінця головної вулиці, і вже поряд з околицею міста. Розмаїті голоси з ринку зникають, і лишається тільки їхнє тихе дихання. Сиджвей питає:

 – І хто ж таке сказав? 

 – Усі, – каже А-Їн. 

Сиджвей відчуває, що Дзін’ї поряд із ним аж трусить від намагання стримати слова. І Сиджвей неабияк радий, що в нього виходить. Якщо вони перервуть А-Їна зараз, то, імовірно, він вже ніколи не заговорить про це знову. 

 – Що ж саме усі кажуть? – питає Сиджвей. 

А-Їн замислено мугикає. Проте більше скидається на те, що він думає, як краще скласти слова докупи, а не пригадує. Бо коли він починає говорити, стає ясно, що пам’ятає він їх ідеяльно. 

 – Не проси, – каже він. А-Їн використовує той самий штучний тон, який Сиджвей вже неодноразово чув – від новачків, що декламують заповіді ордену Ґусу Лань. Тон, яким діти повторюють чужі слова. 

 – Не проси надто багато, коли тобі щось дають. Діти виглядають краще, коли посміхаються. І, м-м… не плач. Сльозами горю не зарадиш. 

Сиджвей думав, що йому вдалося зберегти спокійний вираз обличчя. Щонайменше, він намагався. Проте коли А-Їн піднімає голову і дивиться на Сиджвея, він супиться. 

 – Щось не так? – питає він. 

 – Ні, – надто швидко відзивається Сиджвей. А-Їн сіпається, і Сиджвеєві доводиться зробити вдих, перш ніж він намагається знову. – Усе так. Усе, чого тобі хочеться чи не хочеться – усе це нормально. 

 – Але наступного разу, коли тобі буде незручно чи боляче, ми хочемо знати, – каже Дзінь Лін, розглядаючи свої ноги. – Тож… просто скажи нам. 

 – О, – А-Їн схиляє голову із ввічливим сумнівом. Але зрештою він каже:

 – Гаразд. 

До межі міста вони йдуть мовчки. 

 – Ніхто випадково не хоче з’їздити до Їліну? – каже Дзін’ї, і його голос вдавано веселий і крихкий. 

 – Людей, які говорили все це, певно, вже немає, – говорить Оуян Дзіджень. 

 – Так, – відповідає Дзін’ї. – Втім, це зовсім не допомагає мені почуватися краще. 

 – Це нормально, – каже Дзінь Лін. – Він- гаразд… Це було справді давно. Вей Вусянь зараз, вочевидь, чудово розуміє, що до чого. 

Сиджвей слідкує за своєю поставою, але достатньо розслаблений, щоб А-Їн зрештою вклав голову йому на плече. Він не знає, як окреслити те, що він відчуває, словами. Він навіть не впевнений, що це взагалі доречно. Кожен з них щонайменше раз бачив, як Вей Вусянь посміхався після образи чи поранення, або коли хтось знову гостро нагадував йому про гріхи попереднього життя. Вони не говорили про це, щоб не порушити таємниці. Та насправді глибоко у душі кожен із них знав правду. 

Він все ще не знає, що до чого, – ось  що хотів сказати Сиджвей. 

Та він залишає ці слова при собі. 

*** 

Вони долітають вже на своїх мечах. А-Їн справді втомився – коли вони приземляються біля воріт, він вже міцно спить, схиливши голову на плече Сиджвеєві. 

Вартові ввічливо вітають їх, проте Сиджвей помічає, що усі вони по черзі розглядають невідоме лице дитини. Втім, навіть якщо вони й помічають, що Сиджвей несе нефритовий жетон Вей Вусяня, а самого Вусяня ніде поряд немає, ніхто з них про це не говорить. 

Тож, щонайменше, до Хмарної Улоговини вони потрапляють без зайвих складнощів. А-Їн прокидається на півдорозі і сонно кліпає. 

– Там кролик, – каже він. 

Сиджвей простежує за його поглядом і помічає маленького чорного зайчика, що застиг посеред укусу в одному з сонячних променів. Він піднімає А-Їна вище у своїх руках, щоб той міг розгледіти тваринку краще. 

– Тут багацько кроликів, - каже він. - Ти зможеш погратися з ними трохи пізніше, після того, як подрімаєш. 

 – Я не втомився, – бурмоче А-Їн. Потім він повертає своє лице у складки ханьфу Сиджвея і спить залишок підйому сходами. 

Їхньою найбільшою проблемою, як думає Сиджвей, стане переховування А-Їна під час проведення дослідження. Їх можуть помітити, якщо вони візьмуть дитину з собою до Бібліотечного павільйону. Але якщо вони посадять його до учнівської кімнати, його можуть помилково відправити на уроки із молодшими учнями, і от тоді їх дійсно викриють. Отож, бібліотека, насправді, їхній єдиний варіант. Зараз він просто має вирахувати, у якій її частині в них найменше шансів зіштовхнутися із вчителем Ланем. 

Він настільки глибоко замислився, що зовсім не помічає, як Дзін’ї несамовито смикає його за рукав, тож Сиджвей пропускає момент, коли Дзеу-дзюнь опиняється перед ними. 

 – Сиджвеє, Дзін’ї, – посмішка Дзеу-дзюня сьогодні тепла, тільки трохи обвітрена по краях. Звично Сиджвей був би радий бачити його, але зараз його серце підскакує прямо до горла. 

 – І очільник клану Дзінь, а також Оуян-ґундзі. Не очікував побачити вас усіх сьогодні. 

Знову ж таки, неважливо, чи пам’ятає Дзінь Лін, що Сиджвей та Дзін’ї просто не здатні до брехні, чи він панікує, але коли він говорить “ Ми закінчили рано ”, Сиджвей дозволяє йому продовжити. 

 – О, – каже Дзеу-дзюнь. – І що ж з тим гірським демоном? Ні, зачекай, не кажи мені, – він піднімає долоню догори. – Я писатиму звіти про нічні лови в той час, коли Вандзі та Вей Вусянь виїдуть до Ланьліна. Сподіваюсь, ви здивуєте мене. 

Лань Сиджвей старанно зберігає нейтральне обличчя під час згадки про Вей Вусяня. Втім, він, на жаль, не може сказати того ж про инших. Оуян Дзіджень кривиться, Дзінь Лін глитає, а Дзін’ї видає тихий невимушений звук, який раптово переростає у сильне кахикання. 

 – Ох, – Дзеу-дзюнь знову оглядає їх чотирьох. – До речі, про Вей Вусяня. Хіба він не був з вами? 

– Зупинився в Кайї, – відзивається Дзінь Лін. 

 – Він обирає подарунок для Ханьґуан-дзюня, – додає Оуян-Дзіджень. Сиджвей не кусає губи, але це було правда близько. 

Обличчя Дзеу-дзюня знову світлішає. 

 – У цих двох медовий місяць ніколи не скінчиться, – весело каже він. – Я збережу таємницю, якщо Вандзі запитає. Інакше, я впевнений, він піде шукати Вусяня, як тільки-но зачує, що ви повернулися. 

 – Дякую, Дзеу-дзюне, – рівно каже Сиджвей. Принаймні, він сподівається, що звучить рівно. – Ми вже зараз йдемо. 

 – Звичайно. Ви гарно попрацювали. 

І саме у ту мить, коли Сиджвей дозволяє собі коротку, необдуману мить полегшення, погляд Дзеу-дзюня зупиняється на А-Їні. 

 – Я можу повернути його до учнівської кімнати. Він виглядає трохи втомленим, еге ж? 

Сиджвей розуміє, що хтось мусить збрехати прямо зараз. Тож, звісно, Дзін’ї, Дзінь Лін та Оуян Дзіджень дивляться куди завгодно, окрім як на Дзеу-дзюня. Сиджвей робить павзу – досить коротку, щоб звучати природньо, але й досить довгу, щоб якнайретельніше підібрати слова. 

 – Ми поки що залишимо його з собою, – каже він. – Він новенький, тож трохи хвилюється. 

Дзеу-дзюнь знову дивиться на А-Їна. Сиджвей відчуває, що від його ідеяльно рівної постави в нього починає боліти спина. 

 – Я трохи здивувався, бо не можу впізнати його, – знов сміється Дзеу-дзюнь. – Привіт, малюче. Я розбудив тебе? 

А-Їн повертає голову, щоб добре розгледіти Дзеу-дзюня і витирає очі кулачками. 

 – Добридень, – каже він. – Я не спав. 

Лице Дзеу-дзюня осяюється. Сиджвей дещо відсторонено розмірковує над тим, як старанно і терпляче минулоріч Вей Вусянь працював над побудовою стосунків з своїм зятем. Якби ж тільки тоді він знав, що для того, щоб отримати схвалення Лань Січеня, треба всього-на-всього потрапити під прокляття, він зробив би це значно раніше. Тож, певно, добре, що він про це не знав. 

 – Гаразд, – каже Дзеу-дзюнь. Але якщо ти втомишся, обов’язково скажи своїм ґеґе. Вони аж надто старанні – можуть працювати годинами без зупинки. 

 – М-м… – тягне А-Їн. Потім, поміркувавши, додає: – В тебе гарна стрічка. 

 – Що ж, дякую, – каже Дзеу-дзюнь; з його лиця все ще не сходить посмішка. Здається, він не помічає того, що водночас зрозуміли Сиджвей та Дзін’ї – лоб А-Їна пустий. 

 – Як би там не було, – голосно говорить Дзін’ї. – Ми не можемо ще довше відволікати Дзеу-дзюня. Ці учні вже йдуть! 

Сиджвей тільки-то схиляється у поклоні, як Дзін’ї вже починає підштовхувати їх трьох до Бібліотечного павільйону. А-Їн тягне шию в обіймах Сиджвея:

 – Ми біжимо? – питає він.  

 – Бігати в Хмарній Улоговині заборонено, А-Їне, – цвірінькає Дзін’ї. – Ми дуже швидко йдемо. Є різниця. 

– Ви думаєте, він здогадався, що щось не так? – запитує Оуян Дзіджень. 

 – А хто б не здогадався, коли ти весь час дихав настільки голосно? – пробурчав Дзінь Лін. – Ти звучав, що той вепр! 

 – Він… Я думаю, він не помітив, що у А-Їна не було стрічки на чолі, – каже Сиджвей. – Так? 

 – Можливо, він подумав, що А-Їн – запрошений учень? Дзеу-Дзюнь довіряє нам. – Всього за мить Дзін’ї виправляє себе: – Довіряє тобі. Все буде файно. 

 – Давайте вже просто заведемо його досередини, – каже Дзінь Лін. – З нашою вдачею наступним, кого ми зустрінемо, буде Лань Ціжень. 

Сиджвей та Дзін’ї лишають А-Їна з Дзінь Ліном та Оуян Дзідженем у відокремленому крилі бібліотеки, і всього за кілька хвилин приєднуються до них з книгами, у яких може бути рішення їхньої проблеми. А-Їн зручно вмостився у кутку із своїм паперовим метеликом і вибудовує щось із стосів книг. 

 – Що ти робиш, А-Їне? – питає Дзін’ї. 

А-Їн кидає на нього швидкий погляд. 

– Ми на нічному полюванні, – каже він. – Але в бібліотеці треба вести себе тихо. 

Щоки Сиджвея розтягуються від посмішки, поки він схрещує ноги на підлозі і тягне книгу собі на коліна. Він сам вже знав про нічні лови у такому ж віці, що й А-Їн зараз – саме так Дзеу-дзюнь пояснював йому часті відлучки Ханьґуан-дзюня. А ось Вей Вусянь, певно, дізнався про нічні полювання від своєї матері. 

Він дозволяє собі відволіктися ще на мить і уявляє їх. Звісно, він чув про Цансе Санжень; він знав, що Вей Вусянь успадкував її кмітливість та яскравий сміх. Про Вей Чандзе він знає менше. Але Сиджвей уявляє, що він, певно, був дуже добрим. Можливо, тихіший за дружину, проте вольовий і стійкий, як земна твердь. Можливо, він був таким, як Ханьґуан-дзюнь. Таким, яким став Вей Вусянь, нехай і намагається це приховати. 

Мабуть, А-Їн втратив їх не так давно. Сиджвей подумки поставив собі питання – а чи розумів взагалі він, що ж втратив? Є речі надто сутєві, щоб їх втямити. Це легше з віком, але осягнути такі втрати до кінця, зрештою, неможливо. 

Вей Вусянь іноді розповідає про своїх батьків, але нечасто. Він мало пам’ятає. І він чудово усвідомлює, що зовсім не єдиний втратив свою родину. 

Сиджвей відкриває книгу і трохи пересувається підлогою. Тут його погляд чіпляється за пару ніг. 

Сиджвей піднімає голову догори і стикається поглядами із безпристрасним Ханьґуан-дзюнем. 

 – Ханьґуан-дзюне ! – задихається він. Вчувши це, Дзінь Лін починає захлинатися повітрям. 

 – Ми не думали, що ви– 

 За спиною Ханьґуан-дзюня ввічливо посміхається Дзеу-дзюнь. 

 – Пробачте за це вторгнення, хлопці, – каже він. – Проте мені здалося, що щось тут може бути нечисто. 

Сиджвей щосили концентрується на тому, щоб провалитися під землю. Якщо після цього незмивного сорому йому вдасться вижити, він неодмінно попросить у Вей Вусяня талісман для подібних ситуацій. 

 – Сиджвеє, – рівно говорить Ханьґуан-дзюнь. Але очі його кажуть про инше. Він схвильований. Сиджвей змусив Ханьґуан-дзюня хвилюватися про нього ж . Якщо тільки можна було відчути себе ще гірше, ніж до того, Сиджвей це робить. – Щось трапилося? 

 – Я… – Сиджвей прочищає пересохле горло. Він мусить сказати. Вже нічого приховувати. – Справа в тім, що я… 

Хороша новина полягає в тому, що праворуч від них вчувається тихий стукіт, який відволікає увагу від Сиджвея. 

Погана новина ж полягає у тому, що це одна з книжок А-Їна вивалилася з його дивної конструкції. 

 – О, – А-Їн обережно протирає книгу, що впала, і ставить її на місце. – Чш-ш-ш… В бібліотеці треба вести себе тихо. 

Ханьґуан-дзюнь повертається, щоб поглянути на А-Їна. Сиджвей робить глибокий вдих, і, нібти готується стрибати зі скелі, говорить: – Ханьґуан-дзюнь, тут– це– 

 – Вей Їн? – каже Ханьґуан-дзюнь. 

Минає мить. А тоді шквал голосів зринає одразу: Вандзі? від Дзеу-дзюня, Як ви дізналися? від Дзін’ї, Ханьґуан-дзюнь, ми– від Дзінь Ліна і благовійне Вау від Оуян Дзідженя. Сиджвей єдиний не зроняє ані слова. Можливо, саме тому Ханьґуан-дзюнь звертається саме до нього. 

 – Сиджвеє, – каже він. Голос його звучить повністю спокійно. – Як це сталося? 

 – Я… – Сиджвей знову вдихає, і в горлі його утворюється комок. Він має сказати це. Правило вісімдесят чотири – говори прямо. 

– Це моя провина. Там були печаті, щоб селяни ставали легкою здобиччю для гірського демона. Ми їх не бачили. Я рухався недостатньо швидко, я… 

Він кліпає. Він старший учень. Він винен. Зрештою, не він той, кого прокляли. Є багато причин, чому він не може зараз заплакати. Тож він цього не робить. 

 – Дзянхе та инші наші шіді зараз вистежують демона. Вони мають надіслати нам звістку, коли підберуться до нього. Ми… – він широким жестом окидує книги. – Зараз досліджуємо печать. Ми повернемося і усе виправимо. 

Він досі не плаче. Не палче. Але він віддав би усе на світі, аби відновити контроль над власним голосом. – Ханьґуан-дзюне, мені так шкода! Цей учень прийме будь-яке покарання, яке ви йому призначите. 

 – Ханьґуан-дзюне, – швидко втручається Дзін’ї. – Сиджвей не винен. Це ми троє не помітили печаті, а Сиджвей виштовхнув нас. Будь ласка, покарайте мене замість нього! 

 – Це правда, Ханьґуан-дзюне! – випалює Дзін Лінь. Виглядає він так, наче ось-ось втратить свідомість, проте він все ж якось додає: – Це не провина Сиджвея! 

 – Ханьґуан-дзюне! – говорить Оуян Дзіджень, низько вклоняючись. – Для цього учня безпека вашого чоловіка є вкрай важливою! Я перепрошую, що не зумів– 

 – Сиджвеє, – каже Ханьґуан-дзюнь. Його спокійний вираз обличчя ані на мить не похитнувся, проте усі четверо раптово закривають роти. Ханьґуан-дзюнь ніколи нікого не переривав. 

Він дивиться на них усіх по черзі, аби впевнитися, що вони його уважно слухають. Потім він каже: – Захоплення або смерть демона мають нейтралізувати прокляття. Продовжуйте пошуки, аби переконатися. Коли ж закінчите, приходьте до мене. 

 – Т-… так, – каже Сиджвей. Адреналін ще вирує у його тілі, і руки страшенно тремтять. – Але, Ханьґуан-дзюне!.. 

Рука Ханьґуан-дзюня піднімається, а потім опускається на плече Сиджвеєві. Це дотик такий ніжний, що заледве взагалі відчувається. 

 – Все гаразд, – каже він. 

А потім ступає два широких кроки до А-Їна і присідає перед ним. 

А-Їн тим часом уважно спостерігав за розмовою із кутка, тримаючи паперового метелика на розкритих долонях. Коли з’являється Ханьґуан-дзюнь, він трохи випрямляється, і тепер Сиджвей знає, що цей жест означає страх. 

Ханьґуан-дзюнь, здається, також це помічає, бо не підходить ближче. Натомість він просто каже:

 – А-Їн. 

Чи то справа у голосі, чи то у імені, але А-Їн помітно розслабляється. 

 – О, – каже він. – То ти теж мій друг? 

Ханьґуан-дзюнь сміється коротко, але досить яскраво, щоб Дзінь Лін почав штовхати ліктями Дзін’ї і шипіти щось на кшталт: “ Він сміється?”

 – Так, – каже Ханьґуан-дзюнь. – Що ти будуєш? 

А-Їн ще сильніше розслабляється. Дзін’ї мав рацію. Якби вони не слідкували за ним так пильно, А-Їна всиновила б перша-ліпша людина з дружнім обличчям. 

 – Це гори, – каже він. – Ми на нічному полюванні. 

 – Он як, – так само тихо відповідає Ханьґуан-дзюнь. 

 – М-мм, – щебече А-Їн, піднімаючи метелика. – Це заклинач, а я – його меч. 

 – А твій меч? – питає Ханьґуан-дзюнь. 

А-Їн мугикає, випроставши нижню губу. 

 – В мене його немає. Але нічого страшного. 

 – Гаразд, – киває Ханьґуан-дзюнь, ніби приймає такий варіант. – Хотів би тоді покататися на моєму? 

Лице А-Їна осяюється. 

 – А можна? 

 – Угу, – Сиджвей вчуває посмішку в ханьґуан-дзюневому голосі. – Ходімо на вулицю. 

 – Вандзі, – каже Дзеу-дзюнь, коли Ханьґуан-дзюнь піднімає А-Їна на руки. – Можливо, варто просто дати прокляттю взяти своє? 

Ханьґуан-дзюнь байдуже всміхається через плече, А-Їн в його обіймах також посміхається. 

 – Гірські демони найбільш активні в годину хай, – каже він. – Тож доти ми чекатимемо. 

Після цього Ханьґуан-дзюнь обходить їх п’ятьох і зникає за кутом. Вдалині чути, як відчиняються і зачиняються бібліотечні двері. 

Сиджвей видихає, наново відчуваючи полегшення, провину і напругу. Він мусить присісти. Насправді, він так і зробить. Коли Сиджвей сповзає на підлогу, Дзін’ї падає вслід за ним. 

 – Ви всі в порядку, – каже Дзеу-дзюнь, і це навіть не схоже на запитання. Він все ще посміхається. 

 – Це… – Дзінь Лін кліпає з широко розкритими очима на по-мертвецьки блідому обличчі. – Що це було? 

 – Гаразд, – каже Дзеу-дзюнь. – Якщо ви дозволите мені вгадати: я не думаю, що вас покарають. 

*** 

Ханьґуан-дзюнь має рацію, як і зазвичай. Печать надзвичайно проста – особливо як для тієї кількости хаосу, що вона спричинила. Розвіяння або знищення гірського демона має знищити прокляття за кілька годин. 

Тож вони залишають бібліотеку через півтори години, засмучені та пригнічені. 

 – Ми маємо знайти Ханьґуан-дзюня, – Сиджвей кліпає через яскраве сонце, його очі починають сльозитися. Через усе це читання, ранковий стрес та розуміння, що Ханьґуан-дзюнь з якоїсь невідомої причини не злиться на нього, він відчуває себе радше шматком желе, аніж людиною. 

Почуття провини все ще не полишило його. Не до кінця. Але він почуває себе дещо краще, ніж раніше. 

 – Боги, – глухо каже Дзінь Лін. – Я все ще не можу повірити, що він не вбив мене!

 – Він зовсім не настільки поганий, як ти думаєш, – каже Дзін’ї. 

Дзінь Лін кидає на нього розлючений погляд:

– Спершу я проштрикнув його чоловіка мечем, а потім прокляв. Рано чи пізно його терпіння закінчиться. 

 – Ох, шісюне! Да-шісюне! 

Вони озираються і виявляють, що один з молодших учнів, Лань Сінкго, біжить до них – досить повільно, щоб це не можна було назвати бігом. – Ви шукаєте А-Ї… м-м, старшого Вея? – задихається він. 

Сиджвей запитує:

 – Вони вже повернулися? 

 – Так, вже давненько, – каже Лань Сінкго. – Да-шісюне, це було так мило – ми грали з ним в хованки на околиці лісу, але потім старший Вей сховався на дереві і не міг спуститися сам, Ханьґуан-дзюневі довелося його знімати. А потім, коли ми…

 – Сінкго, – каже Дзін’ї. 

 – Ох, вибач, шісюне. – Каже Лань Сінкго. – Гадаю, вони зараз на лужку з кроликами. Ханьґуан-дзюнь сказав нам, щоб ми відправили вас туди, як тільки побачимо. 

 – Дякую, Сінкго, – каже Сиджвей. Молодший розхристано вклоняється їм услід. 

Оуян Дзіджень в’яне на очах, коли вони сходять зі стежини і пробираються густою травою. – Ми пропустили схованки з А-Їном. 

 – Дзідженю, – лагідно каже Сиджвей. – Нам неабияк пощастило, якщо це залишиться нашим єдиним покаранням. 

 – І все ж таки, – сумно відзивається Дзіджень. – Ви можете собі уявити його на тому дереві. Мабуть, він був схожий на маленький жолудь. 

Поки вони йдуть, Дзінь Лін прямує до Сиджвея. 

 – Лань Сиджвеє, – бурмоче він. На запитальне бурчання Сиджвея він розпрямляє плечі, а його погляд зупиняється на деревах удалині. Зрештою він каже:

 – Ти сьогодні мовчазний. 

Весь день повітрям витає прохолода; наближається осінь. Але Сиджвей відчуває всередині дивне тепло. Йому нечасто доводиться бачити занепокоєння Дзінь Ліна, але воно завжди щире, глибоке і чистосердечне. Вей Вусянь все ще губиться кожного разу, коли це занепокоєння направлене на нього. Сиджвей завжди знає, про кого він мусить думати. 

 – Зі мною все гаразд, Дзінь Ліне, – каже Сиджвей. – Просто розмірковую. 

 – Угмх, – відповідає Дзінь Лін, погоджуючись. – Це… – він обриває себе, думаючи на мить довше. – Дзюдзю страшенно розлютиться, коли довідається, що я замовчав про сьогодні. 

 – Дякувати богам, що замовчав, – каже Дзін’ї. І у відповідь на погляд Дзінь Ліна він піднімає руки. – Просто кажу. Ти ж пам’ятаєш те нічне полювання минулої зими, коли старшого Вея поранили, і ми були якраз поміж Хмарною Улоговиною та Лотосовим Приплавом? тут було б те саме, тільки ще гірше. 

З групи чується гудіння – усі погоджуються. Сиджвей напрочуд добре пам’ятає ту ніч. Ханьґуан-дзють переміг тоді у суперечці і повернув усіх до Ґусу, але це було справді жахливо. І якби сьогодні в них була можливість змагатися за А-Їна, справа могла б дійти і до бійки. 

Через кілька хвилин вони вже бачать невелику групу на кролячому лужку: А-Їн сидить у центрі і терпляче годує плямистого біло-сірого кролика, що сидить в нього на колінах, кульбабками. Дзеу-дзюнь та Ханьґуан-дзюнь розташувалися неподалік, між ними стоїть чайник і дві чашки, і в них на обличчях однаковісінькі м’які посмішки. Вчитель Лань стоїть в стороні, на його лиці одна лиш напруженість. А поруч із Ханьґуан-дзюнем, захоплено спостерігаючи за Вей Їном, сидить Вень Нін. 

 – Дядечку Вень, – каже Сиджвей, посміхаючись. Вень Нін нечасто з’являється у Хмарній Улоговині, і ще рідше можна побачити, щоб він сидів ось так, прямо перед грізним вчителем Ланем. Та він виглядає цілком спокійно, коли сидить на лужку у траві. 

 – А-Юаню, – бліде обличчя Вень Ніна теплішає.  – Лань-ер-ґундзі надіслав мені записку щодо того, що трапилось. Я– Я подумав, що, можливо, хотів би побачити це на власні очі. 

Сиджвей дивиться на вчителя Ланя, краєм свідомости розуміючи, що він також очікує на привітання. 

 – Вчителю, – каже він, кланяючись. Усі инші також по черзі бурмочуть привітання. 

 – Сиджвей, Дзін’ї. Очільник ордену Дзінь. Оуян-ґундзі. – Якимось чином, навіть коли вчитель Лань говорить, його рот все ще схожий на тонку риску.  – Я подумав, що прийду поглянути, як і цього тижня Вей Вусянь зупинив усі важливі справи у цьому ордені. 

Дзін’ї сіпається. Сиджвей цього не робить. Сиджвей і Ханьґуан-дзюнь ніколи не говорили відкрито про почуття вчителя Ланя до Вей Вусяня. Але Ханьґуан-дзюнь завжди дбав про те, щоб, зростаючи, Сиджвей розумів дві речі. Що вчитель Лань, як, в принципі, і будь-який инший дорослий, може бути неправим. І що можна поважати когось, але водночас ясно бачити його помилки. 

Сиджвей завжди зводить усі суперечки до мінімуму – хоча б тому, що про це просить сам Вей Вусянь. Втім, він ніколи не обіцяв не сперечатися взагалі. 

 – Вчителю, – каже Сиджвей. – Зрив праці – це наша провина, а не старшого Вея. Ці учні просять пробачення. 

Лань Ціжень звужує очі. Та зрештою він зітхає, і його плечі опускаються. 

 – Щонайменше, він добре себе поводить, – заявляє він. – Було б непогано, якби і в часи учнівства він був таким самим. 

Можливо, для вчителя Ланя це і було компліментом до Вей Вусяня. Але слова А-Їна, сказані в Кайї, раз-по-раз зринають в голові Сиджвея. Не проси. Не бери багато. Діти виглядають краще, коли посміхаються. 

Сиджвей відкриває рота. Проте Ханьґуан-дзюнь говорить перший:

 – Вей Їн все ще обережний, – каже він. – Це зрозуміло, враховуючи усі обставини. 

Він піднімає очі, і їхні з вчителем Ланем погляди стикаються; скидається на те, що вони ведуть довгу мовчазну розмову. Сиджвей не може сказати, який її результат, проте вчитель Лань здається першим. 

 – Гаразд, – каже він. – Отже, у тебе все під контролем, Вандзі? 

Ханьґуан-дзюнь схиляє голову, погоджуючись. 

 – Сиджвей допоможе мені з цим. 

 – Тоді я вас полишаю, – каже вчитель Лань. 

Плямистий сіро-білий кролик зіскакує з колін А-Їна і біжить геть. А-Їн схоплюється на ноги і летить слідом. 

– Кролик! – гукає він. – Зачекай!

– Вей Їн, – каже вчитель Лань, вже на пів тону вище. – Не– 

А-Їн зупиняється так швидко, що заледве не перечіпається через власні ноги. І коли він зосереджує погляд на вчителеві Лані, трапляється те, чого Сиджвеєві ще жодного разу не доводилося бачити раніше – вчитель зупиняється, не доказавши правило. 

А-Їн, щонайменше, виглядає радше збентеженим, аніж наляканим. Як би там не було, він схиляється у незграбному поклоні. 

 – Так не можна? Пробачте мене. 

Яка б битва не йшла в голові Лань Ціженя, вона точно не є легкою. Він кривиться, а потім з зусиллям натягує на лице вираз дуже нейтральний і контрольований. Враховуючи той факт, що дивиться він на Вей Вусяня, його навіть можна назвати приємним.

 – Немає потреби, – зрештою вирішує він. – Ти можеш бігати, якщо хочеш. 

І, развернувшись на каблуках, він крокує геть. 

 – Мені також варто повернутися, – каже Дзеу-дзюнь. 

 – Сюнджане, – відзивається Ханьґуан-дзюнь. – Ти не мусиш. 

 – Один з нас має заспокоїти Шуфу, – легко каже він. В його очі почала закрадатися звична втома. Втім, його посмішка, коли він присідає перед А-Їном, щира. 

 – А-Їне, дуже дякую, що дозволив мені пограти з тобою сьогодні. Мені вже досить давно не випадала нагода провести стільки часу з моїм молодшим братом. 

 – О, – каже А-Їн розчаровано. – Ґеґе йде? 

 – Принаймні, на сьогодні, – Дзеу-дзюнь проводить долонею по голові А-Їна. – Проте не хвилюйся. Ми побачимося завтра. 

Він випрямляється, киває молодшим і перетинає луг слідом за дядьком. 

Ханьґуан-дзюнь дивиться туди, аж поки спина Дзеу-дзюня не зникає вдалечині. Потім він повертається до А-Їна, який вигинає шию, все ще вишукуючи кроликів. 

 – А-Їне, – каже він. – Сядь. Кролики повернуться, якщо ти сидітимеш сумирно. 

А-Їн слухняно сідає. Раніше цього ж дня Сиджвей подумав, що бачити Вей Вусяня, одягненого у його стару форму, дивно. Але бачити, як Ханьґуан-дзюнь пояснює йому ті самі речі, що й Сиджвеєві колись, набагато дивніше. 

 – Вам теж варто присісти, – Вень Нін без потреби зсувається, щоб звільнити місце і впустити усіх у коло. 

 – Вей-ґундзі, хочеш пити? В мене ще є чай? 

 – Старший Вень, – сміється Дзін’ї. – Немає жодної потреби називати його “ґундзі”. Йому ж шість! 

Вень Нін схиляє голову. Якби він тільки міг почервоніти, це неодмінно трапилося би. 

 – Пробачте, Лань-ґундзі. Звички. 

А-Їн зосереджує свою увагу на Вень Ніні, але дивиться ніби повз його обличчя. Він досить тихий, і Сиджвей зрештою питає, що ж не так. 

 – В тебе палички в волоссі, – зрештою говорить він. 

 – О, і справді, – говорить Оуян Дзіджень. – Стерший Веню, ви знову добиралися до нас лісом? 

 – Ми ж казали, що тобі необов’язково так робити, – бурмоче у траву Дзінь Лін. 

 – Дякую вам, очільнику ордену Дзінь, – каже Вень Нін. – Але це зовсім не проблема. І я справді не хочу лякати людей на дорогах. 

Він піднімає пальці до волосся, готовий нащупати гілочки. А-Їн, зриваючись з трави, плескає його по долонях. 

 – Я зроблю це, – заявляє він. Із зосередженим обличчям він стає на носочки, щоб дістати до волосся Вень Ніна. 

Поки маленькі пальчики А-Їна копирсаються у ковтунах в волоссі, Вень Нін сидить дуже сумирно. В його очах швидко, наче колібрі, проминає щось неясне. 

 – Дякую, Вей-ґундзі. 

 – Угу, – щебече А-Їн. 

Зрештою, кролики тримаються на відстані від них. А-Їн все ще набагато більш стриманий, аніж Вей Вусянь, проте він вже набув впевнености, якої не мав вранці, а разом із впевненістю прийшла і невтримна допитливість. Він підбирає травинки з одягу Вень Ніна. Він також досліджеє кожен дюйм Біченя, а коли Сиджвей дістає Ченьцін з мішечка-духолова, витрачає ще десять хвилин на те, щоб спробувати різні ноти. 

(Ханьґуан-дзюнь пояснює, що з нинішнім рівнем духовної сили Вей Вусянь не зуміє нікого прикликати. Та Оуян Дзіджень все одно весь час хапається за ханьфу на колінах.)

Та особливо захоплює А-Їна одяг Ханьґуан-дзюня, його вишукане мереживне верхнє ханьфу, через яке просвічується другий, світло-блакитний шар з візерунками-хмаринками на заполі. А-Їн накручує навколо Ханьґуан-дзюня щонайменше п’ять повних кіл, а той лиш сидить на траві, обережно розкинувши свої одежі в ідеяльне коло навколо. 

 – А-Їне, – каже Дзінь Лін. – Кролики не повернуться, якщо ти не сидітимеш на місці. 

 – Нехай дивиться, – обличчя Ханьґуан-дзюня набуло невимовно м’якого виразу. Цей вираз раніше йому доводилося бачити всього кілька разів. Зараз він споглядає його чи не щодня. 

 – Тобі подобається, А-Їне? 

 – М-м… – тягне А-Їн. Його вираз обличчя не став менш подивованим, ніж коли він робив перше коло. – Якого хуя? 

Поруч із Сиджвеєм Дзін’ї затримує дихання. Ханьґуан-дзюнь блимає один один раз, а потім піднімає до них голову. – Дзін’ї, – каже він, і у його голосі тільки натяк на веселощі. – Все гаразд. Вей Їн вже знає це слово. 

Дзін’ї миттєво розслабляється.

 – Так, – нервово сміється він. – Наступного разу цей учень буде обережнішим, Ханьґуан-дзюне. 

А-Їн починає ще одне коло, цього разу простежуючи шлях однієї конкретної нитки. Наступні слова Ханьґуан-дзюня звучать після недовгої павзи:

 – Дякую вам усім, – каже він. Ви сьогодні зробили Вей Їна дуже щасливим. 

 – Не варто дякувати нам, Ханьґуан-дзюне, – каже Оуян Дзіджень. Потім, він, певно, усвідомлює, наскільки неприязно це звучало, червоніє і знижує голос: 

– Я маю на увазі, це ж старший Вей. Тож, звісно… 

 – М-м… – вітер скидає пасма волосся Ханьґуан-дзюня з плечей, а його головний убір виблискує на сонячному промінні. На його лиці – така ж рідкісна усмішка, яку він використовує тоді, коли вони з Сиджвеєм та Вей Вусянем вечеряють одні у дзінші, і їхні тихі розмови змішуються з полум’ям свічок. 

 – Я все одно дякую. 

Раптово чується гуркіт, а потім дзенькіт – А-Їн перечепився об одну з чайних чашок і починає падати. Ханьґуан-дзюнь легенько тягнеться назад, щоб підхопити його. 

 – А-Їне, – каже він без докору у голосі. – Обережно. 

Потім він раптово затихає. Його голос заледве змінюється, проте Сиджвей відчуває, що щось не так. 

Спершу він помічає, що А-Їн весь побілів, його тіло неприродно застигло в обіймах Ханьґуан-дзюня. Його переляканий погляд прикутий до місця на краєчку одежини Ханьґуан-дзюня. проте Сиджвей не розуміє, чому, аж поки не піднімається з колін. Чашка, через яку перечепився А-Їн, була наповнена чаєм, і, перевернувшись, заляпала ханьфу. 

 – А-Їн, – обережно каже Ханьґуан-дзюнь. – Все добре. Пляма відпереться. 

Голова А-Їна сіпається у запереченні. 

 – Вибачте, – шепоче він. – Вибачте, я… 

 – Все гаразд, – намагається знову Ханьґуан-дзюнь. Але А-Їн вже вислизнув з його обережної хватки, падає на коліна, і вхопивши край власних одежин, двічі сильно промокує ханьфу Ханьґуан-дзюня, перш ніж той встигає його спинити. 

 – Я все виправлю, – А-Їн дивиться вгору, і нажаханий Сиджвей помічає, що по його щоках беззвучно котяться сльози. – Я можу це виправити. Я буду обережнішим. Я… Вам не варто… 

Одним плавним рухом Ханьґуан-дзюнь підхоплює А-Їна і притискає його до свого плеча. А-Їн ховає обличчя під підборіддям Ханьґуан-дзюня і весь стискається у тремтливий клубок, присуваючись усе ближче з кожним схлипом. Наче його сльози – полум’я, що потрібно згасити. 

 – Я виправлю це, – шепоче А-Їн. – Я більше ніколи не зроблю такого знову, я не буду… Будь ласка, не виганяй мене, я… 

Ханьґуан-дзюнь виглядає пошматованим. Сиджвей впевнений, що і на його лиці подібний вираз. Його товариші завмерли поряд нього, а Вень Нін позаду нервово стискає долонями коліна. 

 – А-Їне, – бурмоче Ханьґуан-дзюнь. Його голос ледь помітно дрижить. – Це твій дім. 

Для того, щоб А-Їн почув ці слова, знадобилося ще кілька повторень, навіть попри те, який він тихий. Його дрижаки трохи вщухають, коли Ханьґуан-дзюнь починає повільно виводити кола на його спині, і зрештою схлипи стихають. 

– Я можу це виправити, – жалібно шепоче він. 

Ханьґуан-дзюнь цілує його в тім’я. 

– Ти не мусиш. 

 – Я все зіпсував, – каже А-Їн майже нечутно. 

– Це не так, – каже Ханьґуан-дзюнь, цього разу твердіше. – І навіть якби ти зіпсував, це не мало би значення. Це все одно твій дім. 

А-Їн тихо схлипує в керею Ханьгуан-дзюня. Сиджвей знову згадує про правила А-Їна. Не проси. Не бери надто багато. Завжди посміхайся. Ніколи не плач. Він порушив сьогодні їх усі. І в Сиджвея є жахливе відчуття, що А-Їн думає про те саме. 

– Це твій дім, – знов каже Ханьґуан-дзюнь. Проте Сиджвей не впевнений, чи знає А-Їн, що ж це означає. 

Ханьґуан-дзюнь виглядає таким розгубленим. Сиджвеєві неясно пригадується, що у його власному дитинстві він бачив цей вираз всього кілька разів – коли вперше плакав. 

Ох , – розмірковував кілька місяців тому Вей Вусянь. – Що б Ханьґуан-дзюнь робив з вередливим малюком? 

Ханьґуан-дзюнь тоді тихо засміявся. Він уявляв, що зробив би Вей Їн. 

 – Ханьґуан-дзюне, – стрілить Сиджвей. Його рот біжить на кілька кроків вперед мозку. – Дозвольте мені дещо спробувати. 

 – Будь ласка, – тихо відповідає Ханьґуан-дзюнь. 

Сиджвей обережно забирає А-Їна до себе на руки і чекає, поки той вхопиться за його шию. Все його тіло страшенно тремтить. Та, принаймні, він вже не плаче. Втім, коли Сиджвей хоче перехопити його погляд, А-Їн міцніше стискається, ховаючи лице. 

 – Мені шкода, – знову бурмоче він. 

Сиджвей вдихає і збирає у собі кожну краплинку рішучости, якою мусить володіти старший учень, і каже:

 – Чи не могли б ви усі викопати яму у землі? Маленьку. 

Їм не потрібно повторювати двічі. Ханьґуан-дзюнь використовує Бічень, Вень Нін риє голими руками. Незабаром до нього приєднується Оуян Дзіджень і Дзін’ї. Навіть Дзінь Лін копає без того, щоб висловити своє незадоволення, а такого раніше Сиджвеєві ще бачити не доводилося. Зрештою, під його ногами є яма. 

Тепер починається важка частина. 

 – А-Їне, – каже Сиджвей. Він не послаблює хватку, а лише трохи відсуває його від свого тіла. – Чи не міг би ти на хвильку глянути на свого ґеґе? Я не збираюся сваритися. Просто хочу дещо показати. 

А-Їнові потрібна ще мить. Зрештою він все ж піднімає голову достатньо, щоб подивитися на Сиджвея. Його очі напухли, а на лиці лишилися сліди від ханьфу Ханьґуан-дзюня та Сиджвея, але він слухає. 

 – Дякую тобі, – каже Сиджвей. – Зараз я збираюся тебе опустити. Ти дослухаеш те, що я скажу, до кінця? 

Цього разу А-Їн не вагається перед тим, як кивнути. І Сиджвей якомога ніжніше ставить його у яму. 

 – Ла… – починає Дзінь Лін. Дзінь Лін махає на нього рукою, аж поки він не затихає. 

– Гаразд, – каже Сиджвей. – Зараз я хочу тобі дещо показати. – Коли А-Їн киває, Сиджвей вказує рукою на Ханьґуан-дзюня та инших. – Ці ґеґе зараз знову заповнять яму. Стій спокійно, гаразд? Обіцяю, це допоможе. 

Дзінь Лін все ще зиркає на нього із сумнівом. Проте коли Ханьґуан-дзюнь бере жменю землі і кидає її на коліна А-Їнові, усі також беруться до роботи. 

Вень Нін та Оуян Дзіджень накладають землю дуже обережно; натомість Дзінь Лін набирає такі купи, що ґрунт сипеться у нього з долонь. Дзін’ї тикає А-Їна пальцем у щоку, залишаючи на ній брудний відбиток пальця, і А-Їн вперше за весь день сміється. Це зовсім небагато – тільки тінь звичного Вей Вусяня. 

 – Добре, – говорить Сиджвей, сплескуючи долонями. – Отже, ми тебе посадили. 

А-Їн зосереджує усю свою увагу на Сиджвеєві. Його плечі нарешті перестали тремтіти. 

 – Я – рослина? 

 – Гм… – каже Сиджвей. – Щось на кшталт того. У людей і рослин насправді багато спільного. Нам усім потрібні сонячне світло, вода… – ніби щойно згадавши про відсутню складову, Сиджвей хапає чашку і виливає чай поряд з А-Їном у землю, але досить далеко, щоб він не змок. – І увага. Ти знаєш, що рослини краще ростуть, коли люди за ними доглядають? 

А-Їн видає тихий запитальний звук, і Сиджвей додає: 

– Старший, який навчив мене цьому, також колись посадив мене у землю. Він сказав, що якщо в мене буде вдосталь сонячного світла і води, я швидко виросту і знайду безліч друзів для ігор. 

А-Їн звужує очі:

 – Це спрацювало? 

Вони вже повернулися до Хмарної Улоговини. Проте Сиджвей ще не почувався настільки безтурботно, злегка викривлюючи правду. 

 – Звісно, – каже він. – Зараз в мене багато друзів. І я став значно вищим. 

Сиджвей не наважується поглянути на Ханьґуан-дзюня. Проте він все ще відчуває на собі його теплий погляд, тож продовжує. 

– Ти знаєш, що утримує рослину в землі? – питає він. 

 – Так! – А-Їн збадьорюється. – В них є такі маленькі… – він розкриває долоні, щоб показати. 

 – Корені, – підказує Сиджвей. 

 – Так! – каже А-Їн. 

– Точно, – Сиджвей опускається на коліна, щоб бути на одному рівні з А-Їном. – Коли рослина стає вищою, в неї росте також і коріння. Рослини можуть рости в боки, або тягтися до сонця, але їхні корені завжди сягають так глибоко, що ніхто не може зрушити їх з місця, ніхто не може навіть торкнутися їх. 

Сиджвей нахиляється так низько, щоб стерти великим пальцем бруд із чужої щоки. 

 – І коли ми говоримо, що тут твій дім, ми саме це й маємо на увазі. Ми хочемо, щоб ти ріс тут так, як ти того тільки забажаєш. І залишався так довго, як заманеться. 

На галявині так тихо, що чути, як вдалині вітер гойдає верхівки дерев. Раптом Сиджвей відчуває себе невпевнено. Йому необхідно ще раз вдихнути, перш ніж він питає:

 – Звучить непогано? 

А-Їн все ще виглядає досить обережним. Обережним, як хтось, хто легко заводить знайомства з новими людьми, завжди їм посміхається, але ніколи не відчуває твердої землі під ногами. 

Але потім він запитує:

 – А я мушу залишатися у землі? 

Сиджвей дивується власному сміхові. 

– Ні, – каже він. – Люди не настільки схожі на рослини. Бажаєш, щоб я витягнув тебе звідти? 

А-Їн мугикає. Його очі все ще припухлі, проте на губах з’являється яскрава посмішка. – Гм, – тягне він. – Я ще трохи підросту. 

Ханьґуан-дзюнь опускається на коліна поряд із Сиджвеєм. На його лице повернувся той самий м’який вираз. 

 – Тоді я принесу Рослинці-ґундзі ще чаю, щоб він ріс швидше, – каже він. 

А-Їн знову сміється і витирає останні сльози. 

Коли Сиджвей піднімається, Дзінь Лін тре очі. 

 – Певно, ми зіпсували його одежі, – хрипко каже він. 

Сиджвей уважно спостерігає за тим, як Ханьґуан-дзюнь даремно поливає ґрунт чаєм. Останній камінь на його душі стискається, а потім зникає. 

 – У нас є ще, – каже він. 

*** 

Сонце вже опустилося низько і починає сліпити прямо у очі, коли у Вей Їна нарешті закінчуються сили на забави. Ханьґуан-дзюнь відводить його до дзінші, щоб перевдягти. Вень Нін ввічливо вибачається і простує до Кайї, а Дзін’ї, Дзінь Лін та Оуян Дзіджень приєднуються до инших учнів за вечерею. 

Сиджвей ставить дві тарелі на тацю. Він пробирається до дзінші. 

Коли Сиджвей відчиняє двері, його стрічають спокій і тиша. Речі Вей Вусяня вже дістали з мішечка-духолова: Ченьцін та Суйбянь лежать на обережно складеній кереї в очікуванні свого власника. Сиджвей глитає. Як ж певно тяжко для Ханьґуан-дзюня усвідомлювати, що його чоловік зовсім поряд, та водночас це і не він. 

Сиджвей причиняє двері, не пропускаючи прохолоду раннього вечора. І потім він вчуває тихе бурмотіння. 

Ханьґуан-дзюнь стоїть біля столу на колінах і наспівує пісню, яку Сиджвей чув протягом усього свого життя – і сенс якої зрозумів зовсім нещодавно. А-Їн згорнувся у чужих руках, одягнений в старе ханьфу Сиджвея, і спить. Він тільки один раз ворушиться, щоб зручніше вмостити голову у згині ліктя Ханьґуан-дзюня, але потім лежить непорушно. 

 – Ханьґуан-дзюне, – шепоче Сиджвей. – Я приніс вечерю. Там варто розбудити його? 

Ханьґуан-дзюнь піднімає погляд і злегка хитає головою. 

 – Йому потрібен відпочинок, – каже він. – Але ти маєш поїсти. 

Сиджвей вагається. 

 – Я все ще не отримав звістки від инших учнів, – каже він. – Я планував повернутися на гору. 

– Сиджвей, – говорить Ханьґуан-дзюнь. Його голос тихий, наче шерех тканини. – Гірський демон не змінюватиме своїх мисливських угідь. Коли сонце сяде, я сам піду туди. Я б хотів, щоб ти в цей час пригледів за Вей Їном. 

 – Звісно, – поспішно відповідає Сиджвей. 

 – Гаразд, – губи Ханьґуан-дзюня зовсім трошки підіймаються. – Тоді тобі варто спочатку поїсти. Вей Їн може з’їсти мою вечерю, якщо прокинеться. 

 – …тоді я поїм, – каже Сиджвей. Він ставить тацю на стіл, а потім сідає і сам. – Дякую, Ханьґаун-дзюне. 

Деякий час Ханьґуан-дзюнь просто спостерігає за ним. А-Їн на його колінах перевертається і зітхає. 

 – Ти добре впорався сьогодні, Сиджвеє. 

Сміх Сиджвея – це радше просто видих. 

– Щиро кажучи, Ханьґуан-дзюне, я здебільшого вигадував на ходу. 

 – Вей Їн казав те саме, коли ростив тебе, – каже Ханьґуан-дзюнь, цього разу викликаючи в Сиджвея більш щирий сміх. А потім він додає: – Жоден з вас не віддає собі належного. 

Сиджвей опускає голову, тримаючи руки на колінах. Увесь цей час він відчуває на собі погляд Ханьґуан-дзюня. 

 – Це було дуже давно, Сиджвеє, – каже Ханьґуан-дзюнь. 

 – Деякі, речі, що він нам сказав… – Сиджвей спершу не знає, як виразити усе словами. Але Ханьґуан-дзюнь ніколи не примушував його говорити, тож він збирається з думками. – Я все думаю про те, чи він все ще у них вірить. Можливо, не так, як раніше, та все ж… 

 – Угу, – Ханьґуан-дзюнь повільно і м’яко проводить долонею по волоссю А-Їна.   – Речі, що ми дізнаємося в дитинстві – це каміння, закладене у фундамент. Дуже важко позбутися його повністю. 

Сиджвей знає. Він знав про це ще з того інциденту на ринку, коли А-Їн сказав, що діти виглядають краще, коли посміхаються, і Сиджвей тоді перебрав у голові кожну із посмішок Вей Вусяня. Він думав про це весь день, оточений людьми, які виростили його; тими, хто вижив, і тими, хто ні. 

Руки з роками змінювалися, але Сиджвея завжди хтось тримав. 

 – Сиджвей, – знову каже Ханьґуан-дзюнь, обережно повертаючи його до реальности. – До Вей Їна не виявляли надто багато доброти. І він цього не очікує навіть зараз. 

 – Так, Ханьґуан-дзюне, – відповідає Сиджвей. Він також це знає. 

 – Проте, – каже Ханьґуан-дзюнь. – Він знає, що поряд є люди, переконані, що він заслуговує на добро. Такі люди, як ти. 

Сиджвей різко випрямляється:

 – Ханьґуан-дзюне, я не- 

 – Ти був з ним добрим навіть перед тим, як дізнався, хто він є насправді, – каже Ханьґуан-дзюнь. – Ти бачив його своїм серцем, а не очима – так само, як і усіх инших. Це справді непросто – виявляти до людей ту повагу, на яку вони заслуговують. І я завжди захоплювався здатністю Вей Їна робити це. І твоєю. 

Сиджвей відчуває, що кров приливає до його лиця. Він не може нічого із цим вдіяти, тож просто схиляє голову.

– Невже цього достатньо? 

А-Їн супиться уві сні; Ханьґуан-дзюнь легенько проводить пальцями по його шкірі, аж доки вона знову не розгладжується. 

 – Якось я сказав Вей Їнові, що він подарував тобі радість. Ти зробив те саме для нього. І тоді, і зараз. Цього завжди буде достатньо. 

Сиджвей відчуває, що сльози підступають до його очей. Але він не може зупинити їх. 

 – І, Сиджвеє, – каже Ханьґуан-дзюнь, делікатно звертаючи увагу на А-Їна, щоб дати Сиджвеєві можливість втерти сльози. – Я знаю, що ти хвилюєшся. І за мене, і за нього. – Він робить павзу, дозволяючи словам осісти на підлогу, наче пил. – Але коли Вей Їн повернеться до свого звичного стану, він скаже тобі, що це наша робота – хвилюватися за тебе. І я погоджуюся з ним заздалегідь. 

Сиджвей не наважується підняти погляд, аж поки його щоки не всихають, а дихання не заспокоюється. Поки його усмішка не припиняє тремтіти. 

 – Я спробую запам’ятати це, Ханьґуан-дзюне, – каже він. 

Ханьґуан-дзюнь окидує його довгим поглядом. Так, ніби він також увесь день ніби скрізь розбите скельце спостерігав за Сиджвеєм маленьким і дорослим один поряд з одним. 

– Гаразд, – каже він. – Тоді поїж. 

*** 

Перше, що помічає Сиджвей – це сонячне світло. 

Це мало би стати першим тривожним дзвіночком. Проте усвідомлення надходить до нього повільно і неспішно. Тож він пірнає лицем у подушку, щоб заглушити його. 

 – Я теж так робив, – щебече голос ліворуч. – Здається, це ніколи не спрацює. 

Сиджвей піднімається так швидко, що в нього паморочиться в голові. Але кімната перед ним нарешті здається знайомою: це дзінші, під ним ліжко, порожнє місце поряд, де він заснув минулої ночі, спостерігаючи за А-Їном. Низький столик заставлений стравами, а кімнатою витає запах рису, пару і олії чилі. За кілька кроків від нього у кріслі сидить Ханьґуан-дзюнь, із гребінцем у руці та легкою посмішкою на обличчі. А на колінах поміж його ніг, відкинувши голову назад, щоб дати чоловікові кращий доступ до свого волосся, стоїть Вей Вусянь. 

 – Доброго ранку, Сиджвеє, – каже Вей Вусянь. 

Ханьґуан-дзюнь збирає і зв’язує частину волосся Вусяня. 

 – Так, – каже він.  – Доброго ранку. 

 – Старший Веє! – Сиджвей заледве не розбиває коліно об кутик ліжка, поспішаючи встати. – Як ви себе почуваєте? 

– Абсолютно нормально, – каже Вей Вусянь. 

 – Трохи ослаблений, – виправляє його Ханьґуан-дзюнь. 

Вей Вусянь видає драматичний пхик, але його посмішка не згасає. Вона настільки широка, що в нього навіть зморщується ніс. 

 – Можливо – а може й ні – я матиму духовну силу шестирічної дитини ще кілька днів.  – Він стримано позіхає, прикрившись долонею. – І таку ж витривалість, напевно. Лань Джаню, як це я вже втомився? 

– Це нічого, – говорить Ханьґуан-дзюнь. – Ти маєш відпочити сьогодні. 

 – Агх-х, я вже втомився відпочивати, – сміється він. – Ви, хлопці, вчора заледве дозволили моїм ногам торкнутися землі. А я пречудово вмів ходити! 

 – Я не–, – Сиджвей все ще приголомшений, і його розум не може усе це переварити. – Ви дозволили мені поспати? 

 – Тобі це було потрібно, – просто відповідає Ханьґуан-дзюнь. 

– Хоча ми збиралися тебе розбудити, – каже Вей Вусянь. – Твої друзі прийдуть на сніданок через… – він кидає погляд у вікно, ніби може визначити щось за розташуванням сонця на небосхилі. – …дуже невелику кількість часу. Ти, можливо, бажаєш перевдягтися. 

Сиджвей дивиться вниз рівно стільки, щоб зрозуміти, у якому стані його ханьфу: у бруді, траві і з маленькими плямами олії від пельменів з Кайї. Потім він прямує до шафи у задній частині дзінші настільки повільно, щоб це технічно не вважалося бігом. 

 – Середня шухляда, – каже Ханьґуан-дзюнь. 

 – Дякую! – відповідає Сиджвей, ховаючись за ширмою. 

Сиджвей перевдягає ханьфу на свіже і протирає обличчя стільки разів, щоб відчути, що він бодай щось робить. Коли Сиджвей виходить з-за ширми, Вей Вусянь ставить на столі шусть мисок із паруючим відваром. Ханьґуан-дзюнь тим часом прямує через дзінші до дверей і прочиняє їх. 

– Доброго ранку, – каже він.

Сиджвей спершу вчуває голоси Дзін’ї, Дзінь Ліна та Оуян Дзідження, які кажуть: "Доброго ранку, Ханьґуан-дзюне!”, і тільки потім бачить їх. Ханьґуан-дзюнь відходить в сторону, і усі троє ввічливо заходять. А потім, коли вони помічають Вей Вусяня, то перетинають кімнату у кілька широких кроків і купчаться навколо. 

 – Старший Веє! – вигукує Дзін’ї. 

– Старший Веє, як ви себе почуваєте? – питає Оуян Дзіджень. – У вас щось болить? Лишилися якісь побічні ефекти? 

Дзінь Лін схиляє голову із звичною байдужістю, наче щойно він і не впивався поглядом в Вей Вусяня. 

– Тож ти повернувся до норми.

– Гаразд, гаразд – сміється Вей Вусянь. – Я в порядку. Просто трохи втомився. І про біль говорити не доводиться, окрім того, що я щойно пережив найшвидший ріст за усе життя. 

 – Ти щось пам’ятаєш? – питає Дзін’ї. 

 – Гм, – Вей Вусянь досить довго вдає, що думає, аби Сиджвей одразу переконався, що він усе чудово пам’ятає. – Я пригадую, як Дзін’ї навчив мене лаятися. 

Дзін’ї голосно белькотить. 

 – Ти вже й так вмів матюкатися! Навіть Ханьґуан-дзюнь так сказав! 

Вей Вусянь розкриває останню миску. 

 – Ви усі добре попрацювали, – каже він. – Хоча, звісно, я був би більш радий, якби наступного разу – якщо такий настане – ви не намагалися приховати проблему від Ханьґуан-дзюня так довго. Так, ми вчимо вас розбиратися із проблемами самостійно. Але справа в тім, що поки ми тут – ви не мусите. Скажіть: “Так, старший Вею”. 

 – Так, старший Вею, – разом повторюють учні. 

 – Добре, – Вей Вусянь сяє. – А тепер сідайте. Лань Джане, Сиджвеє, йдіть-но сюди. 

Сиджвей слухняно простує через кімнату і сідає поряд із Вей Вусянем. 

 – Що… 

 – Ми приготували вам усім сніданок, – Вей Вусянь ставить миску перед Сиджвеєм. – Щоб подякувати вам за те, як добре ви піклувалися про мене вчора. Тобто, ваш Ханьґуан-дзюнь усе готував, а я просто спостерігав. 

– Я так і думав, – говорить Оуян Дзіджень. – Якби готував старший Вей, це б більше нагадувало… – Він вказує на яскраво-червоне щось у мисці самого Вей Вусяня. – Оце. 

– В наш час діти вже не мають смаку до вишуканости, – легковажно відзивається Вей Вусянь, уважно оглядаючи свій відвар. – Гм-м, Лань Джане, виглядає просто чудово. Я просто хочу додати трохи більше… 

– Я дістану, – каже Ханьґуан-дзюнь, підіймаючись знову. – Лишайся тут. 

– Ох, Лань Джане, – скиглить Вей Вусянь. – Вчора мене пестили весь день. Ти не можеш продовжувати робити це і сьогодні. 

– Тебе вчора прокляли, – каже Дзінь Лін. – Просто роби те, що тобі говорять, Да-дзю. 

Вусянь вказує на нього паличками для їжі і починає:

 – В мене все ще є сили, щоб пройти через…

І тоді Сиджвей бачить точну мить, коли слова Дзінь Ліна досягають вусяневої голови. Він кліпає один раз, другий. Тоді повторює:

 – Да-дзю. 

Дзінь Лін агресивно знизує плечами. Обличчя його налилося червоним і нагадує за кольором миску Вей Вусяня. 

 – Просто їж свій сніданок, – бурмоче він. 

Вей Вусянь сидить нерухомо, коли Ханьґуан-дзюнь повертається з олією чилі і кладе її біля миски. Його посмішка, як пряний цукор – крихка і напівпрозора. Потім вона розтягується на лиці. 

– Гаразд, А-Ліне. 

Аромат олії чилі, що переплітається з запахом рису та грибів, розноситься столом, і тепер, коли шлунок Сиджвея прокинувся, як і решта його тіла, він раптово відчуває страшенний голод. Але перш ніж він встигає відкусити перший шматочок, відчуває на своєму плечі теплу долоню Вей Вусяня. 

 – О, – каже він. – І, Сиджвеє. 

Тож Сиджвей піднімає голову вгору. І коли він це робить, помічає, що Вей Вусянь дуже старається виглядати суворим. Але у його погляді прослизає щось непевне, майже сором’язливе. 

 – Хіба ти не втямив, що не варто прислухатися до моїх порад з виховання дітей? 

Сиджвей їсть ложку відвару, дозволяючи теплу наповнити кожен дюйм його тіла. Потім він посміхається.

 – Чому б і ні, старший Вею? – каже він. – Я ж казав вам – вони справді дієві. 

 

Вони проведуть за столом не менше години. Сиджвей та Ханьґуан-дзюнь їстимуть мовчки, усі инші – ні. Вони порушать правила про заборону галасу, заборону їсти більше трьох мисок підряд і заборону посміхатися без причини. Ханьґуан-дзюнь вдаватиме, що нічого не помічає. Сиджвей та Дзін’ї все одно пообіцяють переписати правила пізніше. 

Вей Вусянь задрімає на плечі Ханьґуан-дзюня. А коли усі инші підуть, коли Ханьґуан-дзюнь натягне на свого чоловіка ковдру і вмоститься поряд, щоб пограти йому мелодії для спокійного сну, Сиджвей попросить приєднатися. І Ханьґуан-дзюнь погодиться. 

І Сиджвей сидітиме поряд свого гуциню із людьми, які виховали його, у будинку, який його прихистив, на землі, яка його зростила – і на якій він і залишиться.