Actions

Work Header

Джура

Chapter Text

«Гуртом далеко в степу»

Леся

 

серпень 1646 року; Дике Поле

 

 

Під ясним і чистим, блакитним до болю в очах небом шугав орел, марно чигаючи на здобич у висохлому лузі. Трава сягала Лесі до пояса, і подекуди гострі остюки чіплялися до її широких цупких штанів, в яких і без того було колюче жарко, а груба тканина натирала шкіру. Леся мовчки боролася з роздратуванням.

Зараз вона була згодна йти по розпеченному вугіллі та їсти сиру землю, аби лишень дістатися Січі, аби їй дозволили залишитися, однак козаки — кремезні пошрамовані чолов'яги у крадених чоботях і вигорілих на сонці шароварах — і не вимагали від неї цього.

Натомість вони лише йшли, йшли довго, а Леся терпіла спеку, колючі остюки та кпини.

— Йой, та ти, хлопче, якийсь замалий, тебе що, вдома погано годували? — причепився до неї хтось позаду.

— Та чого ж погано, він-бо тільки з рідного гнізда знявся, — обізвався чийсь голос у відповідь. Їм було нудно, і вони до того ж навряд чи були такими ж змореними, як Леся. Що їм ще залишалося, окрім безглуздо жартувати і сміятися з неї.

Стрижена коротко, у чоловічому вбранні, дівчина її статури була зовсім не схожою на хлопця, і Леся це розуміла. Рятував лиш орлиний ніс та вилиці, що стирчали після довгої дороги без їжі та відпочинку гостро, як у мерця. Її зовнішність ніхто не назвав би некрасивою. Звісно, лише якщо вона називається хлопцем на ім'я Святослав.

— Гей, хлопче, як тебе там, — козак ззаду, що його побратими називали Колесом, поплескав Лесю по плечі, і її коліна від того різко зігнулися. Його живіт був здоровезним, як баняк, а руки були важкі та сильні. Смертельно сильні. Леся вчепилася за його руку, щоб не впасти, але Колесо не звернув на те уваги. — Ти кашу варити вмієш?

Схоже, він не дуже переймався її іменем, тож Леся вирішила лише кивнути на знак того, що кашу варити вона таки вміє. Зараз вона не була певна, чи голос не зрадить її і не видасть в ній дівчину.

— От і добре, — Колесо по-товариськи ляснув долонею по Лесиній шиї. Цього разу вона вже втрималася на ногах, але голова її гуділа, як дзвін. — Зараз будеш готувати кашу, а ми підемо пшениці′ косити. Бачиш, он там пшениця?

Леся подивилася туди, куди він вказав.

Попереду розпростерся луг — величний, безкінечний, неосяжний. Дороги не було: все довкола заполонило море різнотрав'я з ковили, петрового батога та безлічі інших квітів і трав.

Вітер розхитував ті трави, приносив п'янкі запахи їй в обличчя, а десь далеко виднілися верхівки дерев, зовсім не вигорілі і зелені.

Свіжими віяло саме звідти, подумала Леся. Можливо, десь там річка або одна із численних заплав Дніпра.

Колесо вказував на чистий золотий острівець посеред блідої зелені. Сонце нищило траву, однак ділилося своєю силою і золотом із пшеницею, яку там посіяли козаки. Пообіддя пахло серпнем, а отже зараз якраз та пора, коли в рідному Лесиному селі люди пораються на жнивах.

Разом із чотирма козаками Леся підійшла ближче саме до дерев. Декілька кленів та верби, що схилялися низько над студеною водою. Річка була вузенькою, з обривистими глинистими берегами. Саме з таких, які навіть у найстрашнішу спеку не прогріваються анітрохи.

У Лесі перед очима закрутилося на думці, як зараз добре було би опуститися у ту холоднючу воду, що пробирає, пронизує голками шкіру і доходить аж до серця і до кісток. Вона не могла і мріяти про таке, але ж річка була так близько, рукою подати. Верби нагадали їй про дім, і Леся непомітно підтягнула перев'язку на грудях. Тут вона не вдома.

Із острівця пшениці виринула низенька похилена хатинка. Її стріха облізла і вищирилася до небес дерев'яними балками, вікна були глибокі і маленькі та не мали ні ставень, ні скла на обдертих рамах. Через це вбоге нічийне обійстя виглядало так, ніби тій хаті хто виколов очі.

Козак із довгою чорною чуприною, що кучерявилася і сповзала йому на самі очі, здув з лиця волосся, сховав його за ліве вухо і косо зиркнув на Лесю. Та зупинилася так, ніби налетіла на стовп.

— У хаті лежать коси. Винеси їх нам. — Цей чоловік завжди був небагатослівним, точніше, він просто постійно мовчав. Він не мав прізвиська, і в лице його називали Іваном попри те, що це не його ім'я, а поза очі шептали: Біс. Іван мав чорні очі і ніс гачком, а ще він не носив ніякої іншої одежини, окрім старенької вишиванки. Подейкували, що її йому вишила його покійна мама, і що у вишивці захована велика сила, котра захищає його від куль та шабель ворогів.

— Нужбо, біжи скоріше, — лагідно підштовхнув її хлопець, не набагато старший від самої Лесі. Можливо, саме через те, що сам ще пам'ятав, як був новобранцем, він ставився до неї з неприхованою прихильністю. 

Леся схилила голову, за звичкою роззирнулася по обидва боки — і зустрілася з очима нетерплячої компанії, — а потім зринула з місця і пішла-побігла до хатини.

Тільки подолавши вгрузлий у землю витертий поріг та опинившись у вологому темному покої, Леся відчула, як її втомив цей перехід через Дике Поле. Дорослі чоловіки надворі чекали на свої коси, а Леся не могла і уявити, звідки у них стане сили ще працювати після сотень кроків по травах без хвильки відпочинку.

«Добре, що хоч руки у мене сильні», — подумала вона та оглянула одну-єдину кімнатчину з грубою в кутку, казаном та страхітливо величезною четвіркою кіс на долівці під маленьким вікном. За пару кроків подолавши відстань від дверей до вікна, Леся без вагань підхопила древка кіс, по два під кожну руку. Древка тут же вивернулися у її долонях, і Леся була би лишилася без ока, якби вчасно не впустила їх з гуркотом геть із рук.

Зачувши шум, козаки як один повернули голови до хатини.

Леся застигла, очікуючи недобре, а її серце тут же закалатало, відбиваючись гупотом у скронях.

«О пресвятий Боже».

— Та що є там з тобою таке, хлопче? Чи навіть косу з хати винести не годен? — почувся голос Колеса. Як Леся вже звикла, говорив до неї саме він. Біс, напевне, гидував навіть рота розтулити у її бік.

Превелике цабе, куди ж новобранцеві озиватися до старого характерника.

Тихенько кахикнувши в кулачок, Леся і собі підвищила голос:

— Йду вже, йду! То ваші криві коси з рук валяться, кляті! — і вона знову схилилася долі та підняла «кляті коси» за ручки на древках, цього разу більш вдало. Леся винесла їх, по дві в кожній руці. Нічого, вона ще обов'язково зробить так, аби Біс таки звернув на неї увагу. Вона доведе, що варта.

Сліпуче світло вдарило Лесі в обличчя, і вона прижмурила очі, лише на коротку мить, але цього було досить, щоб хтось підійшов до неї та вихопив коси з її рук. Усі чотири одразу.

Коли вона спромоглася розліпити щільно стулені повіки, Біс відійшов від неї і простягнув коси грубо збитому та ніби квадратному Тичці і Колесу. Молоденький парубок стояв навпроти ні в тих ні в сих, так, ніби він хотів забрати у неї коси сам, однак Іван-Біс його випередив. Колесо вигукнув на прощання щось про те, аби Леся їх покликала на вечерю, і хлопець не розгубився. Махнувши рукою, він посміхнувся, відійшов, і, прийнявши з рук Тички свою косу, пішов за козаками.

Леся роззирнулася довкола і вперла руки в боки, роздумуючи, звідки їй взяти пшона та овочів на кашу. До того ж, козацьке панство не стане їсти абищо, їм подавай куліш з м'ясом, та щоб кавалками та удосталь.

«Дивні вони, — знічев'я подумала Леся, — зрозуміло, що не такі, якими я їх собі уявляла, але є і в дечому… казки не брешуть».

Земля коло хатинки зсохлася і вкрилася сірою кіркою, на якій не росло нічого. Де-не-де стирчали пучки брунатної трави. Леся, якби мала чоботи, тикнула би в один із них носаком.

За хатинкою може б і мав бути льох абощо, але Лесі зараз те було нецікаво. Хоч як вона хотіла потрапити до Січі, степ притягував її набагато сильніше.

Ці землі не належали нікому. Тут водилися куріпки, зайці і безліч птиці, і вільно розгулював козацький народ. Здавалося, що земля тут не переобтяжена, не закована у те, що Леся відчувала вдома. Від трав до стежин і гаїв вона дихала волею, чимось чистим, незайманим, незвіданим. Леся розмірковувала, що могла би піти від козаків, зникнути серед отих дерев, загубитися за пагорбами в травах, і ніхто би її ніколи тут не знайшов...

Зрештою, на Січі її чекатимуть нові обов'язки. Важко було визнати, але вона не вміла коритися, швидше не хотіла коритися, навіть якщо розуміла, що це для неньки. Для рідної землі, тієї, що не знає волі, що лише може марити нею, бо ж навіть ті степи, які утримують козаки, завжди у небезпеці.

З тих козаків, що вона зустрічала, Біс видавався їй найдивнішим і найцікавішим. Він ніби вийшов з казки, і час до часу Лесі хотілося витягнути руку і торкнутися його, аби пересвідчитися, що він справді живий і йде поруч із нею.

Колесо без угаву туркотів і розпитував її про все, а Леся боялася брехати, однак наплела йому стільки, що не знала, чи зможе це все запам'ятати.

Було видно, що цей баняк на ніжках любить побалакати і майже не слухає її відповіді. Лесі він не дуже подобався, проте вона була рада, що завела хоч когось схожого на друга.

Якщо Колесо не хвилювала її історія, і він без угаву повторював, що на Січі минуле життя закінчується, то Біс слухав уважно. Леся це відчувала, і тому трималася ближче до Колеса та Тички, котрий байдуже дивився вперед сірими водянистими очима та коротко мугикав на Колесові оповідки.

Яр же видавався геть інакшим. Козацька компанія була різношерстною, а він же зовсім як з небес спустився, так сильно він був не схожий на інших. Зеленоокий та русявий, ще з короткими вусами, парубок поводився спокійно, був пливким та м'яким у рухах. Леся сказала би, що він виглядає, як панич, якби не його руки, загрубілі та вкриті шрамами від водянок. Він посміхався, багато і ясно; Колесо теж сміявся, однак то був голосний громовитий регіт для самого себе і ще може для Тички. Коли він реготав на власний дотеп, його живіт трусився, як мішок сала, аж поділ сорочки задирався, витикаючись з-під очкура. Під сорочкою його тіло було пошрамоване. Вся історія цього чоловіка увічнила себе на його величезному животі. 

«Цікаво, як взагалі такий воїн, як козак, може зробитися настільки тлустим, — Леся саме заглянула за хату, і на власний подив дійсно виявила там льох, — до того ж, він же зовсім не старий».

На вигляд Колесові можна було би дати років з сорок, і для козака то був поважний вік. Леся ж вважала, що це дурня. Вона не любила записувати людей в старці, що для неї буквально означало «мерці», тож могла назвати людину літньою тільки тоді, коли від неї уже смерділо землею, а волосся було біле, як кульбабка.

Двері до льоха були важкі, немов брили. Марно товктися в них з ризиком вивалитися всередину Леся не хотіла, а тому пішла і виламала в кущах біля річки патик. Запхавши його в щілину між дверима, Леся ривками покрутила палицею із боку в бік. Дерево було важким, але старим, тож розтрясти його було нескладно.

Ще трохи, і Леся вдарила по дверях ногою так, що довкола пішла луна. У льосі було темно, хоч в око стріль. Сяк так навпомацки вона знайшла мішок крупи, майже не гнилі овочі і тут же — шматок сала та солонину в діжці. Спершу Леся подумала, що це невелика діжка, але коли їй вдалося виволокти її на світло, вона аж присвиснула.

— А нічогенька діжечка. Вони кожного літа сюди нові запаси тягають, чи нащо їм у цій халупі стільки харчів? — помахом руки вона відкинула з діжки жирного павука.

Леся притягла запаси до хати і склала їх коло казана. Дрова, що їх хтось прилаштував під облупленою піччю в хаті геть відсиріли, тож вона пішла на пошуки чогось на розпал.

Сонце тим часом схилялося до вечора. Зовсім скоро воно почне сідати, а помаранчеві барви запалять пшеницю, трави, гайок і річку за ним. Намагаючись не думати про те, що буде, якщо вона не встигне, а козаки прийдуть, очікуючи на вечерю, Леся покраяла м'ясо і овочі ножем, що носила з собою за поясом, а потім потягла тяжкий чавунний казан до річки і набрала в нього води. Вогонь розпалила кресалом, яке знайшла тут-таки, ніби хтось його для неї приготував.

Коли куліш зварився, сонце тільки схилилося до обрію. Напівобвалений димохід у хаті забився соломою зі стріхи, тож весь дим, разом із запахом страви, пішов до сирої маленької світлиці і викурив Лесю з хати геть.

З димом, що валив із вікон, і відблисками сонця з-над пагорбів на сіро-білих стінах маленька хатка виглядала так, ніби Леся підпалила її, і вона горить.

«Не я підпалила. Сонце».

Вперши руки в боки, Леся стовбичила коло хати і про себе надіялася, що козаки не запідозрять чогось і не підуть по її душу раніше потрібного. Ті, однак, не озивалися.

Насправді, Леся навіть не бачила їх. Ніде ні в траві, ні посеред острівця пшениці не було видно і тіні козацьких видатних постатей. Всередині неї несподівано ворухнулося щось схоже на тривогу.

— Агов!!! — склавши руки човником навколо рота, Леся закричала на всю силу легень. — Колесо, Тичко, Яре!!! Бі— ІВАНЕ, ходіть їсти!!!

Ані шелесть. У відповідь їй заскрипіли верби на березі річки, і Леся почула серед них тремтливий голос смерті.

«Може, це якийсь жарт. Вони здорові чоловіки, у них є зброя, а якби була бійка, я би це почула. Що могло з ними статися?»

Лише якщо вони не покинули її посеред степу напризволяще. На цю думку сердце Лесі тенькнуло, і всередині стало холодно, як у тому льоху. Що, як вони вирішили, що вона безнадійна, і надумали облишити її? Це якраз у дусі козаків. Новачків їм не бракує, а от зайвих роззяв, напевне, аж забагато. З такими ніхто не стане возитися. Леся ж бо як на хлопця квола, хоч і висока, та й голос у неї тоненький…

І все ж, не дарма ж вони її завели аж так далеко і навіть дали завдання. Якби вони хотіли покинути її, то так би і сказали, мовляв, прощай, хлопче, козаком тобі не бути, хіба аби гречкосієм. Варто було розвідати, щоб розторопатись, що його робити далі, тож Леся витягла ножа з-за пояса, витерла залишки овочевого соку та жиру об власні штани і пішла на пошуки.

Висока ковила похилила голову до висушеної та витоптаної землі навколо халупки. Золотаве колосся за нею розступилося перед Лесею, і вона повільно закружляла довкола, оглядаючи землю під ногами у пошуках слідів. Пшениця стояла незаймана, з першого погляду було зрозуміло, що ні серп, ні коса її не торкалися.

«Чекайте, коса? — Леся напружилася від шиї до кінчиків пальців. — Ніколи не чула, щоб хтось жав пшеницю косами… Що це таке? Вони що, насміхаються наді мною?»

І раптом щось слизьке і липке вхопило її за ногу.

Леся що було сили замахнулася ножем, але Колесо крутнувся вбік, і лезо увійшло в землю, як в масло, там, де тільки-но була його голова.

— Йой, а ти геть не жартуєш! — розреготався Колесо і перекотився по пшениці, а потім важко крекнув, гикнув та з натугою піднявся, демонструючи світові запилюжені задки та коліна шароварів. Поруч з шурхотом і пилюкою по плечах і головах вигулькнули Яр із Тичкою. Останнім із пшениці, як степовий дух чи казкова мавка, встав Біс.

Правду кажучи, Леся радо придушила би їх усіх, якби лишень Колесо не реготав так голосно, а Яр не всміхався до неї своєю сяйливою широкою посмішкою. Навіть Тичка підняв брови, надаючи своїм пустим очам смішливо-журливого виразу.

— Оце вперше бачу, щоб хтось кинувся до пшениці так сміливо, — промовив Колесо врочисто і серйозно, — всі або тікають світ за очі, думаючи, що напали татари, або починають голосити і плакати. Молодець, хлопче, тішиш старе козацьке серце! — його важка рука опустилися на плечі Лесі, а сама Леся втупилася у нього з виразом спантеличення на обличчі.

Тичка заходився підбирати кинуті тут таки коси, а Яр пояснив:

— Це випробування, — мовив він, — на хоробрість. Тобі ще дуже пощастило, бо в мене минулого року був ой який веселий гурт…

— Йой, то так і скажи, що мало в штанці не напудив зо страху, — обірвав його Колесо. — А гурт і справді був нічогенький, так!..

Яр лише підняв на нього брови і з поваги до старшого змовчав, а потім, коли Колесо дав плечам Лесі спокій, і сам схилився до неї:

— Ти що, дійсно мало не назвав Івана Бісом? — з бісиками в очах запитав він.

Леся кивнула, ледь всміхнувшись. На це Яр відкинув увінчану м'яким русявим чубом голову назад і розсміявся так, що аж шапка з голови впала. Приємний у нього був сміх, зовсім не такий, як у Колеса, і не такий, як у будь-кого з усіх, кого знала Леся.

— Бачив би ти, як він почорнів, коли почув оте твоє «бі-», — гигикнув Яр, — а ти, до слова, все більше йому подобаєшся.

Леся вся аж стрепенулася, однак стримала себе і згорбилася, приховуючи подив. Яр вдав, що не помітив.

— З чого ти це взяв? — неголосно запитала вона.

Яр витягнув руки догори, потягнувся і пішов вперед, а Леся рушила за ним.

— Тут все дуже просто, — від чисто білої, з зеленими трав'яними поплямленнями сорочки Ярла пахло різнотрав'ям, землею і колоссям, — до тебе він говорить. Він ні з ким з нас ніколи не розмовляє, навіть із курінним. Всі мусять здогадуватися, що йому треба, самі. А тебе він попросив винести коси з хати, хоча це міг зробити Колесо або я. Його мовчанки не треба боятися, але коли він говорить… та я сам вже рік козакую, і ще ні разу до сьогодні його голосу не чув. Кажуть, він розмовляє тільки тоді, коли чаклує.

— Коли робить що ? — Леся вирішила, що їй причулося. Гурт рушив до хати, від якої далеко тягнуло смачним запахом кулішу. Повіяло студнем з річки, навколо захиталася трава, гнучись колами, наче від дотику примарної руки. Вітер покружляв довкруг і попрямував вверх, за спину Лесі, до чисто рожевого небокраю над лугом.

Яр повернувся до Лесі обличчям і пішов спиною вперед, загадково розмахуючи руками:

— Чари-и…

— Чекай, — Леся оббігла його та стала на його шляху, — то ти хочеш сказати…

— Еге ж, — перебив її Яр. Вони вже стояли перед порогом низької хатини. Небосхил повагом темнів, опускаючи свої крила на землю. — Чого тільки на світі не буває!..

І на останніх словах він, кинувши на Лесю швидкий погляд з-під довгих вій, ступив у хату і загадково щез у темній світлиці. Леся увійшла за ним, і тут якраз Колесо запалив каганець та поставив його на широке підвіконня так, щоб освітлювало всю вбогу кімнатчину. Тепер очі хатини запалилися життям. «Вперше, напевне, за довгий час».

Троє козаків стояли навколо покладеного на дзиглик казана, очікуючи лише на Лесю. Вона несміливо підійшла і зайняла своє місце серед невеликого гурту, спиною до дверей. 

Отче наш, що єси на небесах…

Козаки, а з ними разом і Леся, познімали шапки і стали молитися. Першим вів молитву Колесо, Яр з Лесею стиха промовляли за ним, Тичка мурмотів собі під носа глухо, а Біс лише рухав губами, та й то ледь помітно, і з тих губ не зірвалося ні звуку. Вогонь у каганці похитувався, потривожений подувом з розбитого вікна, і його світло шалено затанцювало по обличчях присутніх, впало на Бісові вилиці, подовжуючи і поглиблюючи западини на його худих щоках. Тінь на небіленій печі за його спиною різко підскочила, сягнувши головою стелі, і Колесо промовив останні слова молитви:

Не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки віків. Амінь.  

Завершивши молитву, Колесо важко опустився на дзиглик і порухом запросив сідати інших, немов господар у закинутій серед степу хаті. Леся відсунула свій дзиглик і присіла обережно, а сумку зняла з плеча та поклала поруч. Козаки повиймали ложки з-за халяв чобіт. Вона ж зрозуміла, що у неї з собою немає нічого такого.

Казанок перед нею пашів, м’яко освітлений вміст його виглядав привабливо і на диво вдало. Куліш був жовтий, масний і, напевне, дуже смачний. 

Зненацька Лесю хтось тикнув у правий бік.

— Будеш? — спитав Яр, простягаючи їй власну ложку. Леся всміхнулася. Виглядало так, наче він пропонує їй ту ложку з’їсти.

— Ну… дякую, — вона прийняла ложку з його рук.

Їли мовчки. Леся з Яром час до часу передавали одне одному ложку, Колесо щось пожартував один чи два рази, і казанок швидко спорожнів, а надворі їх чекала темна ніч.

— Що, Святику, більше дрож не сіпає? — Колесо встав і загасив каганець, дбайливо знімаючи його з підвіконня, і кинув на Лесю задирницький погляд, рухнувши чорним вусом.

— Е-е…

— Дивись бо! Якщо наскочимо на якусь нечисть дорогою, то все! Дай Боже ноги, а чорт колеса…

Леся глянула на Яра, шукаючи у ньому підтримки, але той якраз встав, прибираючи свого дзиглика під стіну.

 — Не наскочимо, — заявила Леся, до страшного не впевнена у своїх словах. 

Колесо крекнув, ховаючи казанок за піччю.

— Це ти так думаєш. Я теж колись такий був, як ото ти, ще мак ріс у голові, їй-бо! Нічого не боявся, такий був, що сам чорт не брат, а потім… Життя навчило, еге ж, навчило. Так, Тичко, підбирай коси, і гайда звідсіля, бо будемо так до ранку добиратися.

— Колесо, — почувся глухий голос Яра з дверей.

— Гм?

— Треба би й харчі забрати, тобі так не здається? 

Колесо важко зітхнув і роззирнувся, оглядаючи кімнату. Біс вже був надворі, Тичка вийшов з косами за ним. 

— Ех… — тихо зітхнув Колесо, проходячи повз Лесю і собі покидаючи хату. — Пропадуть харчі, Яре. Що там є, діжка солонини, мішок овочів, мішок проса? Хто зараз нав’ючиться і тягтиме це все через степи…

— Дійсно, це тобі не на галерах гарувати, — зронив Яр і озирнувся на Лесю. — Що, готовий? Тоді рушаймо.

— Так стій, які галери? Це ти мені зараз дорікаєш? Харчів шкода, так? 

Колесо став, уперши руки в боки, і хоч його обличчя потонуло у пітьмі, а проте у голосі чувся справжній гнів. Леся здригнулася і відступила назад, за спину Яра, швидко озираючись у пошуках Тички і Біса.

— Не смій ганьбити моєї козацької честі, хлопче, — відрубав Колесо, карбуючи кожне слово, — бо викличу на герць і розмажу по стіні. Так собі і затям.

— Добре, добре, вже й пожартувати не можна… 

Гурт рушив. Не за вказівкою когось одного, але всі разом, наче за порухом руки, що підштовхнула їх геть, вказуючи: час іти. Час повертатися на Січ.

—  Яре, що це з ним? —  пошепки поцікавилася Леся, коли вони попростували травами геть від хатини, а краєвиди за їхніми спинами обступала ніч.

Яр притримав її за плече, змушуючи відстати від Колеса, Тички і Біса, що рухалися поруч.

—  Колесо був у турецькому полоні на галерах, —  так само пошепки пояснив він, — потрапив туди з ганьбою. Колись він був славетним сотником… Не дарма ж він такий старий, і ще досі живе. Але тоді… Це був бій під Кехве, із Сагайдачним на чолі, у шістнадцятому році. Я тоді ще на світ не з’явився, та мені розповідали козаки, надійні козаки, старі…

—  Що вони тобі розповідали?..

— Що сотню Колеса оточили та відірвали від головної потуги. Люди потрапили у пекло в тому оточенні. Його і ще декількох козаків, яким не пощастило опинитися поруч, відділили від інших, злапали та продали на галери. А перед цим… Їх утримували у дуже страшному місці, десь глибоко під землею. Кажуть, ті, хто влаштували це, були особливо навченим загоном, незалежним від татарсько-турецького війська. 

Леся затамувала подих. Перед очима постали палаци з піщанику і вогкі підземелля, жовті мури, порохняве поле бою і спека кримського Кехве, крики чужою мовою і запах крові та розжарених на сонці ворожих обладунків.

—  Нащо вони зробили це з ним? Чому саме він, а не ще хтось? —  спитала вона, намагаючись зазирнути Ярові в очі. Той відвів погляд у бік і глянув на неї скоса.

—  Не знаю… Біс їх знає, що у тих бузовірів у головах. Отже, за десять років Колесо повернувся, з почестями від тих, хто ще його пам’ятав. А потім він загуляв, почав пити, розповнів так, що у власній шкурі тісно. Потоваришував оно з Тичкою, та й таке… Сам бачиш, як воно. 

Леся не знайшла, що відповісти, тож покидали луг навколо хати вони мовчки. Згодом вийшли ген за гайок, що перейшов у ліс, і пішли уздовж травою, не шляхом. 

За вечір вони пройшли багато. Дорогою обходили по травах село, бо, зі слів Яра, мусили поспішати, хоч іншим разом обов'язково завітали би до якої хати на гостину. Вже за селом вони знов вийшли на степовий путівець, що ближче до Дніпра стрімко завертав на північ.

На небі показався місяць, вітер на якийсь час стих, і вони зійшли з путівця і знову опинилися по пояс у траві. Колесо балакав про своє, Тичка тяг коси і, можливо, слухав його, а Біс похмуро мовчав і тримався осторонь, рухаючись, як примарна тінь. Яр ішов і розглядав степ і зірки, а Леся розглядала його й думала, як йому вдається завжди залишатися таким спокійним. «Колесо нагримав на нього… Такого наговорив, а йому хоч би що». Їй було дещо лячно, що на Січі, напевне, таке відбувається постійно. «Будеш надто смиренною — зацькують, язикуватимеш — викличуть на герць помірятися силою». 

Колесо, йдучи попереду, запхав великого пальця за червоний пояс і тихо завів:

 

Ой на горі вогонь горить, 

А в долині козак лежить

Постріляний, порубаний,

Китайкою накриваний

 

Накрив очі китайкою

Червоною козацькою

Не стій, коню, наді мною,

Не бий землі під собою...

 

Колесо співав гарно, чи то промовляв, тихо виводячи наспів. Недалечко від них безшумно опустився лелека, потоптався по плямах місячного світла на траві, а потім так само безшумно злетів і закружляв вгорі. Вітер підганяв Колесів спів, лелека повис під небом над їхніми головами. Місяць зник, небосхил заполонили віхтики хмар, схожі на розлите чорнило. «Цікаво, а чи чути звідти пісню?»

 

Біжи, коню, дорогою,

Степовою широкою

 Щоб татари не зайняли

Сіделечка не здійняли

Сіделечка золотого з тебе, коня вороного…

 

Далеко попереду, серед м'яких обрисів схилів пагорбів, чорніла смуга дерев. Навколо мала би стояти тиша, однак і вночі Великий Луг жив. Він дихав запахом заплав і річечок, кричав голосами цвіркунів, що сюрчали так, що оглухнути можна. Він промовляв гуком пугачів, що раз по раз зринали з дерев і опускалися у траві, пищав комарами, які мандрували цілими зграями, шурхотів дрібною звіриною, що крутилася під ногами у траві. 

Гаї зринали нізвідки та йшли в нікуди, дерева стояли смугами, острівцями, деколи заганяючи шлях по траві у глухий кут. Зараз же дерева розступилися, щезли далеко позаду, а ген попереду була лише невеличка їхня смужка. Козаки піднялися на гребінь найближчого пагорба, спуск якого прослався круто вниз. 

Запахло річкою. 

— Кам'янка, — оголосив Яр, але Леся й сама зрозуміла і завмерла, затамувавши подих. 

Колесо першим скотився з верхівки і попростував до дерев. Попереду чекала переправа. 

 

 

Chapter Text

«Барви»

Дарина

 

 

село Жовтинці під Опішнею, Полтавщина; червень 1646 року

 

Поміж рікою Ворсклою та її притокою, що звалася Старицею, здіймалися та пливли у небосхід пагорби, подібні до вкритих зеленою ковдрою баранців. Немов ті хвилі, вони підносили на увінчаних сивою ковилою гребенях стежки, потім круто опускали їх вниз, до жовтих квіточок звіробою та кашки, схожої на покроплене поверх трави молоко, і зрештою до села, що розкинулося на низині вздовж берега Стариці. Ріка вилася тонкою голубою тріщинкою між трав'яною піною зелених хвиль, починалася на півдні, з джерела у гайку, і кінчалася північніше у глибоких водах Ворскли. Прибережні заплави Стариці поросли вільшаником, що ховав між своїх заростей невеликі озерця води, які розпливалися поміж дерев щороку інакше. 

 

Вільха мала високі й тонкі стовбури, гілляччя на котрих проростало лише високо над головою, та й то тонке, вкрите листячком, що дрібно лопотіло у вранішніх променях. Сонце осявало зарослі ряскою озерця, вишукуючи в них дна, й на дні та довкруг знаходило густу соковиту траву, подекуди привалену опалими гілками й навіть деревцями, чиє найчастіше молоде листячко купалося у тих самих озерцях, зачерпуючи з них сонце. 

Гайок заходив глибоко у русло Стариці й увінчувався кривим пеньком від старої й великої вільхи, яку переламало блискавкою ще колись дуже давно. Ніяке з дерев теперішнього вільшанику  не могло похвалитися таким товстелезним ствобуром, який мала та стара вільха, чий пеньок одиноко чорнів, оточений густою осокою. У селі цілком щиро вірили, що надвечір, коли сонце встигає заховатися лише за верхівками верб на протилежному березі ріки, осока перетворюється на пророслі з-під землі пальці. За пальцями з баговиння вилізає покручена стара — хазяйка ріки — й оглядає свої володіння, а якщо побачить поруч дівчину-красуню, то тут же забере її собі на службу. 

 

Тут Дарина зрізала пагінці молодої вільхи собі на фарбу. Вона завжди любила малювати і від маленької шукала, де можна було би надряпати якусь гілочку, квіточку або кружала і зірочки з вишиванки вуглинкою на стіні чи паличкою по піску. Підрісши, Дарина навчилася робити фарбу у гончаря: тут, у селі недалеко від Опішні, відомого гончарського містечка, був найкращий гончар на всю околицю з трьох сіл та ще двох віддалених хуторів аж за Ворсклою, а ще пів села звалося Гончаренками та Гончарями, хоча ніхто з них вже й не гончарював. Гончаря ж звали не Гончаренко, а Петро Черемха, через те, що майстри у його роду горщики малювали світло-жовтою барвою з квітів черемхи. Сам Черемха знав безліч барв, а з іншого він розповів Дарині про рослини, з яких можна добути потрібні кольори, та як їх змішувати, щоб колір був чистий і стійкий. Щоправда, рослини Дарина і сама знала, адже власні сорочки вона вишивала синьою ниткою, чию барву не так просто було добути з кори дуба. А щоб синій вдався рівним і чистим, з ним треба було повозитися, але Дарина не вгавала. Змішувати, відварювати та настоювати фарби вона любила не менше, ніж зрізати на них листя, квіти, кору і пагінці, щоб потім сушити та різати, протравлювати, товкти у ступці і малювати по печі, сволоку і стінах знадвору пальцями і м'яким віхтиком. 

 

Стояв теплий ранок. Сонце тільки проклюнулося, висковзнуло з лісу за рікою, і верби на березі навпроти стояли, сяючи позолоченими верхівками й вичісуючи коси у воду. Небо над зеленяво-золотою смугою верб здіймалося голубе й наче вицвіле, вижарнене вранішнім сонцем. «От зараз стариця мені не загрожує», — подумки пожартувала Дарина, ступила босою ногою у золотаву воду і зрізала тонкий пагінець прямо над власною головою. Коли вона повернеться, мати точно питатиме, як вона не злякалася і пішла сама, адже Дарина їй не розповідала, що ходила сюди наодинці вже не вперше. 

У дитинстві вона справді боялася вийти навіть за село, хоча була не з полохливих. Тоді луги за Жовтинцями були для неї великими, безкраїми, і здавалося, що варто лише їй, маленькій дівчинці, вийти у шепітливу траву, як безмежні простори поглинуть її назавжди. Жовтинці — то був для неї весь її світ, оточений пагорбами, оперізаний Старицею, і вона ще нескоро виявила, що за пагорбами є й інші села, і навіть городи́, і кінця краю їм немає. І що десь далеко, де вона зрізала вільху зараз, Стариця робила закрут і відправлялася у подорож в степи, а за нею пливли пагорби, і ген-ген, серед тих пагорбів, на березі з боку лісу, стояв собі курган — могила Вітовта. Леся, найближча Дарчина подруга і невгамовна мандрівниця, казала, що курган той великий і одинокий, він саме там, де люди й кажуть, і його добре видно серед простих пагорбів. Дарина аж до кургана не ходила, тож слухала, мов якусь казку, що Леся бачила і де була. 

 

Вона пам’ятала, як ще зовсім дитиною Леся лазила на річку вночі чекати, чи прийде по неї стариця. Серед верб на другому березі вона шукала мавок, потім бігала до лісу по лісовиків, наче геть нічого не боялася. У Жовтинцях не було дівчини, схожої на Лесю, принаймні, Дарина такої не знала, а на селі вона знала всіх. 

Поки Леся лазила баговинням та дерлася на дерева, Дарина працювала в хаті і коло хати, вчилася шити й вишивати з іншими дівчатами та ганяла гуси з подружками-сусідками на лужок поруч. Її з Лесею дружба видавалася Дарчиним подругам дивною, бо що ж вона, вправна та балакуча дівчинка, знайшла у відлюдкуватій і незграбній Лесі, яка навіть нитку у найбільшу циганську голку засилити не могла? 

 

Тепер їй часто пригадувалося дитинство, а саме вона, Дарця, у п’ять рочків у церкві, і маленька трирічна Леся, яка вже бігала з дому по всіх Жовтинцях, аж мати ловила її на лугу серед гусей чи на Стариці у грузьких берегах. Попри таку жвавість, в церкві вона чогось встояти на ногах не могла, тож Дарці, як старшій, доручили тримати її за ручку і дивитися, щоб Леся не сповзала на підлогу від нудьги, бо у церкві то був страшний гріх. Жінки побожно і тихо хрестилися, чоловіки стояли, увігнувши голови і знявши шапки, зі стін на них витріщалися застрашливі облізлі образи, а Даря возилася з Лесею, бавила її тихенько. Леся дивилася на неї очима, які Дарина повік не зможе забути. Ці ясні світлі зелені очка, замурзане личко, настовбурчені біляві кучері, що так і лишилися неслухняними, коли Леся підросла, — все це Дарині ще тоді стало таким рідним, що надалі вони з Лесею попри все залишалися нерозлучними. 

 

У Жовтинцях Дарину любили всі, від малого до старого: старші жінки казали, що хотіли би мати її за дочку, старі діди дивувалися, як вона виросла такою пригожою та вправною без батька. Подруги захоплювалися її вродою, рівно окресленим, звуженим донизу обличчям, червоними щоками, чорними довгими бровами. Дарина мала міцні від природи руки та стан, засмаглу шкіру, широкий веснянкуватий ніс, відкриті темні сині очі і довжелезне чорне волосся, яке вона заплітала у дві товсті коси і мила у ромашці, засушеній на зиму у запічку, і росла вона, як ружа, серед людей, що повсякчас привітно всміхалися їй та просили заспівати пісень чи щось їм розповісти.

 

А Леся від малої крутилася хіба серед старих бабів і захоплено слухала, про що вони гомонять, ловлячи кожне слово, а потім почала щорік віддалятися від усіх, частіше заходила далеко поза село. І якщо у дитинстві хлопчаки її не займали та мали майже за свою, то варто їй було підрости, як вони почали цькувати її та казати, що їй спроміж них не місце. Тож Леся залишалася сама, і щоб вона геть не здичавіла, Дарина водила її гуляти з гуртом дівчат, але й з тими часто траплялася біда. Дарина, однак, не сварила Лесю, бо завжди бачила, що вона тягнеться до людей, до дівчат, до хлопців, до всіх. Лише ладнати їй з ними вдається погано.

 

Через це одного разу сталася дуже прикра історія, після якої Леся не показувалася ніде цілий тиждень. Дарина сама не бачила, як це було, а дівчата розказали, що коли вони всі разом купалися на річці, Леся втнула страшну дурницю. Якась із дівчат похвалилася новими чобітками, які принесла показати аж на ріку, потай витягши їх зі скрині. Леся ж, взявши один подивитися, раптом закинула його далеко на середину ріки, а потім сказала, що сама дістане його, і скочила плисти. Чобіток мав важкий підбитий каблучок і до того ж втрапив відразу ж набратися води, відтак швидко пішов на мульке дно. Леся пірнала за ним у водах Стариці аж до вечора, хоч всі діти одне за одним порозходилися, і навіть коли власниця взуванки похнюплено побрела з одним чобітком додому, Леся продовжувала вишукувати дна, однак нічого так і не знайшла.

Тоді вона звісно ж застудилася, і Дарина кожен день приходила до неї відпоювати її теплим молоком та забалакувати її підмочену самотню душу. І хоч про Лесину витівку вони не говорили, а проте Дарина здогадалася, що їй просто закортіло вчинити подвиг, щоб влитися до гурту. Це вже не було для неї дивиною, та після того Дарина зважила все і більше Лесю саму серед дівчат старался не покидати.

 

Їм тоді було по десять і дванадцять літ. З того часу пройшло шість років, багато чого встигло змінитися, але Леся у глибині душі залишалася незграбним щиросердним дівчиськом, яким вона завжди була, а Дарина трималася з нею поруч.

 

Леся навчила її багатьом речам, і найперше, напевне, поваги до тиші та до самоти. Тільки взявшись навідуватися до гончаря, Дарина вчилася робити фарби і закликала до справи дівчат, але потім, удосталь наївшись замість роботи балачок, зрозуміла, що їй більше до душі обходжувати трави й пагінці самій, без дівочого товариства. У той ранній травневий ранок Дарина різала вільху й співала лише до неї, щоб не ображалася за віддане гілляччя і листя, а потім поверталася додому лугами й стежками поміж полів, вільними від усіх на світі очей.

 

Дивилося на неї тільки жовте сонце. Його сяйливий лик у блакитних небесних шатах усміхався Дарині і траві, тонконогому бузковому куничнику, тендітним польовим макам, ледь помітним дзвіночкам, тільки-тільки розквітлим безсмертникам та свіжим сходам жита, і навколо чувся тільки нескінченний шурхіт, що наближався й віддалявся, кружляв одночасно поруч і десь удалині. 

 

Так розмовляла трава. Її голос і дух підносив вітер, замикаючи небесні ворота над лугом та крутячи білим світом, як йому заманеться. Дарина йшла чорним шляхом у його свіжому, ще не розгаряченому сонцем вихорі, в одній синьо-чорній смугастій запасці, що вкривала її спереду і ззаду, і простій білій сорочці, несучи в руках невеличкий оберемок пагінців і ніж. Засмаглі ноги з зашкарублими стопами та чорними слідами від рук землі, що в’їлася, просочилася під шкіру, широким кроком долали просланий килимом дошкульних дрібних камінців шлях. Сорочка, вже дуже зашурована та трохи сірувата, покривала їх лише трошки нижче колін. Натружені, з грубою мозолястою шкірочкою пальці були вкриті лискучими темно-зеленими плямами від соку молодої вільхи, довге чорне волосся, заплетене у легку косу, розмаяв вітер. «На голові буде куделя», — з веселістю подумала Дарина і сховала одне пасмо за вухо. Перекинуте наперед, воно приліпилося до сорочки нижче плеча Дарини, притиснуте подувом вітру, темне, як стежка, якою ступали її босі ноги, а потім знов полетіло назад і закрутилося на вітрі.

 

«Щось ти розійшовся, аби дощу не було», — подумала Дарина до вітру, завертаючи зі стежки на дрібний зелений моріжок, що приємно холодив стопи. Свіжа зелена трава розповзалася поза людськими городами і повз тин на городі Дарини. Від степу її хату край села заступали явори, розлогі і зелені, чиє нижнє гіллячя тягнулося аж коло землі. Дарина йшла, тихенько намугикуючи пісню і надумуючи, як вона зараз привітає матір і розкладе нарізане, а потім сяде до справи за вбитим в землю зачовганим столиком у садку. «А там, може, і Леся нагодиться».

 

Ой, за лісочком сонечко встало,

Сива зозуля та й закувала.

Ой, закувала, та й на тополі,     

Де дівчинонька гуляла в полі…

 

Справа, з-за хати, що стояла через дорогу від Дарчиної і належала прикрій родині Параски і Гриця, котрі повсякчас сварилися і били хатнє начиння, виїхав віз, запряжений доброю гнідою конячкою, і поторохтів тим шляхом, з якого Дарина щойно звернула. На возі сидів невеликий чоловічок у солом’яному брилі, латаній сорочині та широких штанях, позакочуваних до колін. Дарина зупинилася, прикриваючи очі долонею від сонця та виглядаючи у його бік. Сонце піднімалося вище, і над дорогою потихеньку повисали брижі гарячого повітря. У траві сюрчали цвіркунці, явори тихенько похитували верхівками, наче киваючи моріжку за Дарчиним городом: шу-у-шу-у, шу-у-шу-у.

 

 ― Доброго вам ранку, дядьку Мусію! ― озвалася Дарина, і дядько на возі глянув у її бік, злегка здійняв бриля і посміхнувся в темно-русяві густі вуса, вже злегка присипані попелом сивини. Від усмішки його сильно засмагле обличчя, невеличке і зморщене, як кулачок, зморщилося ще дуже, аж його очі сховалися за складками обвітреної шкіри.

― Помагайбі, Одарко! Ачей, це ти з ріки повертаєш так раненько? Певно, малювати будеш?

 

Дарина розсміялася. Дядько вже порівнявся з нею, тож вона поспішила відповісти:

― Егеж, дядьку, вгадали, буду! 

― Ну покличеш мене тоді, покажеш, що намалювала, як десь час буде, ― Мусій махнув їй вже через плече, ― та й бувай здорова, дитино, бо мушу спіши́тися!

― І вам легкої роботи, ― Дарина поглянула йому услід і зітхнула. Мусій був добрим дядьком, але мав велику родину ― одинадцять ротів! ― і хвору жінку, котра колись переходила на ногах віспу та й так і не відійшла від того. Тож він, сам із себе не надто дужий, мусив був найнятися на якусь роботу у пана і працював у нього, кажуть, за трьох. До нього він і їхав зараз, не своїм возом і не своїм конем, напевне, віз щось ― Дарина не приглядалась. Вона проводжала очима його постать на возі, аж доки та не потонула вдалечінь, розмита розігрітим повітрям. 

 

Тоді Дарина розвернулася, вийшла ніжним зеленим моріжком з тіні явора і переступила через благенький тин на власному городі. Город був маленький і засіяний густо. «Все там пре одне на одного, ніде зернинці впасти», казала Дарчина мати і мала слушність. Тут тобі і морква, і бурячок, і петрушка з кропом та тютюном, і цибуля з огірками та квасолею тісненько та все, на що здобулася бідна її мати. Такий город потрібно було пильно стерегти, щоб він щось вродив у цій дошкульній тисняві рослин. 

За городом був пустий нині тік, а коло нього по лівий бік від стежки, що йшла від городу, повз хату і до двору, притулився хлів, де колись стояла корова, але й та заслабла і здохла, залишивши Дарину з матір’ю без найнеобхіднішого ― молока. Корова у селі була годувальницею сім’ї, і втрата її означала голодну смерть, але вдову з дочкою рятували небайдужі люди і сусідська родина Васильків, чия баба Оришка була Дарині за рідну, а син Мартин ― за брата. З ними вона і зросла у цьому дворі, на тому моріжку, під вітами того саду, що від смерті її батька не бачив хазяйської руки, а проте родив, вірний, щороку.

Гусей, яких вони колись тримали, теж вже не було: натомість на подвір'ї порпалося з десяток курочок, дибаючи поміж тих яблуньок і черешень, що простяглися далеко поперед хату, аж вона тонула серед них, невидима за деревами з вулиці. Тільки стріха стриміла, низенька, нелагоджена і трохи розкуйовджена. То й добре, що не видно, думала собі Дарина, адже їхня хата, побудована як тимчасова, стояла перекошена та вгрузла в землю, ніби втомлена життям стара, котра лише гріє кості на ґанку, розкинувши широку плахту, потріпану, як і вона сама.

 

Ґанок її хати, заходжений і вгрузлий в землю, зарипів під її кроком. Дарина і собі подумки привіталася до нього, зайшла у тісненькі сіни, звідти ступила до світлиці. 

Розмова увірвалася, підрізана скрипом дверей. На неї поглянули дві пари очей: її мати, Горпина, що поралася біля печі у чорному очіпку, картатій червоно-жовтій плахті з вицвілим візерунком і у підтиканій, схожій на Дарчину, грубій жовтуватій сорочці, і тітка Вівдя Васильчиха, що сиділа під покуттям за столом у червоному зборнику* з двома рогатими виступами, рясно вишитому ружами, та у червоній плахті з темною запаскою по рясно натиканій червоним сорочці.

 

― Доброго вам ранку, ― Дарина привітно всміхнулася і поквапилася відкласти вільху з ножем на краєчок чорного ослону. «І чого це вона тут вже зрання?» 

― І тобі, люба, ― тут же озвалася Вівдя. Ця жінка мала жваве, немолоде вже обличчя, засмагле на сонці та відкрите, з довгим носом з ямочкою на допитливому кінчику, чіткими темно-русими бровами, широкими і короткими, вигнутими, як дві п’явки, і тонкими рухливими губами, які навіть у спокої надавали її обличчю начебто привітного виразу. 

Вона сиділа на довгому ослоні, поклавши лікті на стіл. Коли Дарина ввійшла, вона випросталася і склала долоні на яскраво вишитій запасці. Поруч із її убраннями затружена Дарчина мати губилася, як бліда міль, невеличка і худа, зі спокійним обличчям, добре вже покраяним зморшками у кутиках губ і очей, та живими світло-карими очима, такими живими, що життя у них стало би на десятьох. Під чорним очіпком волосся її було ніжно-світле, як дозріла пшениця чи післяполудений промінь. Дарина не вдалася у неї очима чи волоссям, але обриси облич їхніх були схожі, особливо усмішки, складені самими лише вустами, й ямочки між нижньою губою та підборіддям.

 

Маленькі вікна над столом і навпроти печі були обрамлені рушником, рушником були накривані ікони на покутті у правому кутку, якраз над головою у тітки Вівді. Рівна глиняна долівка була прослана зеленим сіном. Зліва від дверей стояла тріснута і квапливо замазана піч, чисто вибілена і розмальована синіми пташками та лозою. Сволок, що перетинав кімнату від правого вікна до печі, був вкритий тоненькими гілочками та волошками, виведеними колись, років сто назад, Дарининою дбайливою рукою. По всій правій стіні від покуття тягнувся майже пустий мисник, за ним коло сінешних дверей висіла жердина, а внизу під вікном, що дивилося на піч, стояв маленкий дзиглик.

 

Горпина розігнулася, витерла руки ганчіркою і кинула її на припічок.

― Де ж це ти була так зрання? Вийшла тихенько, ще й на світ не благословилось, і ні слова не сказала? 

 

Мати не сердилась, а проте тітка Вівдя нащось утрутилася, не давши Дарині і словом одповісти:

― Ой, ну буде з дівки, бачиш же, десь на річку вільху рвати ходила, робуча яка! А йди-но до мене, красуне, хоч гляну на тебе, помилуюся твоїм ясним личком, ― сидячи на ослоні, вона повернула коліна з-за столу і простягнула до Дарини руки, солодко всміхаючись. Її очі прижмурилися, навколо рота шкіра зібгалася смішливими зморшками, чиї сліди чудово було видно і без посмішки. «А зуби, зуби-то які має», ― подумала собі Дарина, знехотя підступаючись до неї. 

Вівдя хотіла було взяти її за руку, але опустила очі вниз, на складені на темній запасці зеленкуваті кисті Дарини, і її посмішка ледь здригнулася. Дарина не розняла рук, а тільки подивилася на неї, лагідно всміхаючись, мовляв, вибачайте, тож тітка поклала долоню просто поверх її рук замком, і її усмішка стала ширша. Пальці у неї були теплі, у старих мозолях: наробилася жінка за життя, але тепер вже так не працювала, і це її полегшення лізло з неї на всі боки, аж дурно було сидіти з нею довго в одній хаті. В очі вона була добра, поза очі ― наче й не підступна, але як утне щось, то наче навмисне, аби принизити, показати свою вищість і Дарчину з мамою від неї залежність. Горпина ж у свою чергу, жінка добра і незлоблива, тільки казала, мовляв, не жалійся, бо десь люди почують, донесуть, і буде нам біда. 

Дарина ніколи би такого не зробила і зайвого би ніде не сказала, однак деколи відчувала, що їй аж заціплює. «Нащо такої помочі, що коли що, то відвернеться і навіть не послухає, та ще й вдасть, наче їй завдали тяжкої образи». А Васильчиха робила так постійно.

 

Ще як вони з Мартином були зовсім малі, Васильчиха запросила якось Дарину вчитися прясти. Була зима, надворі стояв лютий мороз, у Дарчиній хаті, що світила дірками з усіх стін, тільки гуляв вітер. Мати сказала, мовляв, піди, зігрієшся та навчишся, бо наше веретено та приладдя таке, що з ним можна без пальців і очей лишитися, а там краще. 

То Дарина й пішла. Васильчиха завела її до хати, нагодувала гарячим, і Дарина аж була забула, нащо прийшла, і кинулася було гратися за Мартином, але Васильчиха зачинила Мартина у кімнаті, а її посадила у світлиці і вручила до рук велике веретено. Дарчині долоньки були ще малі, від хвилювання перед новою справою і страхом перед Васильчихою вони спітніли. Свічка на столі стояла одна, та й та горіла тьмяно, бо Васильчиха жаліла свічок. Старий Василь, Васильчихи чоловік, спав на печі, тож вона і говорила пошепки, щось там розтовкмачуючи собі під носа. 

Дарину розморило незвичайним теплом, і вона прослухала, що Васильчиха собі там бубоніла, і перепитала. Васильчиха роздратовано зашипіла «Тихо!» і тіпнула Дарину за плече. Веретено з кінцями випало з Дарчиних рук, вона сіпнулася взяти його і, не помітивши у сутінках хати голки на його кінчику, розпанахала собі долоню і закричала від пекучого болю. Веретено впало на підлогу, і тут вже закричала Васильчиха: «А бодай би тобі та з твоїми кривими руками! Нічого не можна до рук дати, все у неї валиться, все воно ламає, ти подивися на неї, ще й вереще, ти чого верещеш?». Заплакана Дарина піднесла руку, і Васильчиха побачила у слабкому світлі свічки кров. Вона мовчки дивилася, і її губи сіпалися, а круглі карі очі бігали вгору й вниз, наче скляні намистини крутилися у її зіницях. У неї було незлобливе обличчя, однак Дарина бачила її очі, чула, що крутилося у неї на вустах і вже заздалегідь почувалася розбитою на дрібні шматочки. Той поріз уже не стерти, розуміла вона, він був остаточним і невідворотнім і роздратував Васильчиху тільки сильніше, а Дарина вже нічого не могла зробити. «Ах ти ж невдячна шмаркачка, я кому казала веретено вниз голкою подержати, поки я говорю! Ніколи не слухає, в одне вухо влетіло, з другого вилетіло, — завелася вона, люто вхопивши свічку та нахилившись під стіл по веретено. — А чи вона ще веретено мені не зламала, нове ж веретено! Як там у хаті нічого немає, то думає, що й тут можна прийти і потовкти?!». Очі Дарини заволокло слізьми, рот переповнився слиною. Долоня боліла, а сором перед Васильчихою жалив ще дужче. «Нічого я не товчу», тільки й спромоглася прошепотіти вона, ображена словами Васильчихи, адже у неї з мамою нічого не було, тому що вони бідні, а не тому що Дарина потовкла, і несправедливо було так казати. 

 

На печі заворушився Василь і незадоволено забурчав. Васильчиха вилізла з-під столу з веретеном, у порозі світлиці вигулькнув Мартин у самій сорочці, і Дарина, яка до того не могла зрушити з місця, незграбно вилізла з-за столу і проскочила повз нього у двері, відштовхнувши його порізаною рукою. Рана розболілася, і на виході з просторих сіней Дарина зацьковано зиркнула на нього через плече: на сорочці лишився кривавий слід. 

Вона побігла геть роздягнена і боса, але ніхто й не думав її наздоганяти. Тоді стояла страшенно холодна зима, хліба у коморі було катма, а Васильчиха два тижні вдавала, що Дарини з Горпиною не існує, навіть не віталася, що вже казати про якусь допомогу. 

 

Що не день, то все вона чіплялася, все до Дарини придиралася, а вже як та стала дівкою, то полюбила приказувати, що це вона така вихована та хороша, бо виросла коло їхньої родини. Зовсім іншої заспівала і зараз вчепилася, гидуючи взяти покроплену соком долоню у свої руки, а Дарина дивилася на неї, наче й не маючи ніякого гніву проти того звичного обличчя і рук, що таки багато чим їй допомогли, але прагнучи, щоб Васильчиха скоріше відпустила її та не витріщалася так своїми темними очима.

 

― Будеш хату обходжувати, Даринко? ― Вівдя потягнула її, і Дарина присіла поруч із нею, все ще не рознімаючи рук.

― Буду, тітко, ― відповіла вона, ― багато всього треба зробити, вчора тільки хату обмазала та побілила…

― Справді? А я була би й не звернула увагу, якби ти не сказала, ― перебила тітка, зблиснувши очима, встала і вийшла у сіни, щоб визирнути і роздивитися з нього стіну. Вона йшла горда, ступала земляною долівкою, міряючи її кроком, немов хазяйка

З-під її плахти, що задерлася трохи вгору, показався червоний чобіт. Дарина підняла очі, не бажаючи до того приглядатися, і поглянула на матір, яка стала, вперши одну руку в бік і другу приклавши долонею до чола. Чорний очіпок збився назад, вивільняючи тоненькі пасемця білявого волосся, зрошеного потом. Кругловиде обличчя з опущеними кутиками губ, обвислими щоками, розчервонілими коло жаркої печі, тонкими стистеними губами та мішками під очима виглядало втомленим, світлі карі очі байдуже дивилися на тітку Вівдю. Дарина встигла тільки зустрітися поглядом з мамою, аж тут Вівдя знову смикнула її.

― Ну то що, йди хутчій, а я погляну, як ти то робиш! 

― Та де, тітко… 

 

Тут озвалася Горпина.

― Вже каша оно підходить, хай поїсть дитина, ― Дарина зітхнула із вдячністю і втупилася у стіну навпроти, даючи очам відпочити від нав’язливого виду Вівді. 

― О, ну… ― Васильчиха не знітилася, знову присіла поруч, тільки з іншого боку, і почала обсмикувати сорочку Дарини на руці, наче поправляючи її пальцями. Дарина хотіла відсунутися, але не наважилася. ― Може, може, хай і поснідає… Ніхто ниньки вже не стає до роботи, не мавши ріски в роті, а от ми колись… 

 

Горпина взяла рогача з-під стіни коло дверей і витягла з печі горщика. Дарина спостерігала за матір’ю: кожен її рух був впевненим і вправним, плавним і вмілим. Все життя вона мусила робити щось з нічого, вигадувати, щоб такого можна поїсти, у що вдягтися на осінь і зиму, як виплачувати панські побори, як полагодити двері, поки хтось не прийде і не поможе, як обходитися з дірявою діжкою та зношеним хатнім начинням, щоб усе все одно виходило як у людей. Дарина дивилася, як мати ставить горщика на стіл, не маючи ніяких думок в голові і почуваючись втомленою лише від самої присутності Васильчихи у хаті, так, що аж не зчулася, як та зникла, зісковзнувши з лавки поруч.

 

― Не захотіла з нами їсти, ― зітхнула Горпина, сідаючи за стіл, ― помолімося, доню…

 

Мати з донькою встали, проказали молитву і сіли снідати. 

 

― Так де ж ти була, пташко моя? ― спиталася Горпина і погладила Дарину по голові. ― Волосся все розкуйовджене, як у якоїсь прояви, ну це ж треба… 

Вона заклала пасма Дарині за вуха, щоб не падало в тарілку.

 

― Ви їжте, мамо, ― промовила Дарина, ― їжте, я вам зараз все розкажу.

 

І вона переповіла, куди ходила і як, який то був гарний ранок, і степ, і поля, і дядько Мусій. Про вільшаники Горпина нічого й не сказала, а як Дарина згадала про Мусія, то відклала ложку і підперла голову рукою. 

 

― Бідний той Мусій, бідний… Чула, що жінка його ще одним вагітна? 

 

― Як то? Хіба ж вона не заслаба, щоб родити? ― Дарина і собі поклала ложку, вилизавши тарілку від каші начисто.

 

― Ну аякже, ― погодилася Горпина і встала з тарілкою з-за столу, ― тільки що зробиш, як Бог діточок дає… В бідності мусить родити.

 

Дариною аж дрижаки пройшлися. «Бідна жінка, нехай Бог боронить». 

 

― Мамо?.. 

― А що? ― озвалася Горпина з сіней, де змивала посуд над помийницею.

 

― А якби тато були живі, ви би теж народжували ще дітей?.. ― Дарина нервово почухала ногу. Вона й сама не зрозуміла, з чого це їй раптом захотілося таке запитати. Але ж не просто так Горпина мала спокійну, навіть сумирну вдачу попри все, що перебула за життя. Вона слабувала на серце, скільки Дарина себе пам’ятала, і це було не гірше, ніж відгуки від віспи у Мусієвої Параски. Їй би теж довелося привести на світ усіх діточок, яких Бог би дав, якби Гордій, Дарчин батько, був живий? 

 

«Але ж діти ― то щастя...»

 

― Дітки, Дарю, то щастя,  ― Горпина вийшла з сіней і забрала зі столу і Дарчину тарілку, ― народила би... Мала би ти братиків, сестричок, може…

 

Вона зітхнула, аж Дарина почула це у світлиці, і те зітхання вийшло у світлицю і здійняло очі Дарини на одвірок, над яким була прибита дошка. Читати Дарина не вміла і знала лише, що тільки на тій дошці написано: «Року Божого тисяча шістсот двадцять восьмого, Гордій». Батько будував цю хату власними руками, думаючи, що потім розкидає та поставить нову, але напис про те, хто і коли її збудував, зробив, не знехтував звичаєм, і не дарма. На тому будівництві він надірвався, день хворів і помер, як нагло підстрелений птах, а Горпина залишилася з малою дитиною на руках сама.

Про батька вони говорили рідко, частіше тоді, як на якісь свята поминалося мертвих. На Великдень ходили до його могили і стояли там лише вдвох, бо ніяких родичів ні Горпина, ні Гордій тут не мали. Дарина думала колись, що хотіла би справжню велику родину, щоб усюди родичі були, рідні душі, а то розговлялися на могилі вони з мамою та з людьми, які підсідали до них, щось собі говорили, якось звеселяли, але були чужі. У горі рідними залишаються лише ті люди, які можуть це горе разом розділити. 

 

Кручено вирізане «Гордій», по вікна всіла в землю хата і лиха бідність ― ото і все, що залишилося від Дарчиного батька, і все воно було якесь сире, накриване недовершеністю, як чобіт, якому не доробили пари. Холодними зимовими днями здавалося, що десь далеко він є, її батько, кудись пішов і не може через негоду повернутись, і ось він увійде до хати, скине шапку і струсить сніг з чобіт, але Дарина навіть не знала, як він виглядав, тож зрештою відкидала такі думки. «Нікого у нас на світі немає, доню, ми самі, які би добрі не траплялись люди, ― казала Горпина, ― та й хто їх знає, все одно все одне одного судять… Нікому на світі не можна вірити так, як мамі, а я не маю кому вірити, як тобі». Ось і вся правда.

 

Мати взяла сапу і вийшла з хати, а Дарина вмилася, розчесалася, заплела коси. Потім взяла невелику дерев’яну мисочку і ступку, заховану з м'яким віхтиком у сінях, і пішла надвір. Навпроти ґанку стояла замулена та висохла криниця, складена з жовтого каміння, що розповзалося та вилазило, обросле хмелем, наче на її цямрину хтось сильно натис згори і розвалив. За криницею рівний тин Васильків ділив два двори, по ньому вився хміль, над ним хилилися їхні яблуні, зелененькі і розлогі, і кидали тінь на траву. 

Дарина відклала мисочку на траву під криницею, присіла і нахилилася над відром, що стояло тут же. З дна його на неї глянуло її обличчя, червонощоке і трохи веснянкувате на носі з широкими крильцями, з відкритим чолом, обрамленим чорним волоссям, густим і темним, як смола. У відрі Дарина обмила свіжоназбирані пагінці молодої вільхи та черемху. Спробувала потерти долоні ― лискучі сліди від соку не відмилися. 

Дарина опустила руки на коліна і підняла голову вгору, на сусідську хату. Та стояла за деревами висока і біленька, наче кам'яниця, а на самому вершечку, коло димаря, визирало пусте поки що лелече гніздо. 

З того боку хати скрипнули двері, почулися кроки. «Тільки би знову не Васильчиха», — подумала Дарина, але крок був занадто легкий і жвавий. 

Вона випросталася, обтрусила пагінці, продовжуючи виглядати у чужий двір. «Напевне, Мартин», вирішила вона і пішла до столика у садку. Не встигла скласти вільху і ще давніше зібрану черемху, як тут скрипнула її хвіртка, і у дворі дійсно вигулькнув Мартин, Васильчишин син, з пучечком ще не розквітлих до пуття васильків. Хвіртка зачинялася тільки з десятої спроби, тож Мартин лишив її так і подибав до Дарини у двір. 

 

Мартин був високий, худий хлопець з ніжною смаглявою шкірою, крупним продовгуватим носом, великими потрісканими губами і карими очима. Він мав трохи навислі густі брови і темно-русяве волосся, і через це весь наче зливався у кольорі, такий собі світло-коричневатий, як густий придорожній попіл, тільки очі блищали.

 

— Здорова була, — проголосив він і тицьнув Дарині в груди свої нерозквітлі васильки, — на, тобі назбирав. 

— Так вони ж ще не розцвіли, чого рвав? Най би собі дозрівали, — Дарина понюхала квіти і поклала їх на стіл.

Мартин знизав плечима і всівся на вкопану у землю лавочку.

— Та пусте, так доцвітуть, — він махнув рукою, — я корову був гнав, то й побачив, що ростуть, і урвав. 

Йому було все одно, що станеться з тими квітами. Мартин був байдужий до рослин: він товк їх палицею, коли йому було нудно, обривав собі листя з дерев і кидався ним або бавився, рвучи на мілкіші шматочки. Їх обох зростила баба Оришка, і Дарину вона завжди вчила берегти всяку рослинку, бо, як вона казала, «все хоче жити». Де тоді був Мартин, Дарина не знала, але бабине чуйне виховання обійшло його далекою стороною. 

 

— Що ще бачив? — Дарина спитала знічев'я, думаючи більше про вільху, яку взялася обдирати ножем. 

Мартин позіхнув, підняв зігнуту ногу й обхопив коліно руками, качаючись боком до столика. 

 

— Та нічого, — щиро зізнався він, — тільки, люди кажуть, десь удень пан селом їхати буде. Будем мати видовище.

 

У Жовтинцях, як і всюди тепер по Україні, жив польский пан, у якого наймитував дядько Мусій, і якому люди належали на правах кріпаків. Вся земля, дерева, води, кожна галявинка і травинка належали тут йому. За можливість жити на його землі всі без винятку на селі мусили відробляти три дні панщини в тиждень, працюючи з власним реманентом на його угіддях хоч у свято, хоч у вихідний. Коли це мало бути і як, визначав війт. Вимушено вибраний серед своїх за наказом згори, він мусив наглядати за роботою і податками, адже окрім всього, на великі свята селяни мусили віддавати панові каплунів, курей, гусей, власне збіжжя, словом, все, що скажуть, визначену кількість з кожного двору. Ухилитися не можна було — покарають, утекти — зловлять і поб'ють, якщо не вб'ють зовсім чи не продадуть татарам.

Жовтинського пана звали Матеуш Світковський. Із селянами він був не жорстокіший за більшість інших панів, а зовнішність у нього була, як на Дарину, огидна: зачесане назад масне біляве волосся, довге, аж до плечей, водянисті голубі очі і загребущі руки з короткими товстими пальцями, які постійно смикалися, наче прагнучи стиснути чиюсь шию. 

 

Світковський до людей показувався нечасто, але край він цей облюбував, тож уподобав собі полювати у місцевих лісах, заодно впровадивши на це строгу заборону для усіх селян. Не дозволялися навіть пастки і сильця, але Леся колись наважилася податися до лісу просто йому наперекір і повернулася звідти з двома фазанячими перами. Пан порозганяв усю дичину углиб лісу, тож сподіватися упіймати щось без рушниці і собак, ба ще й голими руками, було марно. 

 

І ось, за словами Мартина, нині він знову мав навідатися до Жовтинців. Останнім часом Світковського стали частіше помічати у селі: то конем з почтом проїде, то пішки з одним-двома слугами пройде, спиниться коло криниці, дожидаючи когось. Десь заговорить з жінками, десь стане коло бабів, і ламаною українською: що ви та що, та як вам на світі ведеться, а як худібка доїться, а як садочки родять. 

Люди відчували у його пустій балаканині загрозу, жінки та дівчата уникали його, щоб не слухати сальної розмови та не споглядати огидні всюдисущі лаписька. Баби ж трималися з гідністю, непорушні, як гори. Всі боялися, щоб він не вирішив, що селяни живуть занадто добре, не наклав нових поборів, не змусив відробляти ще якусь повинність. Де би він не стояв, до якого би дерева у селі не підійшов, його розкішно вбрана постать, його бліде обличчя виглядали так, наче хтось випадково впустив зайву цятку на лагідне тло похилених хатів, низеньких тинів і хвилястих обрисів пагорбів за селом на березі Стариці. Чужий тут, він міг вершити, що йому заманеться. Світковський розпоряджався долями людей, які належали йому, як скотина чи реманент, порядкував на хорошій землі, визискуючи з неї, тоді як прості люди мусили обходитися найгіршим ґрунтом і засіювати одну ділянку на два-три двори, маючи при цьому чітко відрубаний шмат городу, хоч крок з якого зробити було зась. 

 

Каша, якою снідала Дарина, була рідка і погана. Не дивно, що Васильчиха не захотіла того їсти і втекла додому, а Дарина з матір’ю харчувалися так постійно. Рідко коли у їхньому домі бувало м’ясо чи добра сметана не з розведеного молока, і щастило ще, якщо вдавалося поїсти більше, ніж раз у день. Деколи Дарина могла пообідати у Мартина, і від масної ситої їжі у неї болів живіт, тож вона їла повільно, прожовуючи кожен шматочок, а потім відчувала полегшу від утоми, до якої звикла, як до другої шкіри, і від болю усередині, який глушила, жуючи всякі корінці чи степову цибулю, яку щастило знайти влітку. Працювати вдома було тяжко, деколи вона ледве могла підняти граблі і жахалася, відпочивала, потім знову бралася, але толку з такої роботи було мало. Васильчиха, викуплена разом з родиною чоловіком-колишнім козаком з панського ярма, закидала Дарині про лінь, коли та мусила відробляти ще щось у них за ту крихту помочі, яку вони спромоглися давати гнилою цибулею чи недоламаним реманентом. Забираючи у Дарини час на власне хазяйство, вона казала, що Дарина лінується робити щось у себе вдома, і якби вона коло свого трудилася як слід, то їй би не довелося ходити до неї, Васильчихи. До цього додавалися три дні панщини, три каторжні дні, коли вона з матір’ю мусила гнути спину на панських полях. Якби Дарина могла, вона би відробляла за двох, бо її матері, яка все звикла робити, вкладаючи у труд душу, було дуже тяжко впоратися з тягарем, який на них наклали.  

Більшість людей не мали власних волів, тож мусили впрягатися й тягнути плугом по панській землі самі, знаючи, що ні зернятка, ні крихти борошна вони з того не матимуть. Якось хтось сказав, що все, що вони мають від пана, це життя, яке він у них не відбирає, бо вони на нього роблять. Якби схотів — вирізав би все село, як робив князь Ярема Вишневецький, знавіснілий і могутній. Ближче до Києва час до часу горіли села, люди, які ходили на прощу, поверталися і казали про спустошені Іванівки і Семенівки, випалені панськими гайдуками. Дарина ненавиділа думати, що її життя комусь там належить. «Моє життя належить тільки Богу», — сказала на це якось Леся, і Дарина хрестилася, щиро сподіваючись, що це справді так. Вся надія була тільки на Бога. 

 

Поки Мартин бездумно качався і спостерігав за її роботою, Дарина замішала синій колір у маленькій дерев’яній мисочці, розтовкши та продрібнивши вільху та перемішавши її з жовтою черемхою з крапелькою води. Червоний вона замішала у іншій мисочці: для цього вона ще зучора зробила відвар з підмаренника, бузини та сушених квітів череди. Хоч хата завдяки їй виглядала краще панського двору, вся обмальована та розписана і навколо вікон та дверей, і по жовтуватій призьбі, але стріха її облазила над коморою, піддашок над ґанком похилився, і нікому було полагодити та пообходжувати це все. Хресний Даринчин, а материн кум, все обіцяв прийти, але йшов ось уже з Великодня, коли Дарина з матір’ю не обходили хати, бо чекали спершу на нього. 

 

Через це лози, червоні квіточки, улюблені Дарчині волошки та галки вицвіли і пооблазили, і якщо до того від бідності відводили очі її малюнки, то зараз хата виглядала так, наче зовсім не мала вправної господині. 

 

— Ти ж знаєш, що я помогти прийшов? — спитав раптом Мартин, відпустивши ногу та сівши рівно. — У вас там стріха нелагоджена, а мене тато вже давно навчили снопики* в’язати.

 

«Васильчиха підказала», здогадалася Дарина.

 

Вона озирнулася на хату, наче бажаючи перевірити, чи дійсно там у стрісі дірка, з якої заливає горище, аж доводиться підставляти відро. Серце забилося сильніше.

 

— Слухай, та може і не треба, — невимушено промовила вона, закочуюючи рукави сорочки, — до нас хресний мав прийти… 

 

— Ой, та той ваш хресний, — зневажливо махнув рукою Мартин, — він до вас скоро дорогу забуде, що від нього чекати?

 

Хресний і хресна, чоловік і дружина, були єдиними людьми, що видавалися чимось близьким до родичів Дарині, і Мартин не вагаючись виказував до них і до їхніх з Дариною родинних зв’язків зневагу. Хоч була у його словах правда, але про іншу родину, хоч би вони там одне одному пики били, як сусідські Параска з Грицем, він би в очі такого не сказав, і Дарина чудово це розуміла. «Всі в родині мають одне за одного горою стояти, спершу свої, потім вже чужі, — вчила колись Дарину баба Оришка, як вона була пожалілася їй на свою матір, бо та її маленьку за щось насварила, — кожен живе сам по собі, кожна сім’я, пам’ятай це, бо будеш бідна». Дарчина ж сім’я була як хата без вікон і без дверей, і ні Мартин, ні Васильчиха ніколи не цуралися сказати Горпині, що вони думають про Дарину, а Дарині — ким вони вважають її матір та її хресних. 

 

— Крім того, знаєш, ти не ображайся, але малювати таку хату, як ото ваша, красиво, але не по-хазяйськи… 

 

Дарина підняла на нього очі, тримаючи у руках маленьку потріскану мисочку з червоною фарбою. Мартин ніяково посміхнувся.

 

— Ну, то я піду, снопики принесу, бо я вже там нав’язав, — він встав з-за столика і обтрусив чистенькі полотняні штанці. 

 

— Дякую, — майже прошепотіла Дарина і зітхнула, дивлячись, як він йде травичкою поміж деревець. Він йшов босий, але його стопи, що відривалися з кожним кроком від землі, були ніжні і тільки запилюжені трохи. Виходячи, він вдав обережно причинити хвіртку.

 

«Дорого ж мені обійдеться твоя допомога», — з такою думкою вона встала і пішла до повітки по драбину. Обійшовши хату, Дарина зупинилася коло грубо складеної з дощок повітки і глянула на матір. Та порпалася на городі, маленька, зігнута удвоє. Її руки, худі, з зарано обвислою шкірою і зморшками, засмаглі, аж руді, з тріском обривали бур’ян там, де сапою було не пробратись, бо тісно, ще якусь городину зірвеш. Сонце світило над нею, вибілюючи жовтувато-червону плахту, сорочку, залатану на спині. Волосся вибилося з чорного очіпка ззаду, що стримів, як шапочка на гвіздку, жовте, як пелюсточки звіробою, на червоній обгорілій шиї. Горпина зупинилася на хвильку і стала, вперши руки в боки і дивлячись кудись уперед, на явори, а може, і за них, далеко, так далеко, скільки тільки могла сягнути людська душа. 

 

Дарина увійшла до повітки, ступаючи обережно: у таких місцях, у темних закутках, часто селилися гадюки. Долівка тут була витоптана і вкрита стоптаним сіном. Дарина роззирнулася на товстелезне павутиння по закутках і подумки зобов'язала себе не забути його познімати.

Повітка була досить велика і напівпуста: колись вона була ще більша, але Горпина розібрала дошки з неї на дрова, і вона стала менша удвоє. А ще давніше тут стояв віз, який тепер був у Васильків, немазаний, без колеса. Колесо старий Василь зняв, бо треба було йому на віз. Дарина про це й не знала, поки не побачила випадково. Спитала матір — та відповіла, що вже бачила. Спитала, чи просив Василь у неї дозволу — ні, сказала, не просив.

 

Гадюки Дарина не знайшла і відтак взяла високу драбину і пішла з нею до вікна з комори, яке виходило у двір і дивилося на столик і на сад. 

 

Садок стояв тихий, недоторканий вітром. Дарина приклала драбину до стіни і зупинилася, прислухаючись до тиші і вглядаючись у зелень. Зелена була трава, зелене було віття яблунь, сливок і груші. Двір обтинав тинок, за яким тягнулася порохнява дорога і клоччя запилюженої трави під тином на узбіччі. Тинок робив півколо справа, де не було вже хатів, і впирався у льох, з одного боку від якого стояла висока липа, що гарно цвіла і давала багато затінку, і покручена верба, стара і довгокоса, похилена над дахом льоху, обкручена дротом, який тримав її кору купи. «Їй-бо, навіть верба розвалюється, сердешна», посміхнулася Дарина і підійшла до столика, щоб взяти фарбу і сіренький віхтик.

 

Зі степу подув вітер. Над дорогою здійнялася хмарка, ніжний дотик обвіяв Дарчине обличчя, садок ожив, зашумів, і щоб послухати, Дарина на мить заплющила очі, не дивилася ні на дерева, ні на траву. 

Вітерець хитав її сорочку, теліпаючи нею об ноги. Фарба на столі сильно пахла зіллям, і Дарина почувалася чарівницею, яка малюватиме не звичайні квіти, а магічні. 

 

Дорогою затупотіло. Хмара пилу зареготала, і з неї випурхнули дві постаті в косо пообрізуваних сіро-чорних від бруду штанях на покусаних комарами, вкритих подряпинами і синяками ногах, у закоротких сорочках з витороченими краями рукавів. Одна постать була худенька, кістки та шкура, невисока, з білявою кучерявою головою, гостреньким носом, маленькими зеленими очима і короткими блідими бровами; друга мала шапку, смішно вивернуту навиворіт, і величезного кривого носа. Одна постать звалася Ромко, друга — Андрій. Ромко постійно носив шапку в руці й вимахував нею, вітаючись з людьми, як лицедій, а Андрій мав білу шкіру з розсипаними по ній родимками і був духовним братом Лесі у біді з великим кривим носом. 

 

— Була здорова, чорноброва! — хвацько гукнув Андрій і відкрив хвірточку двома пальцями. За ним подріботів Ромко, квапливо підштовхуючи його в спину. 

— Ну йди-йди, шо ти повзеш, ага... ану вступися, я пройду… — він обійшов високого Андрія і побіг у двір. Той, дотягнувшись кінчиком пальців ніг, піддав йому копняка, і Ромко закрив зад долонею, озирнувся на нього і помахав пальцем. 

— Не бийся! 

 

Андрій пирхнув. 

 

— Ти курдупель, Ромко, — заявив він. 

 

— Сам такий, — озвався Ромко, заскочив на лавку за столиком і сів згорбившись. 

 

— Ви обидва бахурі, — сказала на це Дарина і підійшла з фарбою до маленького вікна, — звідки нині втікаєте, зізнавайтеся? 

 

Хлопці майже одночасно захихотіли. 

— У корчмі були, — сказав Андрій, давлячись сміхом. 

— Ага, пивка наточили собі, — підтвердив Ромко. 

Дарина озирнулася. Двоє сиділи на одній лавці, сміючись і витріщаючись одне на одного. Ромко нащось почав тицяти пальцем Андрієві в живіт, і той загиготів, обороняючись. 

 

— Боже… — вона поблажливо усміхнулася і похитала головою, піднявши брови. — А за які гроші? — спитала, маючи на увазі пиво. 

 

«От зараз би холодного пива…», — подумала вона, трохи заздрячи хлопцям. «Нічого, як вони зараз докажуть, вже не захочеться заздрити».

 

— Та за ніякі! — озвався Ромко наче це було так очевидно, що нічого й питати. 

 

— Його корчмар по шиї палицею вгатив, ти не зважай, — промовив Андрій і постукав хлопця по спині, — він зараз дурний.

 

— Ну якщо я дурний, то тебе, певно, корчмар кожен день палицею б'є, рано, ввечір і в обід, — огризнувся Ромко і тут же заойкав: Андрій закрутив йому вухо. 

 

— Не бийтеся, бо я вас зараз вижену... — пробурмотіла Дарина, вмочуючи мізинець у червону фарбу. Старі розписи так пооблазили, що вже ледь виднілися, тож Дарина наново відміряла собі відстані і позначила її дрібненькими червоними цяточками. 

 

Ромко тим часом пустився жалітись. 

 

— Ой-й-й, — тяжко застогнав він, — ой-й Матір Божа, як хочеться ї-їсти, — хлопець голосно позіхнув, і Андрій знову ляснув його по чомусь. Ромко тільки гірше заойкав. 

 

«От, приперлися на мою голову, — подумала Дарина, зосереджено виводячи першу кривульку червоної лози над вікном згори. — Ще й верещать, а бодай би вам, невгамовне плем'я…»

 

— Ніяк ти не нажерешся, наче в тобі прірва якась, вкинеш, — тільки загуде. Чом же ти такий малий тоді, Ромку? — спитався Андрій. 

 

— Я не їв! Нічого! Від ранку! Геть нічого, січеш? — розпачливо заволав Ромко. 

 

Андрій зітхнув. 

 

— Ну, а що хотів, я теж не їв. Хліба ото окраєць щипнув, та й почесав на город, і з городу вже до тебе втік. 

 

— Дарино! — звернувся Ромко до Дарини, як до третьої розсудливої сторони, і видав: — А у тебе часом нема чого на зуба кинути? 

 

Дарина аж озирнулася і здійняла брови. 

 

— Чого тобі? Горщик з-під вчорашнього борщу дати вилизати? 

 

Ромко скривився і ліг головою на стіл. 

 

— Та що, зовсім нема нічого? — глухо простогнав він. Андрій взяв на столі васильок і старанно спрямував кінчик стебла Ромку у вухо. 

 

— Та звідки, — Дарина гірко всміхнулась і похитала головою, — от же ж…  

 

Ромко ляснув Андрія по руці.

— Та хто зна, може, тобі той твій підпанок чогось приніс… — змовницьки сказав він.

 

— Та який він тобі підпанок! — засміялася Дарина. — І не мій він, чуєш? 

 

— Ну може не підпанок, а панок, — погодився Андрій і скрутив васильок у кільце, — він панок, а ти, як вийдеш за нього, будеш панянка. 

 

Дарина тільки похитала головою і стисла губи.

— Де це ти таке почув?

 

— Сорока на хвості принесла.

 

— Скажи, хай назад несе, бо таке дурне, що й купи не держиться.

 

— Та хіба не так? Він же такий дикий, що за нього ніхто не піде, тільки за його хазяйство, — промовив Андрій безтурботно і понюшив носом. 

 

Дарина виводила навколо вікна кручену лозу і мовчала, поки не довела лінію до кінця.

 

— Ти краще дивися, щоб за тебе хтось пішов, — по хвилині мовчанки буркнула вона. 

 

Раптом ззаду почувся свист, а за ним погук Ромка.

 

— Агов, щиглику, що це ти за сіно позаторішнє тягаєш? Корову ниньки годувати не тре, — бадьоро озвався він до Мартина, який підійшов до хвіртки, тягнучи на собі в’язку снопиків.

 

— Це він тобі несе, — пояснив Андрій.

 

— То я що тобі, кобила чи коза?

 

— Ти ненажерлива гусінь. Що, піти тобі листячка урвати? 

 

— Ви б краще помогли, замість того, аби язиками молоти, — перебила їх Дарина. Гучне Мартинове сопіння наближалося, потім снопики опустилися на землю. Мартин обтрусився, косо зиркнув на хлопців і спитав, наче їх там і не було:

— Це ти вже й драбину мені принесла?

 

— Тюхтій, — свиснув Ромко, — ще й драбину дівка за нього носити мусить. Мав би совість!

 

Дарина остерігалася, щоб його криків не почула Васильчиха, бо цій жінці нічого не варто було заявити, що чого це Дарина дозволила своїм друзям таке про Мартина говорити. Сам Мартин тільки махнув рукою, підхопив снопики, відерце, якесь причандалля і подерся нагору, тяжко сопучи носом. Вилізши на останній щабель, відразу закинув це все на дах і обережно поліз, намагаючись водночас притримувати своє приладдя руками. Хлопці на лавці тільки погигикували.

 

— Е, панцю-дранцю, та то геть не діло! Зараз всім селом будем дах ладувати, — гукнув до нього Андрій.

 

— Ти полізь, цей, — вставив Ромко, — на горище, знизу глянь, що там робиться, бо зараз полетиш і в’язи скрутиш, і ми ще будем крайні. Чуєш, що кажу?

 

Мартин незграбно присів, обережно повернувся на даху у його бік. Дарина задля власної безпеки відійшла і скрушно глянула на недомальовану лозу і кетяги синіх ягід. 

 

— Шапку вдінь, — похмуро пробубонів він у ніс, — а то як дівка. І тоді вже радь. Почув?

 

— Бу-бу, шапку вдінь, — перекривив його Ромко, — мені жарко у дурнуватій шапці, бараняча твоя довбешка. Я й без шапки діло раджу!

 

Мартин зневажливо пирхнув.

 

— А хіба у твоїй шапці не стільки дірок, що можна замість рукавиці на пальці одягати?

 

— Ой, вже-вже, — уїдливо пропищав Ромко, — от вже твоя шапка добра, дивись тільки, щоб голівоньку не напекло. А то впадеш Дарині на голову, як слаба панянка.

 

Мартин поблажливо похитав головою і відвернувся, вийшовши для себе переможцем. Він поповз трошки вище, сяк-так вмостився, і розвів долонями сіно, розкриваючи місце, де воно найсильніше розповзлося. 

 

— Ой, біда… Тут вже й позагнивало все, — глухо пробубонів він. 

 

— Ага, попиздякай ще тут… 

 

— Ромку!  — в один голос обурилися Дарина і Мартин.

 

— Та шо?! — ображено, але виклично оборонився Ромко. Андрій скрушно зітхнув.

 

— От бидло мале, — сказав він, наче сам ніколи такими слівцями не кидався. 

 

Андрій і Ромко дружили давно, а зовсім побраталися років зо два тому, і з того часу тільки про них на селі і говорили. Змалку Андрій був хазяйновитіший і спокійніший, певною мірою через батька, який мав такий голос, що птахи злякано розліталися з тополь край села, як він його кликав з двору додому, а от Ромко завжди вважався безнадійним. Він до цього звик, і тому всі надії покладалися на його молодшого брата, який був ще зовсім крихітним писклявим ярмом на Ромковій шиї. Дехто, кому Ромко подобався за смішливий норов, казав, мовляв, ожениться — заспокоїться і буде хазяїн, ще хтось стверджував, що ні, стане хлопець козаком, он як горілку цмулить, їй-бо як козак. Сам же Ромко, на думку Дарини, не був ні хазяїном, ні козаком, а звичайним гуляком, щоправда, молодим. Може, і справді колись схаменеться.

 

По-справжньому Ромко виділявся лише винятковою байдужістю до того, хто що скаже у їхньому маленькому селі: пив, гуляв, бився, днями додому не вертався, найперший був усюди, на усіх вулицях і вечорницях. Але через те, що віднедавна вони з Андрієм полюбили заходжувати і висиджувати у Дарини, іноді навіть щось помагати, язики по селі плескали дурниці, матері обох хлопців придумали собі, що це Дарина винна у тому, що їхні сини безпробудні бахурі. «Ні кроку не можна ступити»,  — похмуро думала Дарина, бо їй самій було чогось аж трохи соромно і гидко від самої себе, ніби вона і справді була якась гультяйка, яка тільки хлопців додому водила.

 

Тому вона мовчки малювала, піднявши брови і напруживши лоба. Мати вийшла у двір, хлопці привіталися до неї, раді, що вона їх не вижене. Побачивши на хаті Мартина, Горпина аж зойкнула. 

— Не бійтеся, це я вам дах роблю, — лагідно промовив до неї Мартин, наче вона сама не бачила, що він там лагодить. Горпина кинула на дочку важкий погляд. Дарина втупилася у свою стіну. 

Мартин колупався нагорі, Дарина старалася відволіктися і від голоду, і від гомону хлопців, і все виводила, викручувала: лозинку, кетяги, листячка, як живі, над вікном дві галочки червоненькі, як жар птиці. Може, то і могли би бути жар-птиці, але Дарина могла лише уявити, які ці казкові птахи з себе, тож у неї були саме галки. «Галки галками, жар-птиці — жар-птицями». Вона відчувала кожну тріщинку, кожну зморщечку на стіні середнім і вказівним пальцями. Віхтик був кольоровий і мокрий від фарби, палець, обтягнутий ним, торкався стіни наче наголо. Їй дуже хотілося обмалювати і призьбу, але одне вікно вже забрало у неї стільки сили, що Дарина вирішила перепочити.

 

Присіла на краєчок лавки, підперла голову одною рукою, другою повільно поперекладала мисочки, ножі і ступки. Ромко ліг на лавці, спустивши ноги з одного краю. Андрій підійшов і став коло стіни замість Дарини, задер голову і спостерігав, що там робить Мартин. 

Аж тут з вулиці почувся крик.

 

— Андрію-у! Андрію! Де тебе нечиста сила носить, проклята ти дитина!

 

Гукала жінка. Андрій озирнувся і вилаявся собі під носа.

 

— Ромку, підйом, — сказав він, хоча той підскочив, як ошпарений, і подивився на нього великими очима.

 

— Куди тікати будем?

 

— Попри город і поза Мартинову хату, — підказала Дарина і теж встала, нетерпляче підмахуючи руками і виганяючи хлопців, як гусенят, — отам, бачите? Ідіть-ідіть, і город мені не потопчіть!

 

Цибатий Андрій подибав, гарячково озираючись і оглядаючись собі під ноги, ще й увігнувши голову, наче це мало його сховати і допомогти. Шапка його бовваніла, висока, як димар, Ромко теж гнувся у його тіні. 

 

— Ану сюди, зараз же, псячі діти! — обурено гаркнула Андрієва мати зовсім поруч. Хлопці чкурнули городом, Дарина аж потом укрилася: перетопчуть, точно щось перетопчуть. «Та вона ж їх не бачить! Просто лякає, щоб вони подумали що вже попалися».

Ціною невідомої Дарчиної городини двоє вислизнули з городу, тільки закурилося. Тітка Геля, Андрієва мати, підскочила до хвіртки з упертими в боки руками і з зеленим патиком у правиці, зиркнула карим оком на Дарину у двір. Дарина ввічливо привіталася, але жінка стояла, прижмуривши темні очі і видивляючись з виразом підозри на засмаглому обличчі з міцною щелепою і м’ясистим довгим носом. Очі піднялися на Мартина, і той теж озвався до неї:

 

— Добридень, тітко Гелю. 

 

— Ага, ага, — неуважно озвалася та, прискіпливо обмацуючи поглядом Дарину з голови до ніг, — добридень, добридень…

 

Вона розвернулася і пішла, шаркаючи ногами. Дарина почувалася, немов помиями облита від тих оглядин, аж мороз поза шкірою пішов на потилиці і по спині. 

 

— Нарешті здихалися, — неголосно видихнув Мартин. — А я тут вже все доробив, чуєш, Дарино?

 

— Молодець. Дякую тобі, що поміг… Щоб ми без тебе робили.

 

— Чекали би хресного до нових віників, — усміхнувся Мартин і зліз зі стріхи. — Та й роботи то там! 

 

Вже був якраз обід, час самої спеки. У таку пору Мартин збирався обідати, а Дарина і не думала про обід. Треба було кинути трохи зерна курам, піднятися на горище, прибрати за Мартином, познімати павуки з повітки, сходити до баби Ганни по молоко — це вона мала зробити ще зранку. 

 

У садку було добре і трошки прохолодніше, ніж на дорозі чи на городі. Прохолода йшла від трави у затінку, з-під вологої землі. Поцвірінькували пташки, у повітрі пахло травою, пилом, теплом. Під ногами порпалися з квоктанням кури. Десь далеко кричав півень, відміряючи полудень, кволо валували собаки від краю до краю села, супроводжуючи когось, хто десь собі ішов попід чужі тини. Не хотілося ні вставати, ні йти кудись, а проте Мартин був бадьорий, налаштований на ситий обід по чесній роботі. Він сам заніс драбину у повітку, повернувся, потягуючись і вигинаючись, глянув на Дарину притьмянкуватим поглядом з-під густих брів. 

 

— Їсти хочеш? — спитав, як між ділом, і впер руки в боки, виставивши босу ногу наперед. — Ходімо.

 

Мартин махнув головою і пішов. 

 

«А як же мама?» Але Мартин її не чекав, і спитати це у нього вона не могла. Дарина встала і пішла за ним у надії, що вдасться прихопити щось і для матері. 

 

— Тато сьогодні поїхали геть на весь день, — кинув Мартин, завертаючи з вулиці у порослий моріжком просторий двір.

 

— А ти що? 

 

Дарина зайшла за ним. Хата Васильків височіла над ними, нависала лапатою брудною стріхою: все у них було добротне, від печі до коцюби, але за всім Васильчисі й Василеві було ніколи доглянути, руки їм не доходили. Повітки у дворі були забиті мотлохом, двійко коней і корів завжди стояли брудні, у стайні — гною по коліна, ні з курника, ні з-під кролів не вигрібалося, а проте хазяйство жило собі, розросталося, множилося, і нікому язик не повертався засудити. Тяжко люди працюють, мовляв, а як десь щось не догляділи — то діло хазяйське. 

 

Тут Мартин тільки й робив, що прибирав та розгрібав, але нове сміття все бралося і бралося звідкись, загачувало викладену камінцями стежку до стайні, розкидалося по дворі курами. 

 

— Та я от, стріху вам зробив, та й удома поратися буду, — якось знехотя видушив Мартин і зайшов у хату.

 

Ґанок був високий, на декілька східців, під дерев’яним дашком. Потім були сіни: високі, просторі, як ціла кімната, з якої йшло двоє дверей, одні вправо — до світлиці, інші вліво, у кімнату. Попід стелею навпроти входу висіла жердина з навішаним по ній реманентом, тут же стояли якісь бочки, велика ступа, стара скриня. Над дверима до світлиці висіли пучечки сушеного зілля.

Світлиця — простора головна кімната з піччю — була обставлена лавами зі спинками зі світлої липи, спинки покривали вишиті рушники, на стінах висіла зброя: гусарська шабля у чорних битих золотом піхвах, з напівзакритим ефесом, над нею два величезні посріблені самопали, а ще вище — кругла срібна таця, обведена візерунком з виноградної лози. На покутті стояла велика ікона Божої Матері, обабіч від неї примостилися Георгій Побідоносець у білому сідлі на білому коні та жовтий святий Миколай, ікона, облямована мереживом щирого золота. Покуття вкривав великий рушник, вишитий білим по білому. 

 

Піч зліва від дверей була велика, з помальованим жовтим комином, за піччю стояло ліжко, укрите ковдрою з китицями, поруч з ним, між лавкою та ніжкою ліжка примостилася окута золотом скриня. Василь-козак утрапив козакувати якраз у буремні часи славетних морських походів, потім — нескінченних козацьких повстань, а згодом був банітований із війська згідно з новоухваленим указом, приїхав на рідну Полтавщину і осів, повернувшись нарешті у родину з кінцями. Мартин ріс, замість батька маючи лише гірку казку про його славу, але це їх з Дариною і зблизило. Через розповіді про козака Василя вона і собі почала вірити, що її батько теж козак і ось-ось повернеться витязем і героєм, та ця її мрія згодом розвіялася, як і десятки інших мрій, об дійсність, де за працею не маєш часу слухати й розповідати казки.

 

Васильчиха на диво зникла десь на городі. Мартин підняв насувну шибку і визирнув у вікно, потім дістав дві тарілки з тісно заставленого мисника, посадив Дарину за стіл і поставив одну перед нею. Все життя Дарина, опиняючись під тим мисником, що простягнувся стіною навпроти печі, почувалася так, ніби він мав впасти їй на голову, такий він був важкий та строкатий, весь у різноманітному посуді. 

 

На столі стояла накрита й загорнена у рушники миска, глечик з довгою шиєю, схожий на карафу для вина, й пів житнього хліба, теж під рушничком на тарілці поруч. 

 

— Галушки будеш їсти? — спитав Мартин.

 

Дарина ніяково кивнула, вчепившись обома руками у подану ложку. Мартин відкрив галушки, і ті запарували, влупив аж по дві ложки сметани на кожну тарілку, налив по кухлику молока і всівся, потираючи руки. Тьмяні карі очі заблищали, повні потріскані губи склалися в очікувальну усмішку. Він зиркнув на Дарину, потім на хліб, і обидвоє захихотіли, скрутившись і зігнувшись за столом. Галушки з хлібом їли або страшні багатії, або товстуни.

 

Мартин не любив говорити і ніколи не заводив розмову сам, ставав бадьорий і говірливий тільки як вип’є. Вони могли хіба лише перезирнутися і покивати одне на одного головами, мовляв, смачні галушки, добре ідуть. Після такого обіду живіт у Дарини болітиме ще сильніше аж, напевне, до вечора, але вона їла собі, відволікшись на власні думки, і час до часу кидаючи якісь із них Мартину.

 

— Певно, літо сухе буде…

 

— Угу, угу…

 

— Тільки сьогодні ластівки низько літають... Добре, якби так дощ пішов, але ж аби не град…

 

— Дощ буде, дощ… — озивався Мартин, прицьмокуючи губами.

 

— От Ромко дурень, — зітхнула Дарина і відкинулася на спинку лавки. Сита їда змушувала забути навіть про Васильчиху, яка повіялася невідь куди, але ж могла вернутися з миті на мить. — Тиняється отако собі. Як батьки вмруть, все хазяйство просіє.

 

— Та хто йому дасть, — заперечив Мартин, — у нього ж брат. Як щось розумне виросте, то Ромкові ні копійки на дістанеться.

 

— А заміж як… женитися тобто, — Дарина розглядала власні червоно-сині масні пальці, напівлежачи на лавці. Зручно було, як у раю. Вона згадала про молоко і швидко сягнула до столу, бо не хотіла ні їсти, ні пити у цій хаті при Васильчисі, і відкинулася назад, розморено посьорбуючи з кухлика. 

 

Мартин же сів рівно, підтягнув ноги під лавку і сперся головою на руки, спостерігаючи за Дариною.

 

— А ти не хочеш заміж? — несподівано спитав він з якимось дивним виразом напіврозгубленої посмішки на обличчі. 

 

Дарина поклала кухлик на стіл.

 

— Так аби хтось кликав…

 

Погляд Мартинів тис на неї, так і змушуючи відвести очі убік. Мартин опустив руки зі столу, ніяково згорбився, цикнув язиком і промовив тихо, і собі дивлячись кудись в сторону:

 

— А мама хочуть, щоб ми одружилися.

 

Дарина повернула голову і глянула на нього, відчуваючи, як кам’яніє шия.

 

— Це як? 

 

— Отак, — смикнув плечима Мартин, наче роздратований тим, що Дарина не розуміє.

 

— А нащо ж їй я? Для чого це? — Дарина гарячково намагалася усвідомити причину, шукаючи рішення, яке однаково не могло допомогти. Повітря у кімнаті стало таке важке, і все на неї тисло одночасно: і миски на столі, і полумисок над головою, і жовта піч, і навіть щойно з’їдені галушки. Дарина була бідною, і тільки шлюб її міг урятувати від бідноти, але Васильчисі така невістка точно була не потрібна. Вона з іншими дівчатами навіть говорила по-іншому, щебетала до них приязніше, ніж до будь-кого, бо он та — коваля дочка, а оця — тесляра, а у тої баба знахарка, що корів глядить. «Нащо ж тоді це все?» Хоча Андрій сьогодні так і сказав: Мартин недружній, дівчини ніколи не мав, тож якщо якась і піде за нього, то лише заради хазяйства.«Тільки ж чи не краще сполучити два заможні двори, ніж брати в хату дівку без роду-племені і копійки за душею, як я?» Певно, Васильчиха мала думати саме так.

 

— Ну звідки я знаю! Напосілася давно вже, ще з зими, женився би та женився… Ну, ти ж хазяйновита, гарна, каже, діти гарні будуть… — у Мартина від таких розмов почервоніла шия, а за нею вуха, і він почав відмахуватися, як від мух. — Ет, не знаю я, не знаю… 

 

Повторив та й втупився у стіл, понуривши голову й плечі. Дарина не знала, що й думати. «А може, їм просто відмовили? І ковалівна, і теслярівна заміж не схотіли за Мартина йти?», — зринула у голові здогадка.

 

Тим часом Мартин дбав за своє:

— Тільки ти не кажи нікому, добре? Наказали не розказувати.

 

Дарина подумала, яка це була милість, що Мартин таки їй признався, бо несподівану появу сватів на порозі страшно було уявити. Можливо, варто було сказати йому щось, кинутися в ноги, просити, щоб відмовив матір якось, але Дарина так не вміла, не знала, як. А з іншого боку, хіба воно того варте? Якось собі буде, не за чужого ж заміж видають.

 

Але Дарина виросла з Мартином під боком. Вони були близькі, ділили все на двох, їм добре було навіть помовчати разом, одного разу Дарина навіть спитала його, чи не думав він про таке, чи не подобалася вона йому — просто з цікавості, бо з якогось віку почала розуміти, що їх по селі уже сватають за таку дружбу. Але Мартин тоді тільки глянув на неї, і з тим поглядом все стало ясно, вони всміхнулися одне до одного і більше про це не згадували. Найдивніше, що спитати таке у нього не було ніяково, бо обидвоє знали, як воно насправді, хто би що не казав. 

У самого ж Мартина була Христина — дівчинка-сусідка через дві хати з обличчям круглим, як млинець, мало не єдина, з ким він дружив окрім Дарини. Колись вони разом приходили на вечорниці, Мартин тягнувся до неї, щось собі думав, кудись її кликав, потім ніяково переповідав те все Дарині, коли траплялася вільна хвилинка. Словом, Дарина була спокійна і впевнена, що з цього боку їй нічого непрошеного не загрожувало, але і тут Васильчиха вдала вивернутися, діючи собі на шкоду, а Дарині наче й не на зло, але й не на те щастя, якого вона хотіла би сама.

 

Мартин сидів і чухав потилицю так, що аж рипіло, наче він блохи з себе вичісував. Шия червоніла, Мартин опустив руки і сплеснув долонями, опускаючи їх між колін. 

 

— Хіба мама не хотіла би, щоб ти одружився з любові? — наважилася тихо спитати Дарина, простягаючи руки на столі і намагаючись урівноважити себе, щоб бути розсудливою і не ляпнути зайвого.

 

Мартин мовчав. Сидів, мнучи губи і дивлячись пустими очима уперед.

 

— Це знаєш, якби мені сказали зараз заміж за хлопця вийти… — пробубонів він і всміхнувся, спускаючи все на жарт.

 

— О… — звела брови Дарина.

 

— Хіба ж не так? Мені це ще й давно сказали, я з цим уже довго ходжу.

 

Сказав він це якось затруднено, слова йому складалися тяжко. Він завжди так говорив, коли мусив сказати щось довге і непросте, і від матері оборонятися теж не вмів: душився, супився, відмахувався, як був малий, то міг разок ображено огризнутися і пустити безсилу сердиту сльозу.

 

Дарина починала сердитися, хоч і розуміла, що такий він вже із себе, і такі його батьки, що продиху йому не дають. «Він і радий старатися. Дійсно, нічого не міг вигадати, ніяк викрутитися!» Гнів надавав їй упевненості у тому, що він навіть і не намагався опиратися, пішов, як бичок з кільцем у носі, але насправді було очевидно, що навіть якби він спробував, то провалився би. 

Висиджувати далі і витрушувати щось із нещасного Мартина вона не хотіла. Хотілося опинитися подалі від тієї родини і того хлопця, так, щоб і хату її віднесло далеко звідси кудись, де вони не змогли би її дістати і де Васильчиха не мала би над нею ніякої влади і сили. 

Дарина рвучко піднялася, плавно висковзнула з-за столу. 

 

— Куди ти? — спитався Мартин з сумом у голосі. Він ні у чому не винний, розуміла Дарина, але і спільну біду з ним ділити ніяк: він завжди буде на боці своєї матері, а для Дарини його матір — причина горя і образ. Від цього нікуди дітися. 

 

— Я піду. Роботи багато, — відповіла Дарина через плече. Мартин з-заду встав і вийшов з-за столу. Щось тицьнулося їй у лікоть, Дарина глянула на Мартина, опустила очі вниз. Мартин подав їй ті пів хліба, загорнені у рушничок.

 

Дарина знічев’я взяла хліб з його рук. Перед ним не потрібно було ні розкланюватися, ні сердечно дякувати, хоча хто й зна, що він думав насправді. 

 

— Ваш рушник, — Дарина зняла рушника і подала Мартинові, — забери, мама питатиме.

 

І вийшла геть, мовчки взявши від Мартина хліб як жертву за заподіяну їй біду.

 

Chapter Text

«Вершниці степового вогню»

Владислава Галушка

 

1646 рік, серпень; хутір Лютий Чигиринського староства

 

Жнива потроху добігали кінця: відгулялося ще місяць тому Купайло, літній сонцеворот,  Петра і Павла, почалося Спаса, а з ним почалися роботи у полі. Лада, уроджена Владислава, працювала так, аж темні каштанові коси їй вигоріли до темно-русявого з мідним пролиском, через що Зіновій, її молодший брат, кпив з неї і казав, що її коси як іржею іржа.

Веремій Галушка, Ладин батько, прагнучи яйкнайскоріше покінчити з роботами, вижати пшеницю, поскидати сіно в стіжки, примушував їхню родину з п’ятьох душ гарувати за десятьох, і зрештою добився свого.  Поле Галушок було чисте, наче виметене, натикане тільки свічечками стогів ― накиданих на вбиту в землю жердину куп сіна, які підпиралися палицями з різних боків. Веремій, вочевидь, носив собі у голові думку, щоб почати обмолот не у вересні, а раніше, у кінці серпня, щоб устигнути навідатися на Січ до початку глибокої осені. Ладина душа передчувала бурю, але поки вони всі працювали, батько мовчав, співав з усіма пісень, як завжди у жнива, додому повертався втомлений і ніяких розмов про таке не починав.

На поклик батька у гарячому прагненні до праці відгукнувся, як би це для Лади не було дивно, Зіновій. Своїм учинком він усунув будь-які можливості уникнення надлюдського напруження, у яке тепер запряглася вся сім’я, бо отримавши на своєму боці сина, Веремій зупинятися не збирався ні перед чим. Зіновій же про людське, тобто батькове, око, жав, аж гай шумів, але варто тому було відвернутися чи відійти у затінку хлебнути води, як малий трутень починав плакатись, що і стерня йому ноги коле, і сонце пече, і батько невгамовний. Лада дивилася на нього такими очима, що їй самій здавалося, що зараз із них ливонуть іскри і запалять поле разом із Зіновієм, але той не припиняв, бо пошепки позвірятися було нікому: Павло, у родині ― Лельо або Полель, як крапля води схожий на нього, але значно мудріший, у бік Зіновія відмовлявся навіть дивитись.

Якось чергового пекучого серпневого дня, чия спека повільно спадала вже після обіду, а не лише надвечір, Зіновій обжинав край поля відразу поруч із Ладою. Лада так пеклася, що мусила напнути на голову хустку, наче заміжня жінка, бо Зіновій заївся позичити їй свого бриля, а потім погиготів, мовляв, ге, стара баба немічна пожинає. Звідусіль над золотими хвилями пшениць, зеленуватим ячменем і житом лунали пісні: тихіші, голосніші, ближче і віддаль, поля тягнулися аж у даль, під обрій. Зіновій додумався завести пісню про дівчину, яку питали, чого вона не обгоріла, якщо у полі працювала, а вона відповіла, що хусткою вкрилася, але Лада кинулася на нього з серпом і він вмовк. За хвилину наспівувати почала мати, за нею підхопив батько. Лада прислухалася до слів і не впізнала їх:

 

Ой  через  село  перепілка  летіла,

 Не  дала  мати,  за  кого  я  хотіла,

 Ой  я  хотіла  за  війтового  сина,

 Щоб  рочків  зо  два  панщини  не  робила...

 

― А що це вони таке співають? ― Зіновій скористався з можливості, зупинився і повернув до Лади своє обгоріле пикате обличчя з батьковими м’якими рисами, великими щоками, широким носом, сірими очима і каштановими, як і у Лади, кучерями, що ліпилися до його пітного лоба, бубличками сповзаючи з-під широкополого бриля. Очі у нього були спокійні, як став перед дощем, і він як мовчав, то здавався розумним, але це було оманливе враження.

 

Він дивився на Ладу, піднявши свої густі широкі брови, що замалим не зросталися на переніссі, і широко розплющивши очі з довжелезними віями. Від його такого допитливого виду Лада аж трохи розчулилася, але тут Зіновій розтулив рот:

 

― Що ти витріщилася на мене, як тота корова? Ще й рота роззявила. Дивись, бо ґава залетить, ― гигикнув він і почухав носа, очікуючи, коли Лада вийде із заціпеніння.

 

Ладі так і хотілося  махнути на нього рукою і вернутися до роботи, але вона і собі випросталася, оком скоса позираючи на батька і матір. Вузлик на її хустці натирав пітне підборіддя, та й така накривка не дуже помагала з її волоссям, кучерявим і густим, як скирта сіна, через яку голова спікається, і піт тече патьоками по запиленому, засмаженому сонцем обличчю. З лиця вона була схожа на Зіновія: такі самі кругловаті риси, кирпатий круглий ніс, м’які широкі брови, русяві, світліші за темне волосся. Тільки вона була значно менша за нього зростом, як казав батько, «дихала в пупець» всім і не лише йому. 

 

Ой  не  так  зо  два,  ой  хоч  рочків  зо  штири,

 Ой  а  щоб  ручки  з  ніжками  одпочили...

 

Пісня оповідала про тяжку панщину. Родина Галушок, як і весь їхній хутір, панщини не відробляла, бо Лютий лежав під Чигирином, це була частина одвічних козацьких вольностей, його населяли самі козацькі родини, і пана тут не було. Вочевидь, мати з батьком принесли цю жниварську пісню з інших країв, чи інших часів, а ні Лада, ні Зіновій з Полелем її слів не знали.

 

― Я такої пісні не чула… ― повільно промовила Лада. Вона приклала долоню до щоки і так стояла, нахиливши голову і дослухаючись, наче намагаючись згадати слова.

 

― Ну це я вже й без тебе допер, ― озвався Зіновій і нахилився до останнього снопика колосків на своєму шляху, ― а тепер гайда, вперед, чого стала?

 

Лада тільки хотіла сказати, щоб не вдавав із себе страшного жнеця, але їй впало в око, що за снопик він зібрався жати, і вона кинулася до нього і вхопила за край рукава.

 

― Дурна єси…

― Та щоб тобі повилазило! ― прошипіла Лада, перебиваючи його кволе буркотіння. ― Подивися, що ти зжинати зібрався, дурню ти небесний, сліпий на всі очі!

 

Зіновій закотив очі і глянув на пучечок пшениці у своїй руці: той був обкручений ниткою.

Перед першими обжинками пшениці Ладина мати, Мирослава, відділила цей пучечок на «бороду», яку не можна було зжинати. Її лишали на полі, щоб задобрити всяку силу на майбутній урожай, і Зіновій вчепився саме у цю бороду, упритик не бачачи, що вона перев’язана ниткою.

 

― Ти мало бороду не скосив, ― з задоволенням тицьнула його носом Лада, але Зіновій піджав губи і подивився на неї з виразом козлячої упертості на обличчі. Козли не славляться упертістю, але зі стисненими отак губами Зіновій скидався саме на козла, тільки цапової борідки бракувало. 

 

― То й що мені з того? ― зволив він спитати, дивлячись на Ладу зневажливо. ― Якби я його зжав, нову би бороду зробили, що тобі, пшениці мало?

 

― Голову твою дурну за тую бороду би зжали, ось що, ― відгризнулася Лада.

 

Мирослава з Веремієм скінчили пісню. Веремій натужно крекнув, розвернувся і гукнув до дітей:

― Це один Полель у нас тут працює? Один у Галушок син, більше Бог дітей не дав? 

 

Лада мовчки подивилася на нього, відчуваючи благальний погляд Зіновія, спрямований їй у щоку. «Ага, шкварок малий, припекло тобі?» ― з торжеством подумала вона і кинула на нього, зігнутого над пшеницею, поблажливий погляд згори вниз.

 

― Вже таточку, вже, ― солодкаво прощебетала Лада до батька. Мати з-за його спини закотила очі, точнісінько так само, як Зіновій. ― Зіновій бороду наново перев’язав, бо нитка сповзла.

 

Мирослава тільки покивала на неї головою, наче до того спиною бачила, що між ними з Зіновієм робилося. У неї було невеличке зморшкувате обличчя з різкими рисами, трохи гакуватим носом, рухливим бровами і блискучими карими очима, які успадкувала Лада, тож у їхній сім’ї ті очі стали ознакою наявності розуму і здорового глузду. Невисока, з товстою шиєю у складках шкіри, вона була вбрана у чорний очіпок з зеленою хусткою, зав‘язаною навколо нього кінчиками догори, картату плахту, червоно-жовту, перехоплену вузьким вишитим крайковим поясом, білу запаску-фартушок. Веремій був вищий за Мирославу, але не дуже, тож складно було визначити, у кого Зіновій з Полелем вимахали такі високі, а ще він відростив живота так давно, що Лада батька без нього вже не пам’ятала. Залишки рудого кучерявого волосся він сховав під рятівним брилем, із тіні від брилевої поли визирав веснянкуватий ніс бараболею, а між носом і полами крилася пара сіро-зелених очей, котрі міняли свій колір в залежності від того, як падало світло. На сонці він теж пікся і вкривався нездоровими червоними плямами, стояв у самій сорочці та у світлих лляних штанях, підперезаних сірим плетеним вовнямим поясом з китицями.

Полель був трохи віддаль, він заглибився у високу стіну жовтої пшениці, проторивши собі крізь неї стежку. Бриля йому не перепало, тож над колосками маячила батькова козацька шапка з червоною латкою і китицею до плеча, бо так вже вийшло, що за Полелеву рідну шапку вона була тонша і не так парила голову. Вони з Зіновієм були близнюки: Полель мав ті ж широкі брови і темні кучері, те саме м’яко окреслене велике обличчя, насуплене і напружено зосереджене зараз. Пожинаючи колоски серпом та складаючи їх позаду себе, він ні разу не порізався, не пропустив ні одного пучечка, робив свою справу обережно і швидко, не зважаючи ні на кого. 

Зіновій постійно спричиняв біду, Лада жаліла його, щоб батько не дізнався, а потім все повторювалося наново. Ще потрібно було приховувати заскоки Зіновія від Полеля, бо той міг розказати, але це залежало від настрою. Якщо він знав, що скоро йому від Зіновія щось буде потрібно, то домовлявся з ним про обмін сам, але Полель був людиною чесною, тож якщо його питали ― відповідав правду незалежно від домовленостей. На ремствування Зіновія опісля повчав його, що як він не хоче, щоб батьки про щось взнали, то мусить сам бути розумнішим, але Зіновій нічому не вчився.

У самому кінці жнив, у суботу перед Спасом роботи в полі довелися до кінця. Доспівувалися пісні, родини збирали обжинковий вінок зі врожаю, щоб у неділю на Спаса віднести його до церкви. Люди посідали край поля, під деревами: там розрісся просторий гайок з лип, дерева стояли віддалено, трава між ними була зелена і чиста, залита плямистою тінню. Туди відходили перепочити з того краю полів, де була ділянка Галушок. Зліва під гайок і поле підступав моріжок, що віддаль починав опускатися вниз, уздовж шляху, який вів до хутора. 

Сім’і з писклявими дітьми почали розходитися найперші. Люди гукали одне до одного, прощаючись, збивалися гуртом і йшли вниз маленькими валками, як мурахи, що у розпалі літа носять своїх лялечок до мурашника. У гайку під пагорбом, який був зовсім чистим, порослим самою лише зеленою травою, лишилася сама молодь. Якісь хлопці покидали шапки і повзали під бородами, зігнутими колоссям униз так, що виходив місток, для того, аби повернути вижату силу. Дівчата співали, сидячи під деревами і простягнувши чорні від землі і сонця ноги по землі і зморено притулившись головами до стовбурів. Хтось лежав, розпластавшись просто на траві, зеленій і соковитій після недавніх дощів. Сонце вже сховалося за пагорбком над ними, але його промені ще сягали удаль, де кінчалося поле, підведено смужкою темних постатей дерев. Над ними небо було темне, бузково-сизе, там, під його темним куполом, скупчилися рвані густі хмари, біло-жовтуваті від сонця, наче намальовані мазками фарби, що накладалася на полотно цілими шматками. Пусте поле пронизували нитяні сюрчання цвіркунів, натягнуті у повітрі і дзиркотливі, як кров, що повертається до затерплих рук і ніг. 

Лада стояла на межі між полем і гайком. Вона нарешті скинула білу хустку і крутила її у руках, обережно виглядаючи Юрія. Юрій ― це був син священника, з чорнявим чубом і зухвалою усмішкою. Обличчя у нього було наче виточене, з виразними вилицями і надбрів’ям, чітким квадратним підборіддям. Таким він повернувся з єзуїтського колегіуму, куди потрапив два роки тому ще зовсім щокатим хлопчиком завдяки якомусь там другові дядька його батька. За цей час, проведений за трудами у Львові, він виріс і вимахав, дізнався стільки всього нового: і латинську там вчив, і древніх грецьких митців, Горація, і мистецтво гарно говорити, яке називалося якось складно, Лада не могла запам’ятати і сердилася на саму себе. «І як він тільки встиг це все за два роки!», думала Лада, слухаючи мало не дням, який той Львів і польські спудеї, які, казав Юрій, його витравили звідти, тому він вирішив поїхати додому до родини.

«А от я би не поїхала», затялася собі Лада. Одного вечора вона так розпалилася, що розказала про свої думки батьку. Той посміхався, покивав, і тоді Лада підхопилася з ослону і стала навпроти нього, аж червона з лиця, і почала казати, що якби він попросив Юрієвого батька, а той попросив свого дядька, тоді, можливо, вони могли би випровадити туди її, Ладу, замість Юрія. Може, за ним ще збереглося вільне місце ― вона могла би його зайняти, але батько мовчав, опустивши руки і сидячи навпроти неї, дивлячись на її розпач своїми риб’ячими очима, аж поки не прийшла мати. Ладі у вухах шуміло, вона не чула, що там казала мама, що їй відповідав батько, а сльози так і котилися обличчям. Наступного дня про це забули, бо з Ладиною гнівливою вдачею таке ставалося постійно. Колись вона підслухала, що батько хоче відвести її до якоїсь баби через її вибухову сердитість, і після того проплакала всю ніч, але це не допомогло. Батько відвіз її потайки від братів, за згодою матері, яка казала, що як не зарадить, то хоч поїдеш кудись, розвієшся, а тієї баби, що жила десь на іншому хуторі за горою, за тридев’ять земель, навіть удома не виявилося. Дорогою назад Лада не говорила з батьком і мовчала до нього ще з тиждень, тому більше він нікуди її не возив, але від самої думки, що він таке з нею вчинив, у Лади в руках ламалося все, що вона тримала у них, коли згадувала цю історію.

У гайку Юрія не було. «Ну нічого, буде значить у церкві». Він був дуже розумний хлопець, колегіум виховав у ньому чітку мову, красиву поставу і дав багато знань, цілу гору, на яку Лада дивилася чи то із захватом, чи то з мінливим сумом. Вона намагалася випитати у нього якомога більше, а Юрій завжди оглядав її згори вниз, наче оцінюючи, чи достойна вона тих знань, а потім провадив загадковим голосом, пересипаючи мову купою незнайомих слів. У неї не було багато часу, щоб тинятися з ним поза хутором та тільки слухати його розмови, і Лада дуже шкодувала, що не може замість хазяйства присвятити час дійсно важливим речам.

 

― Латинська мова, ― розказував Юрій, коли вони з Ладою гуляючи завертали стежкою повз дерева, що випручалися корінням із землі, ― то мова висушена, бідна, як піскова земля. Але правда в тому, же ся мова, лаконічна ― тобто проста ― то є світло боже, божий провід, шлях до просвітлення і знань. Латинською поляки так і чешуть, бо тільки нею кожен учень знань ся набуває та вчить си мудрість книжну, нею ж одповідає на іспитах, бо ж і професура там з різних країв… Перед іспитами молився пречистій, жеби сі словеса сухії з голови не повилітали, бо як, збав боже, перескочиш на польську… Е, ні, то зовсім для професорів не ґратум симптом. Сто дяблів!

 

Завжди у кінці він додавав польське «сто дяблів!», немов справжній шляхтич. Від його споляченої говірки у Лади голова кипіла, але вона не сміла перепитувати, щоб він не подумав, що вона чогось не розуміє.

 

― Святе є святим, ― також казав Юрій, ― і віра людська перше всього йде від серця, від душі. Та співи католицькі ― такі прегарні! А церкви… Якось деколи як йду, та й думаю: сказати б батьку, жеби він ся звернув до старшини Вишневецького, поставив нову церковцю-кам’яницю, бо не можу я видіти тего дерев’яного нещістя. На розпутті ж живемо! Небезпек зі степу повно. Ставити божу обитель з дерева, жеби для всякого турчина чи татарина, а чи навіть для жовнєжа польскеґо знищити, спалити її було на раз роботи ― хіба ж не глупство?

 

Про церкву він після колегіуму говорив частіше, почав нею опікуватися, ставши батькові помічником, чисто його правою рукою. Юрій вибився у чин диякона: завтра на службі він теж буде поруч із батьком, правитимуть удвох, святитимуть людям яблука, мед, пшеничні і ячменні вінки.

Але у гайок він не зайшов, не захотів, напевне, побачитися з Ладою, чи, може, не зауважив, що вона може бути тут. І вона сама зовсім не постаралася, не знайшла його, з тим Зіновієм зовсім забула про все на світі.

Батьки пішли, суворо наказавши вертатися до заходу сонця. У суботу належало митися, бо хто миється у суботу і поважає святу п’ятницю, того Петро і Павло відправлять до раю, тож і молодь почала потихеньку розповзатися з-під дерев геть. Лада махнула рукою Настуні і Марійці, які спершу кликали її співати до гурту, а потім, збираючись іти додому, хотіли закликати і її з собою. Одна була темно-русява, висока, з товстою косою до пояса, теж перев’язаною білою хусткою вузликом на потилиці, друга поряд з нею дибала нижча, світліша, аж трохи рудувата, веснянкувата, з довгим кирпатим носом, гострим підборіддям і тонкими губами. У веснянкуватої Марійки хустка була у дрібненькі квіточки, а у Настуні вона сповзала назад, за великі вуха, викриваючи обличчя з широким лобом, смагляве і вилицювате. Дівчата пішли самі, без Лади, до них доєдналися ще хлопці, і вона тільки глянула їм услід та зітхнула. «Треба знайти Зіновія».

Полель був тут, крутив між зубів травинку і поглядав на Ладу з-під дерева, наче чекаючи її вказівки рушати додому, а Зіновій десь повіявся. Серед хлопчачих постатей, у білих сорочках з широкими рукавами схожих на журавлів, Зіновія не було. Ніде не виднівся ні його бриль, ні кучерява голова. 

 

― Ти ніде не бачиш Зіновія?.. ― неуважно спитала Лада, ковзаючи очима між дерев.

 

― Гм?

 

― Зіновія, кажу, не бачив? Куди він щез? 

 

Полель махнув рукою.

 

― За гірочку десь почесав, ― ліниво промовив він.

 

Лада нервово зітхнула і вперла руки в боки. Вона би рада була піти геть сама, але вертатися потрібно було разом, бо якщо вони з Полелем не приведуть додому Зіновія, то спитають з неї.

 

― Треба йому кільце в носа, щоб водити за собою, як бичка, ― сказав Полель, встаючи і поправляючи шапку. Шапка дуже йому пасувала, багряний колір у передсутінкових присмерках відтіняв темні кучері і засмаглу шию і обличчя. На гладенькій щоці облазила шкірочка.

 

― Ану йди сюди, ― Лада взяла його за рукав і нагнула йому голову, як великій ляльці.

 

― Що таке?

 

― Постій трохи.

 

Вона зіщулила очі, поклала йому на щоку долоню і декількома рухами зняла шкірочку, стерши її спершу великим пальцем. 

Зіновія вони шукали до самих сутінок. Лада нервувалася, Полель жартома помахував на неї руками, кажучи, що вона пашить, як пічка. За гіркою нікого не виявилося. Далі простягався лісок, який йшов між пагорбами, де між деревами ховався ще один шлях до Лютого хутора. 

 

― Думаю, треба повертатися додому, ― втомлено простогнав Полель. 

 

Вони вийшли далеко у луг, навіть зайшли у лісок так, що їм тепер зручніше було вийти на той шлях, яким ходили колись Лада з Юрієм, ніж шукати дорогу назад через луги. 

Сизий присмерок переходив у ніч і пробирався між дерев. Лада з Полелем йшли звіриною стежечкою, високі крони окутували їх своїм шурхотом, і Ладі здавалося, що той шурхіт перебирає їй у грудях жили. Ліс був уже старий, під деревами його забивали колючі чагарники, а глибше той чагарник переходив у вишняк, який цвів білим навесні, укриваючи низенькі покручені деревця хусткою. Лада йшла попереду, швидше, Полель аж задихався, наздоганяючи її, але нічого не казав. Можливо, йому і самому було лячно у тому лісі і теж хотілося чимдуж вирватися звідти.

Так вони летіли стежкою, швидко, наосліп, наче совенята, які випали з гнізда, а ліс тим часом оживав, випускаючи тварин на їхні законні стежки. «Не натрапити би ще на вовків», ― гарячково подумала Лада, а тоненькі гілочки гнали і гнали її, дерева говорили, говорили одне до одного, не зважаючи на них двох; хустка загубилася десь на стежці, дорогу їм перебігла лисиця, стежка різко обірвалася, і Лада в останню мить завернула, мало не врізавшись у дерево, з тріском пролізла через чагарник, проламуючи і скорочуючи собі дорогу, щоб відчути, що це просто дерева, лише гілки, і за потреби їх можна переламати, а не йти, куди вони ведуть, і вони з Полелем вискочили на широкий шлях, пустий і тихий. 

 

Полель вилетів повз неї уперед, рвучко розвернувся у своїй великій білій сорочці і став, зігнувшись удвоє і впершись руками в коліна. 

 

— Ух, оце ми пролетіли з тобою. Чи не задалеко ми заперлися, га? Бо у мене таке враження, наче ми трохи зробили гак.

 

Лада мовчала. У грудях їй різало, вона дихала, вбираючи повітря з хрипінням.

 

Місяць, що ще вдень висів на небі, спостерігаючи за світом і за сонцем, проступив яскравими обрисами, показавши свій лик у повній красі десь за деревами. 

 

— Я ж сподіваюся, Зіновій десь вернувся вже сам, — мовила Лада, неспокійно переступаючи з ноги на ногу. Полель випростався, підійшов до неї і взяв за плечі.

 

— Напевне, вже десь вернувся, — стиха відповів він. — Ти вся трусишся. Не треба було нам з тобою лазити ночами по лісі.

 

— Слухай, я… Ти що, думаєш, що я злякалася? Чого мені лякатися, я ж з тобою. А Зіновій напевне вже повернувся, так… Повернувся. — Лада глибоко вдихнула і ступила Полелеві назустріч.

 

Вони обнялися і постояли так трохи на осяяному місяцем шляху. Ладі на очі проступили сльози. Вона повернула голову на Полелевому плечі, стараючись не сіпатися від втоми і збентеження, а потім відсторонилася і махнула рукою.

 

— Отуди нам треба повертатися, — Лада вказала навправо.

Полель подивився у той бік, стис губи і задумливо покивав, тяжко сопучи носом.

 

— Ох, і всиплять же нам з тобою батьки… Ходімо скоріше, — мовив він і кивнув головою на шлях.

 

Двоє рушили дорогою крізь ліс. Тільки зараз Лада помітила, що у верховіттях виспівували птахи, прокинулися солов’ї, погугукував пугач. Вони справді пройшли досить далеко, дорога була одноманітна: одні й ті самі дерева стіною, світло-сірий шлях, що йшов рівно, без поворотів. У лісі щось тьохкало, охкало, гукало, гавкало, нипалося, шурхотіло, а Лада з Полелем йшли мовчки, тихо, горнучись одне до одного.

Полель сам по собі був такий, що викривав Ладині почуття, нічого для цього навмисно не роблячи. Вона не вміла брехати йому, завжди хотіла розказати правду, бо при ньому зникала, власне, потреба брехати. Він був святий, як той Ісус, і коли щось траплялося, Лада, сувора і непорушна, викладала йому все, як є, не криючись. При ньому вона плакала, з ним обнімалася, шукаючи підтримки. 

І у дитинстві Полель був розумним хлопчиком, і Лада, тільки на три роки старша, хотіла його навчити та наставити, однак він лагідно не давався. У нього, як казав батько, на все була власна мудрість. Інші діти, бувало, допитувалися: а куди літають пташки? а куди веде ріка? з чого зроблені хмари? чи не з м'якого білого сиру? Зіновій все життя вважав, що з сиру, Лада ж знала, що це вода, завжди, це для неї була звична річ, а ось Полель розсудив логічно: якби хмари були з сиру, то з неба падав би не дощ, а сир, а якщо падає дощ, то значить, там вода, або бог і святі відра води перекидають. Як та вода так високо піднялася, звідки вона взялася і чого вона біла та пухка, а не волога й прозора, Полель не міг пояснити. Нащо святим перекидати відра він теж не знав, але коли дощі перли так, що грязюка з гірки стікала і забивалася попід хутірський частокіл, а вода затоплювала Галушкам город, то тоді святі, напевне, перекинули з десяток відер за щось дуже недобре і так покарали. У всьому недоброму традиційно був винен Зіновій, і навіть батьки з цим погоджувалися. 

Якщо Лада постійно була повна нервів, тривоги, похмурих пересторог, а Зіновій у відповідь чи й просто так аж світився уїдливістю і зухвальством, то Полель на все в житті проливав сонячне світло, він заражав усіх навколо своїм непорушним спокоєм. Зіновій якось сказав, що якщо станеться щось, від чого збентежиться Полель, то тоді всім точно гаплик, це буде або кінець світу, або судний день, звідки ніхто ненадкушеним не вилізе.

Шлях через ліс був одноманітним лише до того місця, де переходив у виточене водою заглиблення. Земля, на якій стояли дерева, нависала над ним берегами, він круто повертав у нерівно вимитому місці, де час від часу перекидалися вози, два височенні дуби піднімалися тут над шляхом ще вище, дерн і трава звисали тут з-під випнутого коріння дерев перехожим на голови. Після повороту він круто опускався вниз, і з цього місця відкривався краєвид хутора: довгий, розташований дещо на підвищенні, оточений частоколом і валком, він простягнувся у великій долині, а далеко за ним із однієї невидимої далі в іншу тягнувся довгий нескінченний пагорб, укритий неоднорідним чорним лісом.  

 

— Треба придумати, що батькам сказати, — сказав Полель, коли вони з Ладою уже спускалися зі шляху вниз. 

— Так і скажемо, напевно, — похмуро відповіла Лада, тупаючи ногами. — Мамо, тату, ми у лісі шукали вашого пришелепкуватого сина, хай би його чорти у той ліс занесли навіки вічні!

 

Полель розреготався. Вони спустилися униз, де зліва від шляху був лужок, на якому віддаль росли коноплі, а справа було чисто, тільки сам луг. Небо височіло над ними, у глибині його плавали зірки, хутірський частокіл потроху підповзав ближче.

Лютий належав козацькому старшині, осавулу Григорію Вишневецькому. Його обійстя розташовувалося у кінці хутора, протилежному від воріт, мало високі ворота, великий двір, дерев’яний маєток з декількома прибудовами і переходами, великі повітки, міцні, такі добротні, що у них можна було і жити. Лада дружила з донькою старшини, Соломією. Вони були знайомі з дитинства, виросли майже разом, якби тільки Соломія не мусила постійно їздити кудись за батьком, деколи зникаючи на рік чи пів року. Їй не завжди дозволяли гратися з Ладою, але Лада пам’ятала майже кожну їхню зустріч достеменно. У селі і поза ним було повно місць, де вони, вже дорослі, могли іти і вказувати на галявинку, на дерево, чи на криницю, і казати: а ось тут ми це робили, а там ми курку ловили, а тут на дереві хустинку пов’язали, щоб не забувати, як це було. На жнивах Соломія не з’являлася, бо на її полі вправлялися слуги і наймити. Вони з Ладою зустрілися лише декілька разів, та й то вона могла зайти до Соломії лише як по неї приходив слуга і казав: пані вас чекає тоді-то! Соломія була вся збентежена, з дороги: їздила з батьком до Києва, потім до Трахтемирова, мусила з ним бути при його справах та козачих радах. 

«Цікаво, а завтра вона у церкві буде?» Лада дуже сподівалася побачитися з нею там. Кожна хвилинка, проведена разом, була для неї золотом, Лада не могла з Соломією нагулятися, наговоритися, набутися разом. У дитинстві вона дуже плакала за нею, і Мирослава полюбляла це згадувати, поминаючи Соломію не надто ласкавим словом. Бо Соломія була спокійна, виховання у неї було таке, що вона, коли Лада плакала і побивалася, ставала тиха-тиха. Тихо говорила, старалася швидше тихо попрощатися і піти, як велів батько.

На воротях хутірських стояла осавулова сторожа: двоє козаків-вільнонайманців у низеньких сторожових башточках над ворітьми. Це значило, що старшина зараз на хуторі. Коли Вишневецький покидав хутір, козаки їхали за ним, а на зміну їм ставала сторожа з місцевих.

Лютий хутір налічував приблизно сто дворів і хутором називався лише умовно, тому що колись тут і справді було поселення з декількох хат, яке з часом перетворилося на напіввійськове укріплене селище. Козаки, чиї родини жили тут, в основному належали до офіційного реєстрового Чигиринського полку, що перебував на службі у Речі Посполитої, але траплялися і запорожці, такі, котрі або воювали не на короля, а за власні інтереси, або стали такими після урізання реєстру, бажаючи далі бути козаками, але вже не маючи можливості належати до реєстровців. Якраз таким випищиком з реєстру був Ладин батько, Веремій. 

Під час епохи морських походів під проводом Сагайдачного та повстань двадцятих-тридцятих років, які вибухали одне за одним, наче бочки у пороховому складі, Веремій належав до реєстру, куди вступив лише за вказівкою дружини. Він був бідний, чесний, твердолобий і дещо свавільний, хотів робити по-своєму, щиро вірячи, що зможе викрутитися звідки завгодно, тоді як насправді коли він утрапляв у біду, викручуватися мусила Мирослава. Лише перегризшись із жінкою він покинув жити самою здобиччю з походів та роботи на козацьких ловищах і полюваннях, переїхав зі вбогого зимівника до хутора і облаштував хазяйство. З того часу він всі здобутки приносив у родину, завдяки чому Мирославі вдалося розбудувати хату, обладнати двір, завести курей, гусей, свиней і кролів. У ті складні, трагічні та непевні роки родина Галушок, яка поки що складалася лише з Веремія і Мирослави, змогла осісти та стати на ноги. У тисяча шістсот тридцятому році у жовтні у подружжя народилася Лада, за три роки після, у тому ж місяці, ― близнюки Полель і Зіновій. Ще за п’ять років Веремій був виключений з реєстру так, що допомогти не міг навіть Вишневецький, але він все одно продовжував їздити на Січ і возити туди хлопців з хутора. Полеля з Зіновієм не пускала матір, хоча Зіновій вже побував на Січі три рази, і кожного разу був тяжко осварений разом із Веремієм.

Їхнє обійстя розташовувалося майже у центрі села, якраз навпроти церкви. Церква Покрови Богородиці стояла на великій зеленій галявині, обкрученій дещо нижче стежкою, за тою стежкою йшов моріжок, росли яблуні, і якраз за ними стояв двір Галушок. 

Лада з Полелем піднялися вулицею від воріт і увійшли до двору попід яблуні з боку церкви, дерев’яної, з трьома дашками. Завтра зранку сюди наб’ється натовп люду, буде шум і гамір, як на базарі, але зараз тут було німо, темно і тихо. 

Двір був просторий і великий, огороджений високим міцним тином з рівних паль. Дерева у садку стояли віддалено, між ними було місце, але при цьому засаджений сад був рясно. Під деревами тут стояли вулики, ближче до тинку з боку сусідів розташовувалася дивна невеличка грядочка тютюну, притикана, як ні в тин ні в ворота. Цю грядочку розкопав особисто Веремій, насадив туди тютюну і назвав її «чоловічеський куточок». Так званий чоловічеський куточок був створений з метою забезпечення Веремієві самостійного власного хазяйства, тож з його походеньками і клопотами за хазяйством сімейним тютюн тут майже завжди перебував на межі життя і смерті, і Мирослава з Ладою і братами мусили наглядати за ними по черзі. Зіновія туди пускалося у крайньому разі і обережно.

Хата Галушок була висока і біла, з дерев’яним настилом і дашком над ним уздовж передньої і бокової стіни. У темряві за нею виднілися повітки, позаду хату оточували стодола і хліви, курник, свинарник і кролі. У маленьких віконцях з круглими шибками світилося, а місячне світло, що падало на рівно вимазані й побілені стіни крізь крони дерев, змушувало їхню білизну сяяти синюватою відтінню.

Лада втомлено додибала до дверей, штовхнула ― ті були не зачинені. Петлі заскрипіли, і перед нею відкрилися сіни, у яких теж чомусь було світло. На скрип дверей до сіней тут же вискочила мати, світло свічки, що стояла тут на бочці, сколихнулося, скочило великими сіньми, відкриваючи понавішувані по стінах нагаї, неводи, сильця, сіті, вуздечки на коней, одна з яких була іржава, а друга ― з золотими бляшками, багряний турецький килим, скручений у поставлений у куток, помийницю і двері до комори прямо навпроти. Мирослава кинулася до них, визирнула через Ладине плече на Полеля.

 

― Де ж це ви лазили у таку пору? Чого не пішли додому? ― поквапливо спитала вона, наче не знала, за що хапатися. Обняла Ладу, поцілувала у маківку Полеля і стала, склавши руки на грудях.

 

― Зіновія ми шукали! ― з розпачем у голосі озвалася Лада і зазирнула через відчинені двері до світлиці, з якої пахло м’ясом.

 

Мирослава перемінилася на обличчі. Зведені брови піднялися у поблажливому подиві.

 

― Тю, та нащо? Він кудись від вас пішов? ― вона ухопила Ладу за руку, забачивши на ній білі подряпини, з яких потроху сочилася кров. ― То треба було лишити його там! Ай-й, де ж це ви так залізли, всі якісь обірвані, подряпані, у чагарі запхалися, чи що? Ану ходіть зі мною, чого поставали у проході…

 

Вона повела їх наліво до світлиці, де у кутку на лавці сидів батько і краяв ножем ковбасу, закушуючи її хлібом і цибулею. Він підняв на них очі і провів їх двох до лавки поглядом з-під лоба. Брови були напружено здійняті, лоб зібгався у складки, з яких важко було вичитати, що у нього на думці. «Тільки би не насварився», злякалася Лада, але Веремій опустив очі на ніж і продовжив мовчки різати ковбасу. 

 

― Не могли ми Зіновія лишити… ― пробубоніла Лада, поки мати бігала навколо них, наставляючи вечерю. ― Ви ж би потім сварилися.

 

― Та що сваритися, як воно дурне… Приповз ондика-во, писок масний, з рота смердить ковбасою, ― Мирослава махнула рукою, вкраяла їм обом по кусневі хліба, розлила ледь теплого борщу. ― Заліз у кімнату, ліг у темноті та й лежить. 

 

Лада з Полелем накинулися на борщ. Їли, гучно чавкаючи та прицьмокуючи, відривали хліб шматками, а Мирослава тим часом налила їм залишків теплої води, підсунула миску прямо під стіл, і вони упхали туди свої ноги, що у воді аж засвербіли від шару пилюги і бруду.

 

― І чого то так над ними крутитися… Дорослі ж лоби обидвоє, ― прицьмокнув собі під носа Веремій.

 

― Хіба ти не бачиш, які вони нещасні, ― і не глянула у його бік Мирослава. ― От, ніхто сьогодні як слід не встиг помитися… Смердітимемо завтра між людей у церкві.

 

― А ми не зайдемо у церкву, ― бадьоро вихлебав залишки борщу Полель, ― постоїмо надворі.

 

― Ой-й…

 

― І що, ― провадив він, наче розмова про Зіновія не обірвалася, ― він не сказав вам, де був? І звідки у нього взялася ковбаса? 

 

Мирослава посовалася, і похитала головою, приклавши долоню до щоки. Вони з Веремієм сиділи на лавці навпроти входу, Полель і Лада ― навпроти стіни, під якою стояло ліжко. Над Веремієм було покуття з величезною, оправленою у срібло Богородицею, лави були берестові, чорні, лискучі, широкі, зі спинками. На столі стояв бронзовий підсвічник з круглою підставкою із тонким зеленим різьбленням, формою схожий на широку чарку, тільки замість рівної чашоподібної форми він увінчувався гострими пелюстками, що нагадували язики полум’я. Ще одна свічка, менша і скромніша, була запалена на покутті. Мерехтливі німби вихоплювали з темряви червоні рушники, рясно вишиті хмелевим листям, ліжко з товстою високою периною і декількома подушками з картатими напірниками. 

Мисник і полиця від покуття були обставлені тарелями, склянками, чарками і пляшками з різнобитного скла, там само примостилися посріблені люльки з недоторканими чубуками, за Ладиною спиною висіла довжелезна шабля угорського зразка, з кільцем і золотим ланцюжком на ефесі, за Веремієм ― довгий домотканий рушник з червоними доріжками кривульок і хрестів, під ним позолочений кинджал у шкіряних піхвах на ремінці і вилитий зі срібла хрест під покуттям, оздоблений червоним золотим орнаментуванням. Піч була з перестінками, обставлена жовтими кахлями, підлога ― вимазана свіжою глиною і присипана зеленим сіном.

Роздумавши, Мирослава стисла губи, підхопила плахту одною рукою над коліньми, вийшла з-за столу і пішла через світлицю до сіней. Лада з Полелем перехилися над столом, зазираючи у бік ледве освітлених сіней. Мирослава дійшла до дверей у кімнату, відчинила їх і зазирнула усередину; Лада перехилилася ще сильніше, бо сиділа край столу, а Полель витягнув за нею голову, як гусак. За їхніми спинами закректало, потім почувся стук і звук відкорковування пляшки.

 

― Ану, голубе, ― голосно гукнула Мирослава у темряву, склала руки на грудях і сперлася на одвірок, ― як ти десь тоту ковбасу вкрав, до будь ласкавий, признавайся, аби я знала, як тебе обороняти. Чуєш?

 

З кімнати роздався Зіновіїв стогін, але Мирослава заговорила до того, як він устиг що-небудь сказати:

― Ти що, може ще й пив? Чого стогнеш?

 

― Мамо! Я не пив, я спав, ― пробурмотів Зіновій сонним голосом, наче мала дитина.

 

― Не мамкай. Брат твої з сестрою прийшли, не хочеш до них привітатися? Вони тебе шукали так, що прийшли всі обірвані й обдерті…

 

― То хай би не шукали, я їм що винен? ― перебив Зіновій і зітхнув, вочевидь, потягуючись.

 

― Ой, ти…

 

― А ти як з матір’ю розмову ведеш, вона тобі що, Стецько твій за чаркою? ― прогримів батько, і Лада аж озирнулася. Він наливав собі горілки з прозорої пляшки, на дні якої лежав перець, і виглядав розморено, червоний і задоволений з лиця. Побачивши Ладині очі, він їй підморгнув і провадив далі: ― Як будеш тако балакати, я тебе прізвища позбавлю, бельвасе малий.

 

― Йди хоч ноги помий, ― знов звернулася до сина Мирослава, ― спить він уже, з чорними ногами спати вклався? Вставай, вставай, он Лада з Леликом ноги домиють і ти за ними....

 

Вона повернулася боком до двірного проходу, махнула Зіновієїві головою і пішла через сіни, а світло свічки на бочці злізло з її обличчя, гострого, як брижі на шаблі, чіпляючись за нього чорними мацаками, і врешті відпустило, коли вона увійшла у світлицю.

Зіновій знову завив, а Мирослава не зачиняла дверей, тож у світлиці все було добре чути і можна було слухати його волання, тепер не встаючи з місця:

 

― Що, я після цих двох ноги мити буду? Е-е, не хочу!

 

Йому ніхто не відповів. Лада зібрала зі столу тарілки, але Мирослава мовчки відібрала їх у неї і кивнула їй, щоб йшла у бік кімнати.

 

― Йди вже спати, скільки можна тинятися… Сонечко лягло і ви лягайте, ― сказала вона, як завжди говорила Ладі з братами, відколи вони були ще малі. 

 

Лада обхопила її за шию і вдячно поцілувала у щоку, Мирослава натомість винесла тарілки у сіни і без слів погладила її по спині, а потім знову втомлено махнула головою, щоб Лада нарешті йшла спати.

У кімнаті було темно, тож Лада взяла свічку, запалила її від свічки з сіней і внесла до кімнати, поставивши її на припічку. Піч тут була зліва від входу, тож виходило так, що комора, яка була між кімнатою і світлицею, грілася з обох боків і завжди стояла тепла і суха. Стола тут не було, натомість за піччю стояло одне ліжко, а навпроти нього, під стіною, лавка зі спинкою, на якій трупом лежав Зіновій. Під стіною навпроти входу простягнувся ще один ослінчик без спинки, поруч із ним примостилася Ладина скриня з одягом і приданим, скриня хлопців, досі ще одна на двох, стояла справа від дверей, коло Зіновієвої лавки. Над нею висіло невеличке кругле дзеркальце. Піч була не кахляна, а проста, чисто вимазана, вибілена і помальована жовтим і червоним, на стінах не було зброї, тут висіли лише рушники, бо діти спали у цілий кімнаті від маленьких. Спочатку вони всі спали тут на одному ліжку: Лада переїхала спершу з колиски до батьківського ліжка, колиску зайняли малюки, а пізніше вони втрьох опинилися у цій кімнаті. З часом спати на одному ліжку всім трьом, тим паче з Зіновієм, стало неможливо, тож після спільних Ладиних з Полелем зусиль Зіновій злиняв і перебивався з лавки на піч, а з печі на лавку, або й зовсім завалювався спати у хлів до корів. Сьогодні Зіновій собі такого дозволити не міг: якби він ліг спати у хліву, на ранок від нього би смерділо, і він з подачі матері відправився би до пекла за богохульство перед Спасом.

 

― А цей вже горілку цмулить… ― глухо дорікнула Мирослава крізь зачинені до світлиці двері. ― Мало тобі, не нажерся ще?

 

Скрипнули вхідні двері: Полель виніс воду, а Лада, не гаючи часу, розперезалася, стягнула з себе плахту-станок, яка обгорталася навколо тіла так, що її кінці не дотягувалися одне до одного спереду і закривалися запаскою, перевдягла сорочку, настелила постіль і вклалася, спостерігаючи за Полелем, який тільки зайшов до кімнати. 

Зіновій повернувся за ним і знову впав на лавку вже з чистими ногами, вбраний, як і був, у чорні штани і сорочку, лише розперезався на ніч. Полель взяв собі смугастого коцика і вклався коло Лади. Він ліг на спину під стіною, а Лада лежала край постелі боком і дивилася на вікно над Зіновієм. З тьмяної шибки вікна виднілися примарні гілки яблунь у садку, вишень, десь за ними тлом мала стояти церква, і коли Лада уявляла її, то вона була так близько, що у темряві за вікном наче висіла над хатою. Вона бованніла, дерев’яна, темна усередині, і Ладі здалося, що вона спить не у кімнаті, а у церкві, під іконами і образами, і з незакритих віконець високо вгорі на неї світить місяць.

Ранок прийшов похмурий, хмарний, вологий і свіжий: за ніч на небо набігло хмар, літню зелень навкруги укривало по-осінньому сіре полотно, хмари повзли, як розчесані жмутки вовни. Повівав вітер, пробирався через зелене листя у саду і траву, як сироти, що вкривають на холоді шкіру. Яблуні шуміли, і десь зрідка, вже як зовсім розвиднілося, крізь вовняне небо пролітали дражливо невідчутні промені сонця. 

 

― Оце так! ― гримотів зі світлиці Веремій Галушка. ― На Спас усього про запас: і вітер, і дощ, і тепло. Правду люди кажуть. 

 

Мирослава крутилася навколо нього напіввбрана, у плахті з різнокольоровими картками з зірочками у вічках і крилами ― розрізаною вздовж частиною полотна, яка лягала на обгорнутий навколо тіла шар двома окремими розрізами. Пояс на ній був каламайковий, кораловий, широкий, з вишивкою і китицями, але недов’язаний, а тільки обкручений круг стану, бо Мирослава якраз крутила довгого синього пояса Веремію поверх його святкового зеленого жупана зі срібним орнаментом і ґудзиками-гапликами, кожен з яких був виготовлений і оздоблений вручну. 

Двері до світлиці і до кімнати були відчинені, і Лада бігала туди сюди, шукаючи лопотушку ― вишиту стрічку, підшиту тканиною, яку вона обкручувала навколо голови й заправляла у неї квітки. Лопотушки бували ширші і вужчі, у Лади вона була вузенька, лягала на голову, як звичайна стрічка.

 

― Де ж вона поділася, ― стала Лада посеред кімнати і розгублено вперла руки в боки. ― Щойно на столі лежала!

 

― Хто? ― спитала зі світлиці Мирослава. 

 

― Та лопотушка! Я її на стіл поклала, поки стрічки шукала, а вона зникла.

 

Мирослава окинула поглядом світлицю, подивилася на стіл, на якому горіла свічка. Веремій стояв коло неї з розставленими руками і піднятим підборіддям. Пояс йому некрасиво сповзав під живіт, і Мирослава не могла його як слід закрутити.

 

― Та що це я маю всіх вас одягати! ― роздратовано сплеснула вона руками і покинула Вереміїв пояс. ― Зіновію, йди-но поможи батькові підперезатися!

 

Зіновій, вже повністю вбраний, ― тільки шапки бракувало, ― увійшов у кімнату у сорочці з вишитою маніжкою, тобто грудьми, укритими зірочками ― вишивкою у формі сірих кружечків, розміром з монету, у смугастому барвистому поясі з китицями, чорній сукняній свиті з нитками золотої сухозлітки по швах наопашки та темно-синіх широких штанах, які не носили на босу ногу, бо їх належало заправляти у чоботи.

― Не чоловіче то діло… ― прикро забурчав він. Мирослава тільки ляснула його по спині і гукнула вже з сіней:

― Йди-йди, не базікай, не чоловіче йому! 

 

― Покинула мене Мірочка, ― зітхнув Веремій і повернувся обличчям до Зіновія, так і стоячи з розставленими руками та випнутим над поясом животом. ― Ну йди сину, закрути пояс батькові, такі довгі пояси всі одне одному на Січі в’язати помагають. 

 

— Справді? — Зіновій вже з охотою підійшов до нього.

 

— О, ну аякже… 

 

Лада розгублено стояла посеред кімнати. Мирослава порилася у її скрині, випросталася і роззирнулася кімнатою. 

 

— А ти чого ще без сорочки? — погляд її впав на Полеля, який сидів на лавці у чорних штанах і сонно мнув у руках вовняні панчохи ніжного голубого кольору.

 

— Вже вбираюся, — поквапливо відповів він і взяв з лавки недбало кинуту сорочку, вишиту червоним по грудях аж до пояса, і одним махом натягнув на себе. Мирослава схвально покивала, глянула повз Ладу на піч, потім на ліжко.

 

— Так ось же вона! — переможно вигукнула Мирослава і вихопила лопотушку наче нізвідки. Та лежала на чорно-синій ковдрі, сама такого ж кольору, розшита смужками.

— О, — Лада взяла її з рук і підійшла до кругленького дзеркальця на стіні. Її відображення було щокате, схоже на матір і на братів, лице при цьому було трохи видовжене, і вага щік переміщувалася ближче до рота. Ніс кирпатий, як батькова бараболя, тільки менша, густі широкі брови, а між передніх зубів — щілинка. Щілинка то здавалася Ладі дуже широкою, то начебто зовсім непомітною, але так чи інакше, вона впадала в око, варто було їй ледь розтулити губи. Лада могла би старатися тримати рот стуленим, багато не сміятися, і деколи їй так і хотілося робити, але звичка у неї так і не виробилася. 

Волосся у неї було заплетене у дві товсті коси у дрібушки, закручені на потилиці. Мирослава вдягла їй на голову стрічки, нанизані на нитку: нитка лягала у волосся над чолом, стрічки були зібрані на ній позаду і спадали на спину, атласні: рожева, зелена, синя, жовта стрічки, усього — сім штук. Лада приклала поверх нитки над чолом лопотушку, Мирослава перехопила кінці стрічок і протягнула їх крізь зшиту кінцями лопотушку на потилиці. 

З цим і завершилося її вбрання. Лада була у сорочці, вишитій червоним, смуги тканини завширшки з долоню нижче пліч були натикані так рясно, що творили суцільне червоне поле, а від них униз повзли ряди цяточок та ромбиків. Груди були закриті оксамитовою кирсеткою — багряною тонкою безрукавкою, що, як і весь такий одяг, застібалася наліво, спереду пошита вільно, а ззаду приталена і від талії зібрана у складки, що стирчали вусиками. На грудях лежало справжнє коралове намисто, намисто з дутого синього скла, розмальованого вручну, і намисто з червоного каменю з ґудзичками — срібними намистинами, оздобленими мереживом і натиканими зрідка поміж дрібних камінців. Намисто було таке, що кожна його низка спочатку була ближче до шиї, а потім звисала нижче, нижче і нижче з новими витками. Поверх трьох разків намиста лежав срібний хрестик на непоказній підвісці і срібний дукач — монета на підвісці з бантом.

Плахта у неї була обгортка, червона, з різноширокими поперечними смужками, яка обгорталася навколо тіла повністю і не потребувала запаски. Крайку, що тримала її, Лада пустила кінцями назад: на кінцях були великі китиці-вічка, які захищали від зурочливого ока.

Мирослава заглянула їй в обличчя, прибрала волосся від чола і лагідно подивилася, милуючись своїм творінням.

— Ти, пташеня мамине, — стиха мовила вона і змахнула волосся, що посипалося Ладі на спину, пообтріпувала їй кирсетку і плахту. Пояс з неї зовсім падав, голова була у самому очіпку, тож вона бігом покинула Ладу і пішла вбиратися у світлицю.

Там Веремій вже був вбраний у синій перський пояс, чорні широкі штани-убраннє, чорний з синьою атласною підкладкою кунтуш і сап'янові чоботи замість своїх буденних брунатних шкіряних чобіт. Зіновій, впоравшись з його поясом, вийшов надвір, а Мирослава потягла за руку Веремія, котрий поправляв собі на жупані горловину, яка впиралася у його товсту шию, і змусила його оперезати її, поки сама вона поквапливо в’язала на голову переплетену срібними нитками зелену хустку у чорні зірочки. Склавши її трикутником, вона поклала складений край до лоба, кінці перехрестила на потилиці, а лівий кінець знов закинула через лоб і обв’язала його кінчик з іншим кінцем коло вуха, приховавши вузлик. Поверх вишитої темними жовтогарячими і багряними нитками сорочки лягла чорна кирсетка, яка закрила груди, тож виднілися лише рукави: підпліччя було обшите смужкою дрібного листячка, паличок-гілочок, схожих на листя туї, а від підпліччя опускалися великі хрести з багряними лапками і цяточками на кінцях. Мирослава швидко і вправно вправила у вуха золоті сережки-ковтки у формі пласких сердець на підвісці, накинула на шию намисто із зеленого і синього скла, несправжнє гранатове намисто, яке так називалося через свій колір, разок з крупного червоного скла і дукач, у чий бант був вправлений великий багряний блискучий камінець. 

Лада постояла, подивилася, як мама квапливо вбирається — може, буде потрібна яка допомога, — але Веремій, підтримуючи кінці хустки, щоб Мирослава могла скоріше зачепити намисто, махнув їй головою і смикнув бровами, щоб вона вже йшла. Перед виходом Лада взулася у м‘які червоні сап’янові чоботи на низькому каблучку і позагинала на них вершечки халяв на смужку завширшки з великий палець.

Зіновій у дворі нудився, стояв, спершись плечима на найближчу яблуню, Полель присів на порозі і спостерігав, як люди підходять і стають з кошиками коло церкви, бо у самій церкві не всім вистачало місця, та й душно там стояти, а помолитися і надворі можна. Лада стала коло нього і придивилася крізь віття яблунь, марно виглядаючи Соломію. Дійство нагадувало Великдень, коли сюди люди так само підходили з кошиками, тільки вміст у них був інший: паски, писанки-крашанки, м’ясо, ковбаса, корінь хрону, словом, все, що є у хаті навесні. На Спаса належало святити першоврожаї: яблука, груші, мед у стільниках. Оскільки у Галушок була пасіка, то Веремій повиймав найкрасивіші щільники, розподілив бджіл до меду, щоб не голодували на зиму, і теж поклав їх у кошик, де крім того був обжинковий вінок: яра пшениця, зелений ячмінь і навіть городина, морква, горох і зелена цибуля.

Мирослава вийшла з хати з Веремієм, котрий ніс у руках величезний кошик. На вихід Веремій позакручував розрізані по лікоть рукави чорного кунтуша на плечі і вдягнув сиву смушкову шапку, пустивши ріденьку руду кучеряву чуприну за ліве вухо.

З церкви долинали співи, яким підспівували на вулиці. Люди хрестилися; на порозі перехрестилися і Мирослава з Веремієм і дітьми.

— А я думала, ми вже вдали жити під церквою і не спізнитися, — промовила вона, уважно вглядаючись у півколо народу у різнобарвних кирсетках, жупанах і хустках.

 

— Чого ти так став і дерево підпираєш? — звернувся Веремій до Зіновія. — Зараз вся спина буде в смітті, що це за вигляд? Казав: вдягни жупан, маєш же гарного святкового синього жупана, а він ні, він вперся рогом і вбрався в свиту, немов посполитий якийсь!

 

Полель поквапився встати, поки йому не зробили зауваження за те, що сидить, відтягуючи коліна на штанах і зашуровуючи поділ чистого синього кунтуша. Мирослава на Веремієві слова покивала, а Зіновій під поглядом обох батьків відліпився від дерева, увігнув голову, скинув зі спини свиту і обтрусив її від дрібного пилу з яблуневого стовбура.

 

— А хіба  ж я не посполитий… — пробубонів він, зморщивши обличчя і звівши брови.

— Батько зараз розрив серця дістане, — пошепки сказала Лада на вухо Полелю, і її слова справдилися на очах: Веремій зійшов з порогу, загрозливо помахуючи кошиком у дебелій руці:

 

— Я тобі зараз дам, посполитий! Який ти посполитий, га? Ти козацький син, телепню, і вбиратися маєш відповідно! Ти у мене договоришся до того, що я тебе взагалі нікуди ніколи не повезу, сидітимеш на хуторі довіку, станеш таки посполитим, як тобі так того хочеться, чув мене? Ти диви на нього, посполитий він… Тьху, дурне… 

 

Веремій у своєму житті пишався двома речами: козацтвом і своїм прізвищем, тож у гніві погрожував синами відібрати у них або перше, або друге. Погроза відібрати прізвище була дуже серйозна, особливо для козаків, які були першими серед простого люду, хто закріпив за собою таку химеру, як приросток до імені, але Веремій вживав її переважно більш жартома, тоді як козацтвом можна було справді пристрашити. Полель і Зіновій були вже дорослі з виду, але хлопчаки, обличчя у них були по-дитячому м’які, над губами ще й не брався вус, і до козаків вони не належали, та й невідомо було, чи належатимуть колись. Мирослава, жінка надзвичайно тверезих поглядів на життя, неодноразово нагадувала про це їм усім включно з Веремієм: поки польський урядник, що сидить у Трахтемирові, залишається на чолі строго скороченого реєстру, законних шляхів потрапити на Січ з родини випищика не було. Вважалося, що жінкам не належало лізти у темні політичні справи, але з таким чоловіком, як Веремій, Мирослава знала про обстановку на Січі краще за нього самого, хоч і вдавала, що це їй не цікаво і не потрібно.

Військо Запорозьке вже майже десять років гнулося під наказом, який Лада через батька намагалася вивчити вздовж і впоперек, але простій дівчині до тексту того документа було так само далеко, як її батькові, колишньому рядовому реєстровцю, до неба. А втім, січівський священик дещо Веремієві з тієї угоди переказав, а Веремій потім жалівся: занадто розумно розказує. Про себе ще доказував «паршивець», адже ж священиків лаяти не можна, а міцного слівця докинути хотілося від душі. Отже, зі слів батька, якому щось там переповів священик, Лада знала, що цей наказ називався «Ординація війська запорозького», і з того, як про неї відгукувалися, розуміла, що у такому документі ні шпаринки, ні одного двозначного твердження, яке дозволило би її невгамовному батькові тинятися поза реєстром по Січі, ще й хлопців за собою водити. Добре, що його ще не скрутили і не посадили на палю, але це лише за сприяння деяких старих Веремієвих друзів, що, як і він, тужили за часами козацької волі порядкування.

Мирослава взяла Веремія під вільну руку, Зіновій таки накинув назад свою свиту, і Галушки всією родиною вийшли з двору. Крайні у півколі люди озиралися на них і віталися, поки вони усі разом спустилися на стежку, пройшлися нею трохи вгору, вздовж церковної галявинки, завернули і вийшли до церкви. 

У півколі стояло десять сімей з дітьми, а з-за церкви, де її схил сповзав униз до вулиці, стояли ще родини, людей прибувало і прибувало, і хоч не хоч, але навколо було трохи гамірно: люди віталися, перемовлялися, намагалися втиснутися на зручне місце. 

 

— Доброго ранку, — привітався Веремій, стаючи з краю півкола, — зі святом вас всіх, людоньки! 

 

— І вас, і вас, — озвалися поодинокі голоси з натовпу, і разом із ними козак, колишній різник Семен Нерубайло, коло якого якраз і зупинився Веремій з родиною.

 

— Як поживаєте, Мирославо? — спитав він і кинув на Мирославу карим оком. Чуприна його, що виповзала з-під чорної шапки, була темно-русява і наче вилизана, як жмуток мокрої шерсті. Він був смаглявий веселун, з випнутим підборіддям і усміхненими очима, стрункіший за Веремія, але весь обвислий,  живіт у нього сповзав вниз, нависаючи над поясом пласким млинцем. Живіт той був вбраний у жупан з білої каразеї і так непомітний, пояс каламайковий підперезував жупан разом із кунтушем, турецький, жовтий, під жовті позолочені гаплики на жупані. Кунтуш на ньому був синій, з відпущеними рукавами, вирізом на грудях і червоними шнурками по швах, убраннє чорне, чоботи шкіряні, теж  жовті, зі шнурівкою збоку. 

 

— Та якось вже поживаю, Семене, потихеньку, — ухильно відмовила Мирослава. 

 

— Гарних козаків маєте, — кивнув Семен на Полеля з Зіновієм, і ті аж виструнчилися, — і донечка ваша тут, вродлива, як зірочка! Ну це ж треба, вже, напевне, всі женихи з села позбігалися? 

 

— Та ні, — відповіла Лада, видушуючи посмішку самими губами, — не спішать збігатися.

 

— Та кому ти розказуєш! — махнув рукою Семен і підморгнув їй. — Бачив я вас з Юрієм, ходили ви не раз разом. Та ще й куди! У ліси, у ліси! Що, Юрія любиш, так?

 

Після цих його слів Лада не могла сказати, кого вона взагалі на світі любила, нею аж пересмикувало від таких питань. «Наче в самій душі шкребеться, доколупується, як навмисно». На таке можна було посміятися і відмахнутися, але у Лади зникав весь настрій, обличчя кам’яніло, попри те, що вона знала, як треба поводитися, щоб Семен відчепився. Вона почувалася якоюсь малою нерозумною дитиною, яка грається в любов і в почуття, а якщо так, то, значить, із цим можна погратися всім охочим. У селі нічого не могло залишатися у таємниці, але Юрій був з нею якийсь вовчкуватий, любив водити її лише у ліс, завжди бурчав, коли бачив, що хтось може побачити їх разом, наче йому було соромно, що вони зустрічаються, тоді як Лада мала за гордість ходити поруч із ним, їй було приємно знаходитися з Юрієм разом і зовсім не страшно, що їх хтось так побачить. З часом вона перейняла таку поведінку, бо не хотіла образити його: він же священника син і краще знає закони Божі та чому дівці з хлопцем не можна розгулювати селом так привільно.

Тож Лада промовчала. Семен подумав, що вона зашарілася, і так дав їй спокій, завівши розмову з Веремієм. Мирослава перемовилася з декількома жінками: зі старшою за неї Ганною, яку Мирослава називала Ганунькою, і з Наталкою у білій квітчастій хустці і її чоловіком Костем. 

 

— Хліба цьогоріч удосталь було, а там, дасть Бог, і осінь тепла буде, — сказала Ганунька. Вона була жінка з простим круглим приплюснутим обличчям, рівним носом, майже непомітними маленькими губами і брунатними очима розведеної барви, схожої на іржаву воду. Саме її донькою була висока вилицювата Настуня, яка стояла тут же поруч із нею.

 

— Дасть Бог, — з надією мовила Мирослава, — яка буде погода на Пречисту, так буде й усю осінь. Там і подивимося.

 

Настуня смикнула Ладу за рукав.

— Гей, ти чого така, надулася? — спитала шепеляво. Ладі хотілося вирвати рукав із її рук, але Настуня довго її не тримала, наче відчула її несподівану жорстокість.

 — Гарну маєш стрічку. І коралі! Це ж треба, справжні?

 

«Питає так, наче не знає, — думала Лада, — аби лиш щось сказати. І що їй від мене треба?» Але Настуня просто хотіла її розговорити. На акуратно заплетеній у дві довжелезні коси голівці у неї була червона стрічка з позатикуваними за нею дрібними біло-бузковими братчиками і синіми волошками, плахта була багряно-зелена, з рожевими картками, до неї зелена стьобана кирсетка з чорною оксамитовою облямівкою і скляним намистом, а ще червоним камінним зі срібними монетками.

Вона дивилася на Ладу, невинно звівши майже невидимі на смаглявій шкірі русяві брови. Очі у неї були точно такі ж, як у матері, а обличчям вона вдалася у батька: підборіддя виразне і велике, широчезне чоло і кирпатий довгий ніс.

 

— Справжнє, — відповіла подобріла Лада. Її наче відпустило, і тепер всі думки займало питання: чи є тут десь, власне, Соломія. — А ти старшину не бачила?

Лада назвала осавула загальним словом «старшина», але Настуня її зрозуміла і похитала головою.

 

— Що, Соломію виглядаєш?

 

— Виглядаю…

 

— Ну я не знаю, може вона єсть, може нема її, я не бачила зовсім. Від темноти тут стою.

 

«Старшинський курінь не просто так учора на варті стояв, — Лада напружено пригадала, як саме виглядали ті козаки, яких вони бачили на воротях з Полелем. — Зброя при них була, руки на шаблях тримали, навіть знизу було видно. Точно старшина в селі». Але він міг і поїхати вночі, можливо, він навіть і не привозив сюди Соломію, а навідався, може, у якихось справах.

З іншого боку, Спас був великим святом, тож навряд чи у Вишневецького могли бути якісь справи о такій порі, відразу у кінці жнив перед неділею і святом. Це не дуже зручно, думала Лада, але що вона могла про нього знати? «У січового осавула запросто можуть бути і справи, які не відкладають».

Зрештою, Лада посмикала за рукав батька, і той повернув у її бік голову, одним вухом дослухаючись до Семена, а другим до неї.

 

— Тату?

 

— Що тобі?

 

— Спитайте, чи є старшина.

 

— Нащо тобі старшина?

 

— Хочу знати, чи прийшла у церкву Соломія.

 

Веремій подивився їй в очі, окинув поглядом згори вниз, похитав головою, як на якусь дурницю, і відвернувся. Лада чекала.

 

— Я йому ще на тому тижні казав, щоб коваля доброго шукав, бо куди ж то годиться… — розказував Семен у Лади над головою. — Як у тебе рук до такого діла нема, то що ти зробиш? А він мені: грошей нема ковалям розкидати! Ну, от і треба було воно йому? Так і без зубів лишився, пху…

 

— Ну, ну, — висловив згоду Веремій, і чоловіки майже одночасно зітхнули.

 

— Зовсім холодно якось, — склав руки на грудях Семен.

 

 — Еге ж…  — знов погодився Веремій. Лада нетерпляче постукувала по землі ногою. — Слухай, а що там осавул наш поважний? Не видно його нігде на таке свято?

 

Семен здивувався. «Ну нарешті», Лада підступилася ближче до батька, щоб нічого не проґавити.

 

— Тю, та де ж не видно? Зранечку вже був у церкві, як нізвідки зродився. І донька його з ним.

 

 — Чула? — Веремій круто повернувся, шукаючи Ладу за спиною, потім розгублено повернувся ще далі, а не знайшовши, глянув убік і тут уже побачив її у себе під ліктем. — У церкві старшина.

 

Лада кивнула і глянула, нахилившись, на вхід до церкви. Коло самого входу стояли люди з кошиками і квітами, чоловіки у шапках, жінки у хустках. Хтось був у свиті, але більшість — у жупанах і кунтушах. «Серед них Зіновій зі своєю свитою і справді біднувато виглядає».

 

— Скоро вже святити будуть, — повагом сказав Семен. «І люди повиходять з церкви», — зрозуміла Лада. Їй було холодно. Згадавши про Зіновія, вона озирнулася на братів і на матір. 

Мирослава говорила з Ганунькою. Настуня мовчки слухала їхню розмову.

 

Кирсетка була затишна, але тонка, тож Ладі здавалося, що можна було би і сходити до хати по щось тепліше. «Але ж не годиться».

 

 — Мамо, — пошепки звернулася Лада до Мирослави, — може, піти взяти вам тепліший одяг? Дуже холодний видався ранок.

 

Вона потупцяла на місті і обхопила себе руками на підтвердження своїх слів. Мирослава склала руки під грудьми і стояла, обхопивши зап’ясток однієї руки іншою, і їй начебто не було холодно, проте вона кивнула.

 

— Піди, піди, — сказала вона, — кунтуш мені мій візьми… 

 

Лада тут же рвонула з місця і побігла стежкою до дому. Свічку на столі погасили, тож у світлиці було темнувато, пахло медом, їхнім сніданком і ненадовго облишеною пусткою.

Вона метнулася до одної скрині, видобула материн чорний кунтуш, а сама перевдягнулася у зелений жупан, оздоблений по швах червоними нитками, який попався під руку першим.

 

Поверх жупана не вдягла нічого і вийшла у двір.

А з церкви виходили люди.

 

Півколо розступалося, і Лада вибігла на стежку, гарячково виглядаючи батьків, коли з церкви показався священик у святкових біло-золотих ризах і старшина, осавул Григорій Вишневецький.

Це був чоловік худий, середнього зросту, але через свою худу статуру на вид вищий, ніж було насправді. Шапка у нього була з ніжного чорного смушку, на плечах сріблясто-сірий темний кунтуш, підбитий бобровим хутром і підперезаний багряно-брунатним поясом. Рукави у кунтуша були спущені, жупан під ним був чорний, штофовий, оздоблений оксамитом. У руці він тримав великий кошик, з якого стирчали жмутки колосся, поважний, але спокійний, з опущеними на сходи під ногами очима. Обличчя він мав довге, з поздовжніми зморшками від носа і підборіддя, гострими чорними очима, рівним носом, тонким, з виразною спинкою у формі ромба і круглим хрящуватим кінцем. Над впалими гострими очима брови були ріденькі, наче пообщипувані навмисно і розвіяні вранішнім вітром.

Священник співав, ідучи між людей з хрестом в руках, за ним ішов Юрій і з дзеленчанням помахував кадилом. Старшина спустився зі сходів за ним, а за його спиною зійшла Соломія, висока дівчина середньої статури з русявими косами з рудим пролиском, трохи видовженим кругловатим обличчям, виразним довгим носом з гострим кінцем і ямочкою на виточеному чіткому підборідді. Очі у неї були, як і у батька, гострі, але світліші, як темний гречаний мед з Григорієвої розведеної чорноти. На голові Соломія мала лопотушку, високу та широку, з’єднану кінцями; вона стояла на її голові, як корона. Волосся було сплетене у дві тонкі коси, підв’язані червоними шовковими стрічками.

Здалеку було видно і її багряну кирсетку, озоблену чорними квітами і облямівкою з оксамиту. По кирсетці був коричневий парчевий кунтуш з яскравою червоною підкладкою, під нею була червоно-рожева шовкова плахта у дрібні картки, вишиті золотою ниткою у вічках. Рукави сорочки були оздоблені волохатими темно-синіми зірочками, що пасували до такої ж синьої смугастої лопотушки.

 

— О, Соломія, — зірвалося з Ладиних губ, і вона ще раз гарячково, але вже радісніше, роззирнулася у пошуках батьків.

 

Мирослава непомітно махнула їй рукою, і Лада побігла до неї щосили. Люди вже відверто галасували, священник йшов розсунутим півколом, священнодіячи над їхніми головами хрестом, півколо розсувалося ще далі, а з ним відходили і Ладині батьки. Соломія з батьком шукали, де стати, але людська хвиля, що повалила за ними з церкви, сама виштовхнула їх у Ладин кінець. 

Соломія побачила її перша, всміхнулася і покивала з-за батькової спини. Веремій привітався зі старшиною, за ним почали вітатися усі люди поруч. Григорій тільки коротко кивав і врешті прилаштувався з кошиком з боку Семена і Веремія. 

Лада ступила назустріч Соломії повз батька, Соломія нахилилася до неї і вони обнялися, майже без слів, якщо не вважати за слова Ладине бурмотіння, яке вона спромоглася видати, зніяковіла після довгої розлуки.

 

— Здрастуй, Ладо, здрастуй, — обійми видалися короткі, і вони вже мовчки дивилися одна на одну. Зблизька було видно, що у Соломії очі дещо різних кольорів: ліве око було зеленкувате, з болотною відтінню, праве — чисто каре, світле і блискуче. — Ну що ти тут?

 

— Та нічого…

 

Вони стояли прямо під носом у Веремія, тож Лада, щоб не крутитися перед батьком, привіталася зі старшиною і перейшла з Соломією на його бік, залишивши маму з братами за батьком і козаком Нерубайлом.

Григорій на неї уваги не звернув, а Лада не звернула уваги на Юрія і зауважила лише, що він тільки-но пройшов повз, махнувши подолом розкішної білої ризи за батьком.  

 

― Навіть не привітався, ― дещо зневажливо підняла брови Соломія і з усмішкою, повною цілковитої впевненості у власній перевазі, нахилилася до Лади: ― І що він про себе думає?

 

― Та не знаю, ― махнула рукою Лада, розриваючись між ними обома. «Ну нічого, Юрій же все одно про це не дізнається».

 

Лада з Соломією мовчали, слухаючи молитву. Стоячи поруч із донькою старшини, Лада відчувала, скільки поглядів було спрямовано на них обох одночасно, і вдавала, що не помічає їх, як робила Соломія, і старалася дивитися водночас кудись і в нікуди, щоб не зустрітися ні з ким очима.

 

― Я так рада, що ти на Спаса приїхала! Ще як учора побачила вашу охорону на воротях… ― зашепотіла Лада Соломії на вухо.

 

Священник пройшов за церкву, а Григорій був у них над головами, тож Соломія мугикнула і відповіла пошепки:

 

 ― І я рада, ― мовила вона і потисла Ладину долоню.

 

― Тобі, напевно, вже й нудно, коли повертаєшся в наше село, ― пожартувала Лада.

 

Соломія знизала плечима.

 

― Та таке… ― виважено підбирала слова вона. ― Це й моє село теж.

 

― А звідки це ви повернулися?.. ― наважилася спитати Лада, довірливо зазираючи Соломії в очі. «Тільки не мовчи, не приховай». Соломіїне виховання, окрім спокою, передбачало ще й уміння вислизати від усіх прямих питань так, щоб до Лади лише за два-три дні доходило усвідомлення, що Соломія чемно відмовилася щось розповідати.

 

Лада такого не розуміла. Вона Соломії розповідала усе: і про сварки між братами, і про сварки між батьками, і про те, що взагалі у них у хаті робиться, бо їй нічого було й розповідати, крім цього. Сама Соломія охоче любила поділитися чимось, але не любила, коли її розпитують, тоді як Лада завжди була занадто нетерпляча, щоб чекати, коли Соломія розкаже про те, що цікавить саме її, Ладу.

На її питання Соломія зітхнула, повела своїми різнобарвними очима, наче шукаючи цікаві вуха і уникаючи відповіді одночасно, але зрештою нахилила до Лади голову знову:

 

― З Трахтемирова, ясна річ. Комісар визначив нові призначення серед сотників, перевищивши свої повноваження. Козаки збаламутилися.

 

Лада широко розплющила очі.

 

― Як це?..

 

― Отак, ― знову знизала плечима Соломія, ― казна-що діється. 

 

― А батько твій що каже? ― зовсім стишила голос Лада.

 

― Нічого. Хмельницький досі з поляками за Суботів чубриться, але у нього нічого з того не вийде. І це теж страшно, Ладо. Поки поляки заграють як з козаками, так і з нашого роду шляхтою, видаючи своїм привілеї на наші родові землі, ми всі як на пороховій бочці сидимо.

Лада подумала, що краще би вона нічого в Соломії не питала. «А вона мені нічого не казала». Лютий хутір належав до Чигиринського староства, і до нього ж належав Суботів, який був за горою з боку Старого лісу: спочатку там стояло село, яке з одного боку гори називалося Заліщиками, а з другого ― Підліщиками, і відразу ж за ним був Суботів, родовий хутір покійного підстарости чигиринського Михайла Хмельницького та його сина Богдана. Ці двоє не належали до шляхти, але молодший Хмельницький був вже підстаркуватий досвідчений козак, який належав до уряду сотників. Маючи блискучу освіту, він багато років прослужив серед реєстровців, потім поїхав з Запоріжжя, осів у Суботові і одружився. Під час повстань Хмельницький був серед найвищої старшини повсталих козаків, і остаточний договір про капітуляцію теж підписано було його рукою, але після війни чин військового писаря скасували, і Хмельницький зі старшини зійшов: він залишився сотником.

Історія його боротьби за рідний хутір з поляками, зокрема дідичем Александром Конєцпольським, була вже досить довга і зазнала навіть втручання з боку Ведмежої Лапи ― великого гетьмана коронного Миколая Потоцького ― та короля Яна ІІ Казимира. Зовсім нещодавно, у минулому місяці, все неначе налагодилося та затихло, і Суботів був переможно закріплений королівським привілеєм за Хмельницьким, але тепер, вочевидь, Хмельницького клювали знову. 

 

― Хто вийшов з-під хлопської стріхи, то й на інше права не має, ― похмуро прорекла Лада. ― Судилася нам всім порохова бочка.

 

«Комусь, може, і паля». Всі вони, такі, як Лада, як її батьки, навіть такі, як Соломія, заможніші, середні, чи й зовсім бідні, всі ті, хто народилися на цій землі, хто розмовляли однією мовою, хай скільки переполяченою та зубоженою у спробі піднятися вище, вийти, нарешті, з-під хлопської стріхи, зрештою залишалися лише вівцями у загоні у цій державі, створеній не ними і не для них. Ніхто, напевне, не знав, що вони такі є на світі, були лише поляки і Польща, Литва, Жечь Посполита, були ще козаки, які насмілювалися втікати від панщини, вимагати чогось, обурюватися, найголовніше ― збиратися разом. Скільки їх таких було? Як багато? Недоторкані, болотяні Сіверщина і Полісся за Києвом, хвиляста Полтавщина, Наддніпрянщина ― саме серце цих земель з Києвом на чолі, Подніпров’я, Запоріжжя, звідси в один бік до Дону, в інший ― до Сяну і до Карпат, всюди, куди не підеш, зустрінеш одних і тих самих людей, «нашого брата», як казали козаки. І кожен свій брат, що від діда-прадіда жив у своїй хаті, всім був щось винен: там пан польський, там литовський, а там і свій, русинський. А опріч цього, на Кримському півострові прямо під боком були татари, які скубали ці землі, як горох при дорозі, нападали, нищили, збирали ясир, а людям тільки й лишалося, що вигадувати казки про сильних дівчат, які вбивали самих ханів і поверталися з неволі до рідної, не своєї, землі. 

Безсилими були й ті, хто з точки зору найнещасніших були майже всесильними, як от Хмельницький, який бився, як позолочена птиця у сильцях. Але Григорій Вишневецький, належачи до низької гілки української шляхти Вишневецьких, які вважалися нащадками князів, володів хутором саме на правах шляхтича, отримавши привілей від короля польського, і тримався за свою посаду, вчепившись намертво.

Коли самостійність Січі обрубали Ординацією, вибраний козаками уряд розпустили, і відтоді всіх аж до чину сотника призначав польський комісар. А Вишневецький сидів, як сидів і до Ординації, непорушний, як чорноморська скеля, порядкував на хуторі, збирав з людей податки, розборював сутички на Січі, був присутній при церемоніях і судах, супроводжував цими землями високопоставлених осіб, які прагнули вберегти свої високопосаджені зади від свавільних розбійників з числа чи то татар, чи то козаків.

Чистка серед посадовців на Січі оминала його щораз, ходили навіть чутки, що він був характерник ― тобто чаклун, і саме тому у нього така дочка, з по-відьомськи різними очима.

Лада не раз думала, що, може, Соломія і сама не любить залишатися на хуторі, адже тут її майже не мали за свою. Люди були добрі, привітні, але Соломія серед них була, як предивна заморська тваринка: любо глянути, але не кожен же день. Вона майже завжди бувала тут на святах, була хазяйновита і дотепна, як своя, але як тільки життя завертало у буденне русло, люди за звичкою немов чекали, коли ж вона знову поїде, і це чекання могло продовжуватися пів року, цілий рік, скільки би вона тут не була. 

«Деколи здається, що вони плекають на мене спільну потаємну образу, ― сказала якось Соломія. ― За те, що покидала їх усіх надовго. Що не була у всьому, як вони».

На противагу їй, Лада у глибині душі почувалася іншою і була твердо впевнена, що чимось відрізняється від усіх у селі, але ніхто, крім неї, так не вважав. Всі лише бачили у ній свавільне сердите дівчисько, як не сердите ― то похмуре, а Лада відчувала, як щодень у ній росте гнів на весь світ. 

Її батько був не такий відомий та всюдисущий козак, як інші хутірські. Він з матір’ю ніколи не долучав її у якісь справи, бо Лада була не така вчена, як Юрій, і не така досвідчена й розумна, як Соломія, а ще ― не священникова і не старшинська дочка. Веремій тільки й вмів, що гримати на неї з хлопцями і таляпати язиком про свою славу, а Мирослава, наче Ладі на зло, була тут на його боці і ніколи навіть не намагалася попросити його про щось, чого хотілося Ладі. Все, чого вона могла навчити Ладу, це як порядкувати на хазяйстві, і це було цікаво, але що воно таке ― якесь нещасне хлопське хазяйство, наділ посполитих. 

«Ти козацький син, ― сказав Веремій Зіновію сьогодні вранці, ― і вбиратися маєш відповідно». Все у нього починалося з козацького сина, коли йшлося про хлопців, але Лада поруч із ними немов і не була козацька дочка. «Радіти мусиш, ― запевняла її Мирослава, ― що батько прощає тобі твої вибрики-коники. Інші батьки такого з рук би не спустили», а потім додавала, що Лада сама не знає, чого хоче. 

А Лада знала, принаймні зараз вона твердо знала, що не хоче мовчки спостерігати, як крутяться навколо події, збираючи крихти з вуст Соломії.

Вона глянула на Соломію знизу вгору. Та, відчувши її погляд, глянула і посміхнулася до неї згори вниз, наче нічого й не було. Їй остогидли ці розмови, а Лада була спрагла до них, які би вони не були похмурі, і єдине, чого вона справді не знала, це те, звідки у ній взялася така жага, але це її не дуже турбувало.

Священник з сином повернулися до церкви і звідти вийшли знову уже з віничком і відерцем. Починалося освячення. 

Лютинського попа звали Остафій, себто Остап. На відміну від сина, він своє підборіддя сховав у складці з дебелої шиї, очі у нього були невидимі під бровами, сам він трохи накульгував, але голос мав приємний, вимова у нього була самбірська: не тут народився, але тут прислужився.  

 

― В ім’я отця, і сина, і святого духа, амінь… ― приказував він, кроплячи поставлені на землю кошики і голови людей. Дехто повиймав з кошиків яблука, груші, порозставлявши їх на землі на вишитих рушниках.

 

Білими латками лежали на смарагдовій траві білі рушники. Земля була холодна, хмари пливли швидко-швидко, втікаючи за гору під Старим лісом, і сонце пробивалося крізь них частіше і частіше. Пахло яблуками, грушами, медом, людьми, сонце то пригрівало, то ховалося від вітру, що змушував шкіру стискатися і вкриватися сиротами. Лада не відпускала Соломіїної руки. Та була тепла, рідна, довгождана, Лада ненадовго навіть поклала голову на її гостре плече, але тут священник підійшов до них.

 

― В ім’я отця, і сина, і святого духа, амінь, ― промовив він, кроплячи голови Ладі з Соломією.

 

 ― Амінь, ― озвався найближчий рядочок людей.

 

Юрій ненадовго спинився, привітався зі старшиною за руку, кинув оком на Ладу і всміхнувся Вишневецькому, аж його білі зуби заблищали у сяйві золотої нитки на ризах. Стрижений він був казанчиком, волосся його, чорне, тонке, гарно у таку зачіску вкладалося і дуже йому пасувало.

 

― Дуже раді вас тут бачити, пане осавуле, ― шанобливо вклонився він. ― Для нас це честь, як і завжди, ви ж знаєте…

 

― Йди, батько вже до кінця ряду доходить, ― начебто лагідно вказав йому старшина, але він бурчав у вуса, приховуючи поблажливу усмішку, і Лада, здається, навіть зрозуміла, чому: перед осавулом і старшими козаками Юрій своєю споляченою мовою пишатися остерігався і до них говорив по-людськи, але це було відчутно, видно, що він відвик і аж напружився, намагаючись м’яко стелити перед осавулом.

 

Віддалений від них ряд людей починав розходитися. Люди згортали рушники, підбирали кошики, поспішали додому, щоб подбати про зовсім старих та щоб встигнути погодувати зовсім малих дітей. Веремій чекав до останнього, аж поки священник не вернувся з-за церкви, а потім дотягнувся через спину Семена і Вишневецького і потріпав Ладу за плече, але та лише роздратовано відмахнулася. Григорій відійшов переговорити зі священником, Юрій красувався тут же, блискучий, як нова копійка. Соломія взяла кошик.

 

― Ну що, ― Лада бадьоро підскочила коло неї і вичікувально зчепила руки за спиною, ― коли сьогодні гуляти будем? По обіді?

 

Соломія лагідно їй всміхнулася і покивала.

 

― Було би добре… 

 

Лада схвально закивала у відповідь.

 

― Нехай сьогодні і неділя, але на Спаса належиться напекти пиріжків. Я такі навчилася пекти добрі пиріжки, але поки що робила тільки з м’ясом, з яблуками воно якось там по-іншому йде…

 

― Пригостиш мене колись, ― стисла кошик Соломія. ― Я просто їду вже сьогодні, перед обідом. 

 

― Як їдеш? ― остовпіла Лада. ― Ти ж тільки приїхала! 

 

Соломія поклала руку їй на плече, але Лада сахнулася назад від її руки.

 

― Мені теж не хочеться їхати… 

 

― Все одно це краще, ніж сидіти зі мною в селі, ― недоречно, але надзвичайно суворо ляпнула Лада. Думки роєм закрутилися у голові. 

 

― Що? 

 

― А то, ― шморгнула носом Лада, і у горлі зібрався болючий колючий клубок, ― постійно ти їдеш кудись, по світах, на людей дивишся, справи там всякі високі, а я завжди так, на потім, на колись! Коли вже настане те твоє трикляте колись! 

 

Мирослава поруч складала з синами кошик, Веремій підійшов до священника і старшини, але на Ладині крики озирнулися всі. Ладі так і кортіло рвонути подалі від світу, забитися кудись у куток, але вона не могла зрушити з місця, стояла під спантеличеним поглядом Соломії, відчувала зневажливі очі Юрія у себе на потилиці. «Ну і нехай, нехай зневажає, скільки хоче, ― розлючено подумала вона, сердито витираючи сльози, ― нехай всі бачать, яка з себе я!»

Соломія на очах у всіх не розгубилася, таки дотягнулася до Лади своєю рукою, присіла, щоб покласти кошик, і мовчки приголубила її. Лада заплакала сильніше, але вже мовчки, Соломія тільки гладила її по спині, а Ладі хотілося сховати у її плечі не тільки своє лице, а і повністю всю себе від усіх очей.

 

― Знов я ро-розкричалася… ― затинаючись від плачу пробурмотіла Лада, ― всі п-почули-и…

 

― Нічого ти не розкричалася, ― цілком спокійно озвалася Соломія, ― просто сказала трохи голосніше. 

 

― Мені так соромно… Нащо ти мене обнімаєш, ти маєш ображатися….

 

― На що? ― з посмішкою в голосі промовила Соломія. Вона трохи відсторонилася від Лади, вийняла з-за пояса хустинку і витерла їй обличчя, обачливо заступивши її від усіх. ― Ти все правду кажеш. Але там не так добре, як ти думаєш… Чоловіки повсюди, одні чоловіки. Постійно потрібна охорона, і та одні чоловіки. Як тільки насувається буря, збираються натовпи, починає ставати небезпечно. Можуть напасти і роздерти. Кого завгодно. І так у всьому…

 

― А ти би хотіла, щоб я поїхала з тобою? Щоб тобі не було так одиноко?

 

― Хотіла би,  ― зітхнула Соломія, ― але це небажано, та й неможливо. Тобі там теж було би небезпечно, що там, що в дорозі. Де ж ми живемо… Східна границя.

 

Лада витерла носа долонею, помахала рукою і глибоко вдихнула. Вона не могла поїхати з Соломією, як би їй того не хотілося, однак у них був час ще до обіду ― трошки часу, але і цього мало бути достатньо.

 

― Я можу не пекти пиріжки, ― сказала Лада, ― можу тільки додому зайти, сказати, що піду з тобою, і погуляємо. А ти можеш?

 

Соломія мовчки дивилася їй в очі. Через різний колір здавалося, що одне око у неї більше, а друге ― менше. І почуття в обох очах були різні: у зеленому ― збентежений вир думок, у карому ― розсудливість і спокій, завчена готовність поступатися.

 

― Може… боже, ти зовсім не змінюєшся, Ладо, ― зворушено похитала головою вона, стисла губи, нахилилася трошки вперед і торкнулася ними гарячого Ладиного чола. Вуста у неї були тонкі і холодні.

 

Лада збиралася заплющити очі, та тут з-за плеча Соломії показався Зіновій, і вона рвучко розліпила повіки та втупилася у його насмішкувате обличчя.

 

― То що ти там, ― озвався він своїм жаб’ячим голосом, ― з такими зазналася, що вже й не вітаєшся?

 

Соломія відпустила Ладу і відступила від неї на пів кроку. Зіновій виклично склав руки на грудях і виставив ногу носаком вперед, похитуючи головою «так я і знав».

 

― Ви гляньте, хто зволили заговорити, ― сам Зіновій Веремійович! А першим не міг привітатися, як тобі так кортіло?

 

Зіновій тут же закотив очі, і у Лади аж жижки затрусилися від того, який він дурний.

 

― А як ти мене відрізнила? Може, це Полель говорить, а не Зіновій?

 

― Не ганьби моє чесне ім’я,  ― застеріг його з-за спини Полель.

 

― Помовч, ― Зіновій владно махнув рукою. 

 

― Мекаєш, як недорізана коза, ― кивнула на нього Соломія. ― На своє нещастя, я тебе все життя знаю, тож свої вихиляси комусь іншому показувати будеш.

 

Так Зіновію очевидно вкрутили хвоста, але він не здавався:

 

― Невихованість свою показуєш, ― повчально помахав він пальцем, ― хороші дівчата так не говорять.

 

― А хороші хлоп’ята вітаються перші.

 

― Як переможеш мене на шаблях, так і буду вітатися перший, ще й шапку скидатиму і в ноги битиму чолом.

 

― Ну готуйсь, обережно тільки потім чолом бий, а то розіб’єш, ― насмішкувато махнула рукою Соломія, ― як то кажуть, дай дурному богу молитися… 

 

Зіновій це сприйняв як образу особистої честі, легко піймавшись на гачок, але Полель силоміць потяг його до матері за плече.

 

― Навчись шаблю в руках держати, а тоді вже заїдайся. Бо посіче тебе на криваву капусту, і будеш знати, ― буркнув він. Мирослава стояла з кошиком у руках. 

 

 ―Ну-ну, начувайсь! ― тільки й встиг крикнути Зіновій, бо Полель повів його додому повз матір, яка чекала тільки на Ладу.

 

Соломія тільки покивала і помахала йому рукою. 

 

― Ніколи не знаєш, коли ці його наскоки переходять жартівливу межу і він починає насправжки ображатися, ― сказала вона Ладі. 

 

― Він не хоче вірити, що ти б’єшся на шаблях краще за нього… ― Мирослава очікувано дивилася, але поки що нічого не говорила. Лада відчайдушно вчепилася у Соломіїн кунтуш: ― Слухай, так що робити? Може, я прийду все-таки пізніше?

 

― Приходь, ― змовницьки погодилася Соломія і глянула кудись за Ладину спину, ― тільки приходь таємно, через старі ворота. Постарайся… щоб тебе не побачили, якщо можеш, добре?

 

― А що ми будемо робити? Батько ж не дозволить, так?

 

Лада затамувала подих. Їхній час на цю розмову стрімко збігав. Соломія завагалася.

 

― Приходь, а потім побачимо. Тільки обережно! Чула?

 

І в Ладиній душі з’явилося відчуття, наче вона перейшла у окремий маленький світ, де все можливо: Соломія щось задумала, може, щось невелике, але цікаве, і Лада почувалася, як перед іменинами, як перед якоюсь великою подією.

Навіть її наказ іти таємно ― до цього Лада вже серйозно готувалася і пообіцяла собі, що буде невидима і не почута, про це ніхто не дізнається, окрім них двох, ніхто їх не впіймає, бо вони невловимі.

Майже кожен раз, коли Соломія щось вигадувала, вони доробляли це до кінця лише через її жагуче бажання. Одного віку з нею, Лада завжди швидко втомлювалася або втрачала цікавість до багатьох речей і зрештою була спроможна дочекатися найголовнішого лише через неї. Вони вдвох ліпили фортеці зі снігу, майстрували луки, Соломія тижнями тримала зігнуте дерево над паром, щоб воно зберегло форму, аж Лада навіть встигала забути про це, але бігала стріляти разом із нею. Соломія терпіла її бурчання і ниття, вона вміла слухати її в пів вуха, а Ладі тільки цього й треба було: їй не було потрібно, щоб її обов’язково слухали, вона лише хотіла наговоритися, щоб сказати все, що відчуває, але ображати своїми словами когось, як це часто ставалося з іншими, вона не хотіла.

Мирослава, почувши, що Лада кудись там зібралася, погодилася лише через те, що Соломія і справді дуже рідко сюди приїздить. 

― Але приходь вчасно, бо треба наробити пиріжків, я сама цього робити не буду, ― сказала вона, бігаючи за Ладою, котра скидала з себе прикраси-стрічки-намиста, немов навіжена.

 

― То хай хлопці вам поможуть! ― Лада перевдягла плахту на ширший станок, накинула поверх нього запаску у квіточки, роз’язала закручені на потилиці коси і відпустила їх по плечах. Коси були увінчані червоними мотузочками, недовгі, але товсті, з її грубого волосся, яке погано сохло і тяжко відпускало вологу.

 

― А ти кудись зібралася? ― почув її слова Зіновій. ― Я теж хочу!

 

― Переб’єшся, ― заткнула його Мирослава, і Лада подумки щиро їй подякувала. Зіновій став у проході до кімнати і втупився у Ладу.

 

 ― До Соломії своєї йдеш, так? Ні ївши, ні пивши, підскочила і побігла, як тільки та їй махнула рукою. Хороша подружка!

 

Він дослівно повторював за матір’ю: та завжди так казала, коли була на Соломію сердита. Вочевидь, Зіновій сподівався, що мати підхопить його слова і нікуди Ладу не відпустить. Але Мирослава не звернула на нього уваги, чи вдала, що не почула, і Лада бігом вискочила з хати у своїх червоних чобітках.

 

― От коза, ― зронив їй у спину батько.

 

На порозі Лада різко спинилася, пригадуючи собі пересторогу Соломії. Вона зійшла з настилу на ґанку і роззирнулася двором. «Як же я тут піду?»

За двором було кількоро повіток, хліви і все хазяйство, а далі починався город. Город йшов далеко, до вузької стежечки, від стежки тягнулася смуга трави і починалися глибокі двори. 

Люди зараз розійшлися по хатах. Вітер стих, і на небі проклюнулося літнє сонце, жарке і по-серпневому ласкаве. Над Ладиною головою стрекотіли ластівки, чулося гудіння бджіл, які від Спаса починали збирати мед лише собі, і хазяїн їх не чіпав. 

Розваживши, Лада пішла уздовж городу, раз по раз озираючись на хату, чи Зіновій не подумав потайки піти за нею. На городі не було тіні, це була латка чистого світла, яке перетворювало високу траву з того боку тину на підсвічене павутиння. Було тихо, спокійно, умиротворено, десь там її чекала Соломія, а після Соломії вона наробить з матір’ю смачнющих пиріжків, а про краще цього дня годі і мріяти. Думок про прощання Лада уникала.

За городом Лада зупинилася і вперла руки в боки. Кирсетку вона вдягти забула, тож сорочка красувалася відкритою на грудях вишивкою: широка смуга від горловини посередині, від неї обабіч тонші, дрібненькі гілочки, квіточки і хрестики, вишиті власноруч. 

«З одного боку ― город, з другого ― двір». Лада майже не могла мислити, від нетерплячого очікування у вухах аж гуділо, тому вона вирішила бігти.

Стежечка була вузька, тож Ладині ноги раз по раз вискакували на траву, але вона бігла, тримаючись стежки невідомо чому, наче та стежка була як вузька кладка через ріку, з якої ступиш ― і не дійдеш, упадеш, не добіжиш до Соломії. Вона бігла щосили, як вчора у лісі, тільки тепер вільна від Полеля ззаду, і їй видавалося, що біжить вона так швидко, що з двору, якби її хтось і побачив, то навряд чи би впізнав. Вулиця ширшала у кінці, впираючись одною хатою у частокіл, і другою ― в інший рукав, у кінці якого виднілися ворота Соломійчиного обійстя, але Ладі потрібно було не туди. Їй треба було пройти уздовж частоколу, вийти на майданчик, з нього пробратися крізь кущі між двох дубів, де за кущами були старі ворота.

Коло воріт була висока трава, і Лада остерігалася наступити на змію. Вона просковзнула між кущів майже беззвучно і зупинилася, віддихуючись, схована і закрита. Тиша дійшла за нею аж сюди: вулицею ніхто не ходив, не гупали нічиї двері, не валували навіть пси, кричали тільки півні, та гупало Ладине серце у грудях. Дуби шуміли над її головою, їхні стовбури були упритул коло неї, тож Лада обіперлася на один із них. Верхівка його похитувалася зі скрипінням, а піт тік Ладиним обличчям: спека швидко розійшлася, бо все-таки було літо, і Лада подумала, що добре зробила, не вдягнувши кирсетку.

Ворота були зі світлого, майже білого дуба; з того ж дерева був і високий паркан. Над воротами на двох палях тримався перекошений дашок. Ними не користувалися вже давно, та й поставили незручно, під двома дубами, між яких заледве могли проїхати вози. Як це сталося, Лада не знала, але Соломія сказала, що батько пожалів рубати такі могутні дуби і просто зробив інші ворота, віддаль від цих.

У дворі Вишневецьких було тихо. Цей дім, дерев’яний маєток на підклітях ― тобто нижніх поверхах, де жили слуги, ― обживала та тримала тітка Соломії, Агафія Вишневецька.

Матері у Соломії не було, тож на хуторі її виховувала саме вона, колись жвава старша жінка, тепер ― зовсім бабуся, яка дозволяла Соломії забагато. За роки її початково строгий характер знишк, і вона стала мало не байдужа, але залишалася добра і любила Соломію, вочевидь, дуже довіряючи їй.

Лада чекала майже цілу вічність, насторожено і напружено. Нарешті за парканом почулися кроки і крізь щілину між дощок визирнуло темне око.

 

― Соломіє! ― покликала Лада, наче та могла ненароком її не зауважити, і Соломіїне око зникло.

 

На воротях посунувся засов, Соломія важко задихала і сильно штовхнула половину воріт, вивільняючи вузесенький прохід.

 

― Пройдеш? ― пошепки спитала вона. Лада без питань упхала бік у прохід.

 

Позаяк вона була трохи повнувата, то на мить злякалася, що застрягла, і її широкий зад залишиться між старих воріт навіки, але Соломія, відчувши недобре, штовхнула ворота ще сильніше, і тієї щілинки вистачило, щоб Лада проштовхнулася повністю і нарешті вільно вдихнула. 

Перед нею стояла задня частина маєтку, що не мала вікон, була проста і складена з колод. Двір тут був порослий травичкою, тож Лада втопила у неї очі, важко віддихуючись, коли тут щось велике і тепле тицьнулося їй у щоку, і вона схарапуджено махнула рукою, хапнула повітря, і трава полетіла їй на зустріч.

За повіддя Соломія тримала коня.

 

― А чорт забирай, ― вилаялася Лада, ― чого ж я його навіть не почула?

 

― А їх ще й тут двоє, ― подала їй руку Соломія і вказала на іншого коня, який, хоч і загнузданий, пасся на траві віддаль.

 

Лада обтрусилася. Соломія кинула на неї оцінювальний погляд.

Вона була вбрана предивно, навіть соромно, як для дівчини: на ній були широкі штани пісочного кольору, немов на якійсь татарці, перехоплені шкіряним поясом, і проста біла сорочка, коротка, як у чоловіка. Схоже, з чоловіка вона і була знята, можливо, з самого Вишневецького: виткана з тонких конопель, на Соломії вона була велика і позакочувана рукавами аж по лікті.

 

― Добре, що ти взулася, ― мовила вона буденним тоном.

 

― Але ти підготувалася краще, ― Лада погладила Соломіїного коня, ― що ти, Берку, налякав мене…

 

Берко, молодий Соломіїн жеребець, був лагідний і терплячий кінь. «Такий, мабуть, і Зіновія видержав би». Не любив Берко тільки надмірної уваги до його гриви,  жовто-білої, чи то як пшениця, чи то немов сивина ковили, а якщо смикнути ― міг і вкусити. На писку у нього, на самих губах, була біла пляма, на ногах були ще білі шкарпетки; хвіст звисав довгий, нижче задніх колін, а сам Берко був гнідий, але приглушений, не лискучий.

Той кінь, що пасся віддаль, був, взагалі-то, кобилою на ім’я Родзинка. Родзинка була ворона, чорна, без єдиної плямки, з чорною гривою і хвостом, чорнота її була блискуча і небезпечна, але вона теж була добра і грайливіша за зовсім спокійного Берка. Саме на цій кобилі, напевне, буде зараз їхати Лада, але у цьому треба ще пересвідчитись.

 

― Ходімо, ― покликала її Соломія, ― візьми Родзинку і йдімо вже. Не забула ще, як їздити?

 

― Не забула, ― промовила Лада, зірвала жмуток трави і подала його Родзинці. ― Хоча у вас я була давно. Але тут зовсім нічого і не змінилося. ― Вона роззирнулася заднім двором, погляд впав на ворота, і у голові зринуло питання: ― А як ми будемо виходити звідси? 

 

Нарешті Лада взяла за повіддя і Родзинку і запитально подивилася на Соломію.

 

― Тобі тільки накривки на голову не вистачає для повної краси, ― з посмішкою сказала вона, ― і щоб лице закрило, тільки самі очі виднілися, так луп-луп.

 

Соломія засміялася і повела Берка.

 

― Підемо з тобою попід валом, ― кинула вона через плече, і у Лади самі собою здійнялися брови.

 

― Боже, правда?

 

― Егеж.

 

Вузький лаз під валом Лютого, який вів з двору старшини, був старий і занедбаний, але добре замаскований зовні. Їм не дозволяли ходити цим ходом, коли вони з Соломією були дітьми, тож Лада побувала там лише раз: цей прохід був як казковий, темний, вологий, низький, він мало не обсипався, підтримуваний підпорами, але там було удосталь місця, щоб пройти разом із конем. Лаз був вкопаний углиб, як рівчачок, тож до виходу треба було трошки піднятися. 

Соломія вже зняла з дверей іржавий замок, відкинула їх: вал піднімався над ними схилом, вже над головою Родзинки стримів частокіл з грубо обтесаних і гостро заточених колод.

Двері наче лежали на ньому, відкидалися убік зі скрипом. Соломія обережно озирнулася і штовхнула Ладу уперед.

 

― Йди, швидше!

 

― Я? ― спантеличено перепитала Лада.

 

― Мені треба двері причинити, ― пояснила Соломія, і Лада мовчки пішла уперед.

 

З проходу повіялом запахом вологи і землі; у лазі було темно, хоч в око стрель, над головою висіло павутиння. Повіддя опустилося нижче, бо Родзинка була змушена увігнути голову, але покірно дибала поруч із Ладою. Зрештою, вони зайшли глибоко, двері скрипучо гупнули і позаду тривожно затупав Берко, фиркаючи Ладі в потилицю.

 

― Куди далі? ― нащось пошепки спитала Лада, хоч тут їх ніхто не міг почути.

 

― Витягни руку, ― скомандувала Соломія, ― маєш відчути дерево перед собою, не збоку, а саме перед собою. Намацаєш ― то штовхай.

 

Лада послухалася, витягнула руку але відчула лише павутину. Щось поповзло її рукою, і Лада рвучко махнула рукою, скидуючи павука, і тоді вперлася долонею у дошку. Між її пальців забився масний ґрунт і коріння.

Вона штовхнула. Дошки не піддавалися. Тоді Лада відпустила Родзинку, залучила другу руку і відштовхнула пласт землі, який, підпертий дошками, закривав прохід. В очі їй вдарило сонце. 

Перед ними розпростерся луг, вільний і чистий аж до лісової гори, жовто-зелений, привільний, як море, і не зарослий високими травами, а наче підчуханий і витоптаний. Лада, не вагаючись і не озираючись на Соломію, встромила ногу в стремено, задерла високо сорочку, розкинула запаску і плахту, підважилася і всілася, завбачливо підіпхавши під себе сорочку на сідлі. Від напруження ноги трохи загуділи. Лада бадьоро здвигнула плечима, підштовхнула Родзинку, дала ступити їй зо п’ять кроків і повернулася боком до Соломії.

Та тільки влазила на Берка. Зачинений лаз був невидимий, сторожі з цього боку не було, був лише степ, чистий, куди сягало око, тільки поодинокі деревця чи декілька деревець купчилися тут і там, а Лада крутилася на Родзинці, як верхи на орлі, готова рвонути вперед у будь-яку мить.

 

― Ну ти як справжня природжена вершниця, ― сказала їй Соломія, якій у її штанах на Беркові було зручніше, і сиділа вона вільніше, у справжніх чоботах для верхової їзди, з острогами і каблуками. ― Хочеш швидко покататися? 

 

Лада продовжувала нетерпляче кружляти. Родзинка у її руках рвалася, застояна і повна пругких сил.

 

― Хочу, ― вона вже ледве стримувала кобилу.

 

― Спершу треба покататися повільно, ― розважливо мовила Соломія, ― дивись, не жени. За мною тепер, вперед!

 

І вона пустила Берка клусом, повільним бігом. Лада відпустила Родзинку, все ще притримуючи повіддя, і та побігла за Берком. У вухах тут же зашумів вітер. «Оце справжня сила і швидкість».

Бігли вони так невідь скільки. Родзинка покірливо тупала, Лада трошки підскакувала на ній у такт бігу. Вільні від сорочки ноги обдував вітер, сонце жарило згори, степ пах травою, п’янкими квітами, і Лада почувалася надзвичайно вільною. Вони з Соломією рухалися то швидше, то повільніше, кружляли і витанцьовували на тих конях, точніше, Соломія пускала Берка у танець травою, а Лада повторювала за нею, як уміла. 

 

― Що, подобається?! ― вигукнула Соломія.

 

― Та аякже, ― озвалася Лада і розплилася посмішкою на все лице. ― Ми вже далеко від’їхали від хутора. Куди далі? 

 

Соломія раптом розвернула Берка і рвонула у той бік, що був протилежним від хутірських воріт.

 

― За мною!

 

Лада пустилася за нею. Родзинка скакала швидко і важко, як вміє тільки кінь, Лада відчувала, як гупала її селезінка від бігу. Волосся Ладі розметав вітер, вона напружила ноги, тримаючись у сідлі, дві коси били її по спині, перед її лицем маячила Родзинчина голова. Їй хотілося летіти ще швидше, тож Лада піддала ходи, обганяючи Соломію.

 

― Е, куди?!

 

У відповідь Лада розреготалася, пролетіла з Родзинкою повз Соломію з Берком уперед, врізаючись у жовтий степ, рівний тут, обперезаний тільки горою, а попереду нескінченний, як долоня, що підпирає невблаганно голубе небо.

Вони пробігли в один бік, потім повернулися назад, доскочили наввипередки аж до гори. Лада задихалася і від перегонів, і від сміху, ноги її боліли, сідниці відбило сідло, у грудях різало, по широкій спині біг рікою піт, і вона раз по раз закидувала змокле волосся від лоба. 

Від гори вони повернулися ближче до хутора, Соломія випила води і подала бурдюк Ладі. 

 

― Може, вже тойво… ― мовила червона з лиця, але щаслива з виду Соломія, ― повертатися будемо? ― вона наморщила лоба, звела тонкі брови до складок на переніссі і накрила обличчя долонею від сонця. 

 

Вітер війнув десь зблизька, пробігшись свіжим по Ладиній спині, і вона заперечно похитала головою і заблагала:

 

― Ні-і! Може, ще трошки поїдемо? Хоч трошечки?

 

Соломія нахилилася вперед, щоб злазити з коня, і Лада безсило стисла і махнула повіддям.

 

― Ну Соломіє! Будь ласка, ще трошки!

 

― Поміняємося кіньми, ― непорушно сказала Соломія і підвела до Лади Берка. ― Берко витриваліший за Родзинку.

 

 ― Добре, ― слухняно погодилася Лада і зіскочила з Родзинки на рівні ноги. Стопи боліли у тому місці, де стремено під каблуком чіпляється за чобіт. Коли Лада злізла, її голову наче хтось накрив чимось важким і вона злегка струсанула нею, повертаючись до тями. Вона і сама втомилася, але їй не хотілося розлучатися з Соломією, тож вона вискочила на Берка і лагідно погладила його шию.

Спочатку вони повільно рухалися у бік гори, як і перше тоді. Свіжий вітер приємно обдував розпашіле Ладине обличчя, попереду бовваніла спина Соломії, і Ладі закортіло наостанок обігнати її, щоб вона бігла за нею і не могла звернути їх обох, коли сама захоче. 

Лада підштовхнула Берка. Берко слухняно полетів уперед. 

І знов: попереду був степ, гора, у вухах ― вітер, коняча селезінка билася на бігу, а Родзинка не встигала за ними, бо була втомлена від біганини у спеку. Лада вже не бачила нічого, бігла швидше, навіть покрикувала на Берка. 

Степ, гора, жовта трава, вітер, його прохолода і шум у вухах. Сонце жарило. Повітря починало тиснути. У голові у Лади паморочилося. 

Замість вітру у вухах бухав молот, серце товклося, як шалене, Берко пішов повільніше, і Соломія обігнала її. Повіддя не трималося у пітних і змучених Ладиних долонях, руки дрижали, повіки були важкі. Права нога висковзнула зі стремена, і вона, намагаючись упхати її назад, нахилилася вперед.

Руки судомно вчепилися у Беркову гриву. Кінь схарапудився, махнув головою, це збило Ладу спантелику, і вона стрімко випала із сідла, не встигнувши відчути навіть страху, на повній швидкості. У гомілці різануло, ліва нога вивернулася у стремені, права безладно металася на бігу. Блискавичний удар був такої сили, що Ладі забило памороки, вона не могла дихати; голову наче розламало навпіл, кінь граційно летів уперед, не зупиняючись, потилиця пекла. Все перекинулося догори дриґом, і тепер вже не вітер був у її волоссі, а пилюка і суха колюча трава. 

Зрештою, вже за хвилю Лада не відчувала більше нічого. Берко рвав копитами дерн, а її голову било об землю, немов вона була туго набитим клунком. Жовте гаряче сонце світило їй у обличчя і пробивалося до неї, шукаючи напівзаплющені карі очі і натикаючись за ними лише на сіру глуху стіну. 

 

 

 

 

Chapter Text

«Літнє багаття»

Дарина

 

 

село Жовтинці під Опішнею, Полтавщина; 1646 рік, червень 

 

Мама свою донечку

В любистку купала,

Мама своїй донечці

Доленьку гукала:

Нехай вода чистая

Змиє лихі очі,

Нехай доля красная

До нас стежку топче

 

У селі було тихо: село сховалося під вітям садів, нахилилося до золотих стежок і доріг, як мала дитина, і замовкло. 

Учора Дарина не виходила з дому. Леся так і не прийшла, а друге вікно вона вже не встигла домалювати. Мартин не показувався, але Дарина, раз по раз піднімаючись від городини, щоб утерти піт з чола, все озиралася на його хату. Та бриніла у гарячому повітрі, як похоронний дзвін. Дарина боялася дзвонів у дитинстві, проте її завжди щось приманювало у тому калатанні, і вона постійно заглядала здалеку та слухала, коли воно нарешті скінчиться. 

Мартинові слова і події, які на них обох чекали, засіли Дарині в голові, як дитячий зуб, який не хоче безболісно випадати, але рвати його доведеться. І кожен раз, коли дитина відволікається і забуває про нього, то перестає боятися, наче його і не існує, але від кожної згадки душу беруть дрижаки, бо дітися насправді зовсім нікуди. 

Дарина намагалася уявити, як це все буде, і їй ставало зле. Доля чекала свого часу, сидячи в очеретах, які навіть без вітру шумлять так, наче там хтось ходить, і ніколи не можна передбачити, коли хтось може вийти насправді. 

Завжди й у всьому найгіршим для неї було чекання. Зараз Дарина не могла вийти гуляти з дівчатами: роботи багато, та й скоро жнива, тоді й голови від землі не здіймеш, і навіть якби можна було знайти вільну хвилинку, то все тіло боліло так, що краще лежати і ні до кого не говорити. На людей потрібні сили: почути, зрозуміти, відповісти, і деколи це було важче, ніж безкінечно жати сіно гострим серпом і складати вижате в копиці. Дарина працювала вдома, і від цього наче весь світ звузився до городу, а все, що колись вона бачила поза ним, обернулося на сон. 

Зрештою, день на городі доповз до пообіддя. В обід ніхто не працював ні у полі, ні коло хати: у цей час, казали, з пшениці виходять русалки і забирають людей до себе, варто голову долі нахилити — і все, людини нема. Тільки розжарене повітря бринить там, де вона щойно стояла, і шепотить сухими губами до неба пшенична земля. 

Проте яким би жарким і небезпечним не був обід, Дарині потрібно було сходити до криниці, бо у відрах у сінях не залишилося ні краплі води. Її криниця коло хати давно вже висохла, тому вона носила воду на плечах через усе село, і їй це подобалося, бо коромисло було вигнуте, як небесне склепіння, і можна було уявити, що держиш на плечах крайнеба. Або що у тебе є крила, як у лелеки. 

Мати зібралася зварити по яйцю на полуденок. Яйце на полуденок — це дійсно було наїдно, хоча, можливо, знову болітиме живіт, але може пощастить, і якщо пожувати ще якийсь огірок, то взагалі спати від ситості захочеться. Дарина була рада. 

Поївши, Дарина з матір'ю допили ті залишки води, що були у глеку на столі. У хаті було набагато прохолодніше, ніж надворі. Холодили і стіни, і сіро-коричнева земляна долівка, присипана висушеним сіном: свіжого не було. Дарина склала посуд, щоб постояв, поки вона не принесе води, і прилягла трохи на лавку, ногами до дверей і головою до голови мами, яка лежала тут же. Їхні голови майже торкалися одна одної, лежали на перетині лавок під покуттям, і мати дихала важко, червона з лиця. Лягаючи так, вона виглядала зовсім безсилою і розбитою, і тоді Дарина старалася лежати тихо і не видавати того, що їй теж тяжко. Це виходило саме собою: Дарина майже не дихала, ковтала слину, стискаючи пересохлі губи, і дивилася у стелю, молячись на дзвінку тишу. Понад усе хотілося, щоб мати не питала її нічого і нічого не запідозрила у цій тишині. 

Як Дарина і чекала, у животі замлоїло. Вона заплющила очі, прислухаючись до відчуттів, і мимоволі придрімала. Їй примарилося щось гарячкове і плутане, де один образ починався з іншого, і все побачене наче сталося наяву перед її очима: хтось говорив, нахилявся до неї, так близько, що обличчя невідомої постаті торкалося її лиця; потім їхні з невідомцем обличчя стали одним цілим, і Дарина перетворилася на когось чужого, і у чужому тілі їй було важко дихати. Дарина подумала, що проспала зо три хвилини, проте коли вона підірвалася на лавці, тримаючись за живіт, вже був не зовсім обід. Сонце зійшло з самісінької середини небесного склепіння, а Даринин живіт різав так, що вона не могла навіть стояти: рвучко встала, наче прагнучи перевірити, чи ще жива, вчепилася за стіл і постояла трошки, втупившись у землю. На очах плили бузкові кола. Мати мирно дрімала, дихаючи на лавці позаду. 

«Треба звідси йти геть», — рішуче подумала Дарина і відійшла від стола. У прохолодній хаті їй почало ставати душно. 

Коромисло стояло з дерев'яними відрами в сінях. У сінях завжди пахло землею, саме стоптаною долівкою, рідною, як старий чобіт, на чиєму носаку можна порахувати сліди від пучок пальців. Дарина у сінях не затрималася, бо й там їй було тісно і душно. Взяла коромисло, бігом винесла його разом із відрами і щільно причинила за собою двері. 

Вже на порозі їй задихалося вільніше. Повітря тут було більше, і Даринині легені наповнив вітер зі степу, пахучий і легкий, як у літню грозу. Спека ще не спадала, проте Дарина відчувала, як скоро вона почне відступати і їй настане кінець. 

Вона підняла голову і глянула на чисте голубе небо. «От би надвечір пішов дощ». Це було би добре, бо дощу не було вже занадто давно, і Дарина тепер навіть побоювалася, яка у криниці через це буде вода. Дарма що глибока, криниця деколи міліла, і майже завжди це ставалося у таку посуху, як зараз. 

Дарина зітхнула, трошки подихала, підхопила коромисла і пішла, минаючи поламану хвіртку, геть із двору, на довгу вулицю. Вийшовши, вона озирнулася у той бік, де шлях виходив у степ. Там, далеко-далеко на видноколі, виднілася довга смужка сірих хмар, така тонка й нерівна, як крило голубки. 

Далі за Васильками коло Дарининої хати уздовж вулиці жили Коваленки. Коваленки мали прибудовану хату, у якій жив старший син з невісткою. Ще колись у Коваленків був дід. Сивий та прикрий, він мав горб розміром з невелике відро, а ще постійно ходив вулицею і кричав невідь на кого, не даючи спати ні своїм, ні сусідам по обидва боки. Він, однак, часто ділився з Дариною яблуками, великими, як кулак, а ще вона пам'ятала, як він пригощав її, ще зовсім крихітну, великими синіми сливами. Слива всохла у дворі Коваленків задовго до її народження, а сам дід вмер не так давно, проте Дарина так і не встигла його про ці сливи спитати. 

Коваленки поховались десь у хаті. Дарина пройшла повз їхній двір і пішла, вже не озираючись на хатки, всі біленькі і чисті, сховані у глибоких садах. Хотілося співати, тому Дарина завела «Летіла зозуля», неголосно, щоб не привертати чужі вуха на свій спів. Вона мала гарний голос, проте не любила співати від початку й до кінця в один голос: їй здавалося, що співаючи сама, вона помиляється і конче щось виводить не так, як треба. 

 

Козак має жінку, ще й діточок двоє

Чорняві обоє… 

 

Жінка, про яку співалося у пісні, звалася Марусина. «Гарне ім'я», думала собі Дарина, повторюючи ті слова, де «з тобою, Марусино, іще погуляю». Їй було цікаво, чи справді колись існувала та Марусина, що колись закохалася у козака, який мав дружину і діти. «Та, напевне, по світі немало таких Марусин. Закохатися у козака з сім'єю — то зовсім не дивне діло».

Попереду вулиця розходилася: одна дорога повертала вправо, а друга продовжувала йти прямо. Дарині треба було вправо; цей шлях ще й спускався трохи вниз. Вона повернула до нього, переходячи дорогу, коли тут перед нею виросла Христина, і вона аж хитнулася з коромислом, мало не впавши з ним і відрами назад. 

— Не переходь мені дорогу! — з посмішкою попросила Христина. Дарина здивовано глянула на неї і озирнулася на той бік, звідки Христина мала йти. «То вона йшла позаду мене весь цей час». 

Дарина посміхнулася і пішла, оминаючи Христину перед собою. Та послідувала за нею. Її лице було кругле і пухкеньке, проте вже не таке, як у дитинстві: відтоді воно трохи видовжилося, каро-зелені очі набрали чистої карої барви, світле русяве волосся потемніло. У Христини був круглий лоб, що трохи виступав, круто вигнутий довгий ніс і пухкі губи; вона закладала свої русяві коси навколо голови і тикала у них польові квіти, заправлені за червону стрічку, що перетинала чоло. Сьогодні вона була вбрана у просту невишиту сорочку, жовту плахту і жовтогарячу запаску, боса, як і Дарина, з тоненькими павутинками волосинок, що вибивалися з кіс навколо голови. 

Христина була з Мельників, великої родини, яка тримала найкращих у селі корів. Дарина знала, що корів вона дуже любить, а ще вона знала, що у родині, де таких, як Христина, було ще восьмеро, вже давно чекали, коли її вже вдасться видати заміж. Батьки заглядали на Мартина і зовсім не ховали цього: вони були великі хазяї, і Христина дуже навіть годилася в невістки гордуватим Василькам. «Тільки Васильки вирішили згордувати на зло всім, і навіть самим собі». Дарина дивилася Христині в очі з почуттям провини. «Зараз спитає щось про Мартина». Проте Христина зайшла здалека. 

— Я чула, як ти співала, — сказала вона, заклавши руки за спину. Христина простувала поруч, бадьоро похитуючи туди-сюди плечима, та Дарині все одно було ніяково, що вона її почула. — Тільки чого ж так тихенько! Якби я мала такий голос, то співала би так, щоб усе село почуло. 

— Так обід же, люди всі відпочивають. 

 

Христина цокнула язиком. 

 

— Ет, нема людям спокою і в обід, ти ж знаєш. Краще вже твої співи з вулиці, ніж тупіт панських коней. 

 

— А що? — спитала Дарина, закинувши на коромисло зап'ястя. — Хіба пан не приїхав і поїхав? 

 

Стало тривожно. Дарина озирнулася через праве плече, мимоволі виглядаючи небезпеки. 

Христина кивнула з розумінням. 

 

— Ні, кажуть, надовго тут засів. Дядько Мусій вчора поночі додому з маєтку повертався. Вирішив пан за хазяйство стати, кажуть. 

 

— А ти звідки знаєш? 

 

— Та всі знають, — стенула плечима Христина і дивно глянула на Дарину, — тільки ви з Мартином зараз як з іншого світу, ні слуху ні духу від вас обох. Ти не знаєш, що у селі робиться, а його взагалі не видно. Куди він зник у ці дні?

 

Дарина завернула на вузеньку стежку між городів, щоб зрізати шлях до криниці. Стежка заросла густою травою, по якій м'яко було ступати босим ногам. Христина йшла попереду, Дарина ступала за нею, дивлячись то у Христинину спину, то собі під ноги. 

 

— Мартин просто вдома порається, куди він дінеться, — пояснила вона Христині, — всі ж зараз коло хатів пораються. 

 

«Нудьга зелена». Дарина не могла дочекатися, коли можна буде відірватися від землі і вийти на вулицю хоча би разок увечері, тому що інші дівчата, які мали братів і сестер, якось скидали на когось роботу і знаходили спосіб вибратися з хати, а Дарина була у матері одна і залишити її не могла. Мартин, як єдиний син, був підпряжений точно так само: його сім'я не тримала наймитів, хоч для Васильків це було би цілком можливо. 

 

Христина це розуміла і говорила обережно. 

 

— Ну, у Мартина і матінка сурова. 

 

— Угу, — погодилася Дарина. Вдвох вони вийшли до подоби майдану, оточеного хатами: всі вулиці сходилися і виходили на цю витоптану місцину, посеред якої і стояла стара криниця. Вона була складена з темно-медових дерев'яних дощок і накрита дашком, надійна, стара, почорніла в основі і трохи скошена набік — полагодити це було неможливо. Стежка між хатами виходила до криниці, а за нею, з протилежного боку, стояла хата Лесі. 

Її батько був чоботарем, тому родина мала непогано облагоджену і доглянуту білу хату з товстелезною призьбою і міцним тином. Леся жила ще з бабусею, маминою мамою, і саме її Дарина побачила найперше, як тільки вийшла до криниці. Баба стояла і обтирала рушником глеки, які треба було повісити сушитися на тина. 

Вона була у простій білій сорочці, у білій запасці по чорній плахті, у білій хустці по очіпку: баба Параска любила білий, і у ньому була як квітка кульбаби, що вже розквітла і побіліла, готуючись розлетітися насінинками по світу. 

Вона погано бачила, тому коли Дарина, а за нею і Христина, привіталися, вигукнула добридень у відповідь і зіщулила очі, приглядаючись до них. 

 

— А чиї це ви такі дівчатка, щось я вас не признаю? 

 

— Я Дарина, Горпини Гордійчихи, — озвалася Дарина і поклала коромисло з відрами коло криниці. — А Христя з Мельників. 

 

— Ага, — потерла баба останній глечик, — то це ж ти, Даринко? А як це я не впізнала тебе, дивина… Багата будеш. 

 

Дарина посміхнулася. 

 

— Та дай Боже, — промовила вона і підвісила відро, щоб опустити його вниз. 

 

Баба Параска сперлася ліктями на тин. Вона була вже стара, але доволі жвава жінка; мала ніс гаком, чий великий круглий кінець опускався до маленького рота з тонкими губами, обрамленими сіткою зморшок, і маленькі карі очі під сухими сивими бровами, завжди зіщулені і прижмурені. Щулити очі було у неї вже за звичку. 

 

— Щось ти, Даринко, і не заходиш до нас останнім часом. Ти би навідалася, може, молочка тобі дати абощо? Я дам, все думала тобі відкласти, тебе виглядала, а то нема та й нема, пропала за роботами дитина, еге ж.

 

Дарина покивала, крутячи коловорот з повним відром назад. 

 

— Спасибі, я з радістю візьму, як даєте.

 

— Ну, а чого ж не дати… — покивала баба. — Так що, розказуй, що там, як там мама? 

 

— Та що мама, коло роботи, і я з нею разом. Хвала Богу, здорові, робимо потихеньку. Нічого більше і не скажеш. 

 

Дарина повісила друге відро. Христина стояла поруч, сперлася на край криниці рукою, а баба Параска кивала, сплівши між собою пальці засмаглих зашкарублих рук. 

 

— Добре, здоров'я це вперед усього. Стара баба, — з посміхом крекнула вона, — знає, що говорить. Отак… А у вас, Христинко, що? Бачила, вчора якісь хлопці з дівками гуляли, але ти, певно, теж в роботах, як і Даринка? Велике хазяйство маєте, хай Бог благословить. 

 

Дарина з Христиною перезирнулися, і Христина, посміхнувшись, почала плести:

 

— Аякже, тільки світу білого не видно за тим хазяйством, де би я йшла кудись гуляти вечорами, — махнула рукою вона. І на це баба Параска теж покивала, а Дарина пирснула, витягнула відро і знову зустріла винні Христинині очі. «Бреше і не заїкується». 

 

— Що ти там, Даринко, понабирала води? То йди сюди, підожди тутка-во, я зараз винесу. 

 

Баба метнулася до хати, а Дарина підійшла до хвіртки і оглянула двора. 

Біла хата стояла косо, виходила вікном з комори до вулиці, а ґанком у двір, тож Дарина не бачила виходу, стоячи попідтинню. Зліва хату оминав тин, а справа розпростерся сад, серед якого виткнувся одинокий льох. Повітки були і за льохом, і за хатою, з іншого боку, а десь там, де Дарина не могла побачити зовсім нічого, мав бути город. 

Як і обіцяла, баба Параска вискочила з хати хутко, обійшла її, глянула, примруживши очі, у пошуках Дарини, потім нарешті розгледіла її коло хвіртки і миттю опинилася поруч. 

 

У руках у неї було повно всього: глек з молоком, сир, загорнений у чисте шматтячко, ще й мішечок, який вона тримала особливо обережно. Там, напевне, мали бути яйця. 

 

— Ось тут я молочка взяла, тут ще трохи сиру, осьо яйця — дивися не побий, даси Христинці, хай понесе, — повчала баба, передаючи Дарині в руки всього по черзі.

 

— Скільки всього, не треба було, — зніяковіла Дарина, — я ж навіть з Христиною не донесу… 

 

Та баба на її бубоніння і оком не повела.

Дарина обережно тримала гостинці в руках, баба квапилася, проте вона ще вирішила запитати:

 

— Бабо, а де Леся? 

 

Баба глянула знизу вгору їй у вічі. 

 

— На городі з батьком, — стиха мовила вона і махнула рукою, підганяючи Дарину. Лесин батько мав страшенно крутий норов, любив запити з сусідськими ремісниками, навіть чоботи лагодив, коли був п'яний, що люди боялися до нього підходити, але мусили, бо у селі нікуди було дітися. 

Баба Параска підганяла Дарину, щоб чоботар Михайло її не побачив, бо він з роками ставав сердитішим і міг визвіритися за абищо, особливо у пору тяжких робіт на гарячому сонці. Дарина ще щось пробелькотіла вдячно і пішла до Христини з відрами, а за її спиною скрипнули двері: бабка Параска зникла у хаті, і у дворі стало пусто, тільки порпалися, квоктаючи, кури. 

 

— Ти ба, обдарувала тебе, — Христина накрила очі рукою дашком і глянула на Дарину, вперши другу руку у бік. — Я понесу? 

 

— Еге ж, — крекнула Дарина і обережно підійшла. Христина простягнула руки, беручи найперше мішечок з яйцями. 

 

— Потихеньку…

 

Дарина підхопила відра, прилаштувала коромисло на плечах, і вони пішли. Село починало прокидатися від полуденного сну: хтось відпочивав довше, хтось більше, залежно від того, скільки кому ще треба було зробити. 

Христина йшла і роззиралася по обидва боки, поки вони з Дариною долали вузьку стежину. Коли вони вийшли на ширший шлях, а з двору, що був навпроти, почулися людські голоси, Христина круто повернулася і оглянула Дарину згори вниз, а потім хвацько підняла брови, і завела, ідучи задки:

 

Несе Галя воду-у… 

 

Дарина аж пирхнула і відвела очі вбік. Христина продовжувала крокувати спиною вперед, похитуючи під спів головою:

 

А за нею Йванко 

барвіночком в'ється…

 

— Обережно будь, не впади, бо ще молоко впустиш, — мимоволі з посмішкою попередила Дарина, проте Христинині стопи були насторожені і звиклі, вони ступали м'яко, намацуючи кожен найдрібніший камінчик і впадинку на дорозі. 

 

— Та заспівай вже нарешті зі мною, — попрохала Христина, продовжуючи заклично похитувати головою. Дарина зітхнула і продовжила сама, а Христина вже після першого слова доєдналася до неї:

 

Галю ж, моя Галю, 

Дай води напиться

Ти ж така хороша, 

Дай хоч подивиться

Ти ж така хороша,

Дай хоч подивиться...

 

Христина радісно закивала головою, а її кругловиде обличчя мало не лускало від широкої посмішки. Зрештою, вона перестала задкувати і пішла поруч, співаючи голосно і хитаючи головою по обидва боки, щоб чули всіх з усіх сторін і всіх хатів. 

 

Прийшов у садочок,

Зозуля кувала

А ти ж мене, Галю, 

Та й не шанувала

А ти ж мене, Галю, 

Та й не шанувала

 

Стелися, барвінку, буду поливати,

Вернися, Іванку, буду шанувати...

 

У Дарини голос був нижчий і не такий дзвінкий, як у Христини. Мати казала, що Даринин голос був як у її бабусі, і у свої вісімнадцять літ вона звучала як доросла жінка, вирізняючись спроміж дівчат свого віку. Менше з тим, завдяки дзвінкості Христинині співи нагадували вільну пташку, тремтливого жайворонка у високому небі, тоді як Даринин голос поруч із нею плив, як незворушна ріка. 

 

— А хто то там волає, такий голосистий? — погукав якийсь дядько з двору. 

 

Дарина посміхнулася. 

 

— Я ж казала, що люди будуть зглядатися. 

 

Христина підвела очі і озирнулася на дядька, що стояв у своєму саду.

 

— А що вам? Заспівати чогось? То кажіть! 

 

Дядько посміхнувся. Це був лисуватий засмаглий чоловік з повним обличчям і головою довгою, як диня. 

 

— Та вже-вже, співайте, чого душа просить, — поблажливо мовив він, киваючи своєю довгуватою головою, і Христина повела далі «Галю»:

 

Скільки не стелився, 

Ти не поливала

Скільки не вертався

Ти не шанувала

 

Несе Галя воду, коромисло гнеться,

За нею Іванко барвіночком в'ється

За нею Іванко барвіночком в'ється...

 

Дівчата повторили останні слова декілька разів, підходячи до Дарининої хати. Не дійшовши до її двору, Христина спинилася навпроти тину Мартина і стала, виставивши ногу убік. 

 

— Ось так треба співати, щоб всі твій голос чули. Дуже гарний голос маєш, сильний, співучий. Я коло тебе як муха писклява. 

 

Дарина похитала головою і поводила плечима, легко хитаючи на них коромисло. 

 

— У всіх голос по-своєму гарний, не кажи так, — її ставало тяжко стояти з відрами, та поки Дарина думала, що не стоятиме довго, тому спускати їх з плечей не хотіла. 

 

— Це ти просто давно не чула, як наші дівки співають, — тихо мовила Христина і махнула рукою. — Скажеш, гарно, але де ж! Тобі вони хіба рівня? 

 

— Та рівня, — цокнула язиком Дарина. 

 

— Приходь увечері з нами поспівати, тоді і згадаєш собі, — сказала Христина, — як ще не стемніє, до заходу сонця, коло криниці. 

 

— А баби Параски не боїшся? 

 

— Не боюся, вона підсліпувата, не побачить. А навіть якщо побачить, то й нічого. 

 

«Добре, як ти така певна». Так перемовляючись, вони увійшли до Дарининого двору. Дарина внесла до сіней відра і увійшла разом з Христиною до світлиці. 

Знадвору почувся тупіт, і у порозі виросла Горпина: вона ввійшла відразу за ними, і Христина, тільки поклавши на стіл їжу і глечик, здивовано озирнулася, але тут же посміхнулася і привіталася:

 

— Ой, добридень, тітко Горпино! 

 

Мати переступила поріг і зупинилася при вході. Вона вперла долоні до боків зовнішньою стороною: зворотній бік був у землі. Жовта кирсетка у неї була розстебнута, пояс із плахтою сповзли з живота, очіпок зліз назад, відкриваючи світле волосся над чолом; вона важко дихала, червона з лиця. У зморшках шкіри на обличчі збирався рясний піт. 

 

— Добридень і тобі, дитино, — кивнула і мовила вона, а потім глянула на Дарину: — А це що таке? 

 

Вона махнула рукою на стіл. Дарина розгубилася: мати знала, що чоботар Михайло останнім часом Дарину не терпів, тому від гостинців з його дому могла засмутитися. Горпина ніколи не сварилася; Дарина, проте, завжди знала, як вона почувається, мусячи терпіти такі дарунки від свого бідного життя. 

Христина ні на кого навіть не глянула оком, тільки озирнулася на стіл і знову підвела очі, здійняла брови і промовила, дивлячись у вічі Горпині:

 

— Це від мене, — посміхнулася вона. — Батьки передали, молоко, сиру трохи. Зустріла якраз дорогою, та ось сама занесла, бо у Дарини ж у руках коромисло, а тут ще й яйця ось, тож щоб не побилися… 

 

Горпина розслабила обличчя. На ньому вималювався усміхнений вираз, на який здатна тільки до краю втомлена людина: посмішка була у самих лише очах, а губи розтягнулися ледь помітно. 

 

— Добре… передай батькам велике спасибі, нехай вам Господь помагає. 

 

Христина тільки кивнула, а потім повернулася до оторопілої Дарини, простягнула до неї руки; та, як заніміла, мовчки ступила їй назустріч. Христина затримала її у міцних обіймах, поплескала долонею по плечі, а тоді відпустила і вийшла повз Горпину. 

 

— На все добре вам, — тільки й долинуло за нею. 

 

Дарина мовчки глянула на стіл. «Потрібно буде занести бабі Парасці глечик».

 

Весь день вона боролася сама з собою. «Не варто було зараз кудись на здибанки збиратись. Вже дочекалася би краще після жнив». Дарині за роботою здавалося, що вона погодилася занадто поспішно. Поки вона думала, сонце самотньо доплило до обрію; хмари, що їх раніше помітила Дарина, так до села і не дійшли, проте принесли легку свіжину: десь далеко таки пішов дощ. 

Дарина крутилася туди сюди, забігала все частіше до хати, закінчуючи з роботами на городі на сьогодні. Заносила і чистила реманент, ще раз нагадала собі про павутиння у напіврозібраній повітці, а сонце вже висіло близько до крайнеба. 

 

— Мамо, — нерішуче звернулася Дарина. Мати ще стояла на городі, хоч вони вже все й доробили, наче вросла у землю. Вона глянула на Дарину через плече і знов відвернулася, дивлячись уперед себе, у вкритий останніми сонячними відблисками степ. 

 

— Дощу треба, — мовила вона, коли Дарина підійшла і стала поруч. — Нічого без нього не зродить, ади — вона кивнула підборіддям на землю у себе під ногою, — яка земля суха, аж тріскається. 

 

У травах навколо прокидалися вечірні цвіркуни. Дерева за городом кивали одне до одного, а за ними сховалася зелена смужка вільшаників, під якими нишком плинула ріка. Її хвіст завертав у степ відразу навпроти, вона йшла від села геть, тікаючи, як і ті пообідні хмари, що не дали Жовтинцям ні краплі своєї живої води. 

Зі степу чувся міцний запах деревію. Деревій тільки починав квітнути зараз, у червні, із зачином літньої спеки. Люди казали, що деревій має велику силу, і тому означає здоров'я й міць життя, коли ним квітчають хату чи плетуть у вінок. Йому не потрібна була вода: він мав всю потрібну силу з землі, але от городина такої сили не мала, тому доводилося носити відрами воду і поливати її своїми руками. 

 

— Мамо, ви пустите мене з дівчатами поспівати? Коло криниці, ненадовго. 

 

Горпина підняла очі. Дарина винувато втупилася собі під ноги. 

 

— Це Христина тебе покликала? 

 

Дарина кивнула. Мати дивилася на неї спокійно, з її втомленою посмішкою, — зараз без нарікань відпустить.

«Боже, ну чого ж ви така добра?» Дарині хотілося, щоб мати якщо і відпускала, то зі сварками, щоб хоча би для діла, для виду. Щоб сказала, що Дарина мусить разом із нею готувати вечерю і лягати спати, а не бігати по селі перед заходом сонця, та Горпина була не така. Вона майже завжди все Дарині дозволяла, і та почувалася від того так, наче сідає їй на шию. Наче кожен раз, коли мати їй все прощає і дає йти, куди хочеться, вона робить це собі на шкоду, і поки Дарина гуляє, мати залишається наодинці у чотирьох стінах або з тяжкою роботою, яку потрібно робити у чотири руки. 

Горпина підняла свою засмаглу руку з потрісканою шкірою, чорною від землі, і провела Дарині по волоссю. Чистішим, зворотнім боком долоні. 

 

— Тільки ж ти ненадовго, доню, ти ж знаєш, що зараз не така пора, щоб гуляти. Завтра знову вставати рано, ти дивися, зараз вечір короткий. Не зчуєшся, як вже нічка надворі і пізно, хоча наче тільки сонце сіло. 

 

Дарина мовчки кивнула, а потім пірнула під мамину руку і притулилася до неї, прилинувши головою до її шиї. Мати поводила обережно руками по її спині і вже за хвильку відсторонила її за плечі. 

 

— Йди, — махнула головою вона, — бо вже сонце сідає, часу мало стає. 

 

І очі її у цю мить були темні, як прийдешній вечір і ніч. Дарина посміхнулася і пішла, уважно переступаючи городину, а за городом пришвидшила крок і до хвіртки вже побігла, і довга сорочка з синьо-голубою плахтою билася об її голі ноги. Вечір прийшов з прохолодним вітром; запилюжене зелене листя залопотіло у садах навколо, струшуючи з себе вагу степової куряви. Такий пил на листі був тільки тут, на виході з села, на курному жовтому шляху. Далі у селі листя лише темнішало, поки опускалося сонце, і ставало тривожніше і дражливіше у сутінковій напівтьмі. Дарина поспішала і бігла, притримуючи плахту за подоли, а листя лопотіло їй услід, аж доки вона не вибігла на майдан навколо криниці, де сади розступалися разом із дворами. 

Повітря над криницею наповнили неголосні співи. Співали лише декілька дівчат, хлопці стали навколо криниці і гомоніли про щось. Люду було мало, бо більшість батьки не випускали зараз у вечір: з хлопців малий білявий Ромко і цибатий Андрій у його високій шапці, а з когось виднішого Данило, Кость і Степан, всіх з великих сімей, які зовсім не бідували. Під криницею була лавка, де посідали дівчата: посередині сіла Христина, а поруч із нею ще двоє, Наталка й Катерина. Наталка була худа, з тонкою шиєю і завеликою для неї головою; лице мала пласке і з рівним підборіддям, дрібним ротом і довгими тонкими губами. Очі у неї були карі і добрі, брів над ними майже не було видно: вона мала дуже світлі брови і трохи рудувате волосся, заплетене зараз у довгу, тонку косу, і перев'язане стрічкою над чолом і у косі. 

Катерина була міцна дівчина, мала широкий ніс і дрібні впалі очі, затулені великими щоками. На ній був вінок з ніжних квітів, живих, з пахучого білого деревію, а всі коси вона зібрала під нього, склавши навколо голови. Христина між дівчатами була вбрана як і вдень, жвава, проте втомлена. Це було видно з того, як під час тихого співу її голос стихав, вона починала крутити краєчок своєї плахти і задумливо дивитися кудись уперед. 

 

— Здорова була, — озвався Данило, широкоплечий парубок, з жорстким чорним волоссям, що стояло їжачком. Навіть у сутінках було видно його блискучі карі очі, широкі брови, схожі на рівну смужку, виведену пальцем у піску, і рум'янець на пів щоки. Дарина посміхнулася і підійшла до дівчат. 

 

— І ти був здоров, — мовила вона. Наталка встала, щоб її обійняти, а Катерина тільки покивала до неї головою. 

 

— Як тебе давно видно не було, — хрипко кинула вона. 

 

— О, Дарина, — вигукнув Ромко, і Андрій повернувся до неї разом із ним.

 

— Ти ба, хто! — кивнув він до Ромка. — Я вже думав, ми її за її двором ніколи не побачимо. Проросла, сердешна, пустила коріння, як верба. 

 

І він зітхнув з награною тугою. Ромко поплескав його по плечі. Дарина тільки похитала головою. 

 

— А що там хата, до речі? Не розвалилася після старань того підпанка? 

 

— Це якого підпанка? — упхався Данило. Степан з Костем у шапках набакир стояли поруч із ним, поспиралися на криницю спинами і мовчки слухали. 

 

— Та якого, — вишкірився Ромко, — Мартина нашого славнозвісного. 

 

— А… 

 

— Ага, — з розумінням погодився Андрій. 

 

— Ну, не всім же козаками бути, — докинула Христина і встала, стаючи з Дариною поруч. Катерина пирхнула і повела підборіддям. 

 

— Та який з нього підпанок, чого ви всі так говорите, — вона закинула ногу на ногу і підвела брови, — забагато якось честі. 

 

— Та й він, мені здається, добрий хлопчина, — вставив слівце Степан. Він розмовляв повагом, мав голос міцний, але зараз говорив тихо. — Відбився від всякого гурту тільки. 

 

Дарина про це говорити не хотіла. Мартина вона знала все життя, а він, у свою чергу, любив добирати собі поодиноких товаришів і спершу довго до них приглядатися, перш ніж скинути свою занудну полуду. Хоча, швидше за все, це радше ті, з ким йому справді здавалося здружитися, прикипали душею до тієї полуди, і вона вже сама якось переставала видаватися нудною. Мартин не любив бути у великих гуртах, бо йому серед натовпу було недобре. Він завжди прагнув втекти, сховатися у куток; стояв, склавши руки на грудях, із виразом щирої недовіри, написаної на всьому його тілі.  

 

— Не розвалилася хата, — нарешті відмовила Дарина, — Мартин гарно попрацював, поки ви удвох байдики били і ловили на лавці мухи. 

 

Степан загиготів, сягнув рукою поза спиною Данила і щипнув Ромка за бік. 

Ромко заволав, дівчата засміялися, Андрій загиржав найголосніше за всіх. 

 

— Ось вам і співи проти ночі, — відсміявся худоребрий Кость, який і співати як слід не вмів і навіть слів зазвичай не знав. Майже завжди він тільки підвивав стиха, намугикував собі під носа слова і хитав головою під співи інших, думками літаючи десь далеко. 

 

— Ага, до речі, — Наталка переглянулася з Катериною. — Треба починати, коли всі зібралися. 

 

Катерина покивала головою, погоджуючись з її словами. 

 

— Дарина може завести, — вона підняла головою і махнула ногою, вказуючи на Дарину. 

 

Христина поклала голову на Даринине плече і обхопила її обома руками за талію. Вона любила так робити: когось обнімати, на когось спиратися, брати під руку чи за руку, і Дарина до цього зовсім звикла, хоча були і деякі, хто скидали Христинину руку і не підпускали її голову до свого плеча. Дарина повернула голову, приклавши щоку до Христининої маківки, і поклала долоню їй на спину. 

Дарина перебирала слова у себе в голові і вже намірялася почати, та тут знову завела Христина, спершу так тихо, що тільки Дарина її могла чути:

 

По саду ходила,

Ружу садила,

Зелено, зелене вино

В неділю рано саджено…

 

Дарина зрозуміла і завела ще раз спочатку, тільки гучно:

 

По саду ходила,

Ружу садила,

Зелено, зелене вино

В неділю рано саджено

 

Коли б я така,

Як ружа цяя,

Зелено, зелене вино

В неділю рано саджено...

 

Дарина співала і дивилася на темне зелене листя навколо. Його було так багато, що згодом Дарина ледь примружила очі, розмиваючи погляд, і все навколо перетворилося на зелені стіни. Тихий вечірній вітер віяв їй у обличчя. Дівчата підспівували, пісня велася складна, аж на чотири голоси, проте Дарина йшла, ступаючи слово за словом, упевнено. Навіть не силкуючись, вона звучала гучніше за всіх трьох дівчат разом узятих, тому зводила свій голос ледь тихіше, щоб дати їм трохи місця. 

 

А в мене чари -

Не з лісу зілля,

Зелено, зелене вино

В неділю рано саджено

 

Чари дівочі -

То сірі очі,

Зелено, зелене вино

В неділю рано саджено

 

Сонце повністю сіло, небо стало чорним, пустим, бо на нього ще не вийшов місяць. Далекий небокрай над стріхами та верхівками зелених стін відсвічував розмитим рожевим, та це були тільки вуглинки після сонця. Дарина дивилася у той бік, де вони ледь жевріли, і забувала, що співає не одна. 

 

Зелено, зелене вино 

В неділю рано саджено 

Зелено, зелене вино 

В неділю рано саджено… 

 

Христина всю пісню зовсім не старалася виспівувати, як удень, але на останніх словах підняла голову з Дарининого плеча і заплющила очі, виводячи своїм дзвінким голосом поруч із нею. 

Дівчата доспівали. Стало тихо; тепер повітря над криницею пронизували тільки трелі цвіркунів. 

 

Кость прицмокнув язиком. 

 

— Сумно якось, — сказав він із задертою головою. Він дивився на зорі, витягнувши шию. На його тонкій натягнутій гостро виступав кадик. 

 

— Так… — протягнув Степан, глянув на небо, куди дивився Кость, потім зиркнув на Данила, а з-за його плеча — на дівчат. 

 

Ішов Козак дорогою, зеленою дібровою

Зеленою дібровою та стрів Дівку молодую…

 

Кость глянув у його потилицю звичним спантеличеним поглядом. Данило відійшов від криниці, розправив руки і підхопив:

 

— Ой, Дівчино моя Галю, щось я Тобі казать маю

Щось я Тобі казать маю, сім Загадок загадаю

Не д'гадаєш дурна будеш, одгадаєш — моя будеш!

 

Пісня ця була для двох голосів, жіночого і чоловічого. Дарина кинула оком на дівчат, питаючи очима, хто буде відповідати. Наталка посміхнулася, Катерина покивала. Данило продовжував сам, без хлопців:

 

Ой що в'ється коло Древця, ой що росте без Кореня

Ой що світить Круту Гору, ой що біжить без прогону

Ой що росте без Колосу, ой що плаче без Голосу

Ой що плаче без Голосу, ой що січе Русу Косу?

 

І Дарина миттю озвалася:

 

— Хіба б же я дурна була, щоб я Тобі не д'гадала

Що Хміль в'ється коло Древця, Камінь росте без Корінця

Місяць світить Круту Гору, Вода біжить без прогону

Трава росте без Колосу, Роса плаче без Голосу

Роса плаче без Голосу, Журба січе Русу Косу…

 

Данило потягнувся своїми дебелими руками в сторони і задоволено закректав. 

 

— Гарний голос маєш, — похвалив він.

 

— Знову ви про сумне… — озвався нізвідки Кость. 

 

Данило озирнувся, щоб йому відповісти, і з того боку, куди він глянув, з тієї вулиці, з якої завертала маленька стежина, де завжди зрізала дорогу Дарина, почулися крики і тупіт. Тупіт кінських копит.

Окрім стежини, ту вулицю з майданом поєднував широкий проїзд, який був трохи віддаль і спускався з пагорбу. Місяця ще видно не було, і постаті вершників на конях вигиналися у глухій темноті, немов привиди. Дарина прижмурила очі і вийшла вперед, стаючи поруч зі спантеличеним Данилом. Христина опустила руки і залишилась позаду. Дівчата з лавки попідскакували і попідбирали краєчки плахт. 

 

— А ось вам і весела пісня, — приречено сказав Кость, але не зрушив з місця. 

 

Вершники злетіли з проїзду і замелькотіли навколо. Кінські копита били так жваво, що курява з-під них зібралася навколо хлопців і дівчат густою хмарою. Дарина закашляла і прикрила очі. 

 

— Якого біса вони тут роблять… — промурмотів Степан, зовсім тихо, вершники не мали би його почути, але після цих тихих слів з нього дивно прорвалося волання: хльоснув батіг, і Степана за шию відтягли від криниці. 

 

Кость поруч ухилився від удару батога і пригинаючись підскочив до Степана, що став рачки на землі. 

 

— За що?! — ревнув Данило до якогось із темних облич на коні. Дарина зібрала руки в кулаки і озирнулася на дівчат: ті стали, тримаючись одна за одну. Катерина тепер опинилася посередині, а Христина з Наталкою безпорадно вчепилися у її руки і зустріли Даринині очі, розгублені і перелякані всі втрьох. Ромко і Андрій десь безслідно зникли.

 

Вершників було четверо, і вони кружляли навколо криниці безперестанку, ні пари з вуст, жодного навіть вигуку. Це були панські гайдуки, які нікуди не мали ходити без пана, але ось вони були тут, з батогами напоготові. Через їхнє мовчання Дарина гарячково думала, намагаючись зрозуміти, по що вони таки прийшли. «Чи хтось може дійсно провинився?», — подумала вона і глянула на Степана. На її очах йому ще раз влетіло батогом, цього разу разом із Костем. Сорочки на обох розірвалися і здулися від удару, і Дарина тут же знову кинулася до дівчат, стаючи спиною до Данила. 

 

І вчасно. За дівчатами нізвідки виріс гайдук, замахнувся здалеку. 

 

— Зігніться! — верескнула Дарина, і дівчата розсипались і відбігли від гайдука, пригинаючись. 

 

— Га, пся крев! — нарешті гаркнув гайдук, і Дарина зрозуміла, що вони прийшли познущатися. «Якщо прямо зараз не дати драла — позабивають насмерть».

 

— Данику! — вона сіпнула Данила за рукав. Той стояв, як у землю вріс, не рушав з місця. Вони стали спина до спини, і Дарина, сіпнувши його рукав, відчула, як він вхопив її тремтячою долонею за зап'ясток. 

 

— Що робити? — розгублено спитав він. Над їхніми головами просвистів батіг, і вони мало не розпласталися по землі, ухиляючись. 

 

— Тікати! — вигукнула Дарина. — Вже! Бо вони нас всіх до смерті заб'ють! 

 

Той гайдук, що хотів вліпити по них батогом, вилаявся по-своєму. 

Звідкись прилетів камінь і впав у розтоптану землю під ногу його коня. Вершники зупинилися кружляти і повільно тупцювали на конях на місці. 

 

Степан стогнав на землі. Його побили найгірше: сорочка на спині в клоччя, вся спина в крові, у крові шия, потилиця і пів обличчя. Верткий Кость намагався допомогти йому встати, тягнув його попід руки, проте Степан з кожним рухом скрикував і падав на землю, а потім зовсім притих і ліг, вже не ворушачись. Курява з-під копит летіла йому в обличчя і купчилася над ранами. На небо виповз місяць, просвічуючи пил, як туман. 

 

— Тихо, — Дарина почула, як він звернувся до Костя і взяв його за карк, тягнучи до землі, — тихо лежи. Не лізь до мене. 

 

Дарина видихнула. Вони з Данилом присіли і скрутилися під криницею, наче її стінки якось могли їх прихистити. Гайдуки чогось перестали на них зважати і били батогами по землі, здіймаючи ще більше куряви. Дівчат видно не було, доки Дарина не наважилася піднятися і зазирнути за цямрину: вона виглядала, хто міг кинути камінь. 

 

Над цямриною криниці навпроти стирчали білі квіти деревію. Дарина почула тихе дихання, піднялася на ногах трохи вище і уважно придивилася, заглядаючи за Катеринину маківку. Навпроти був Лесин двір, а у Лесиному дворі був якийсь рух. 

 

Місяць світив на стежку від хвіртки, але не сягав у сад. Там, під віттям від стовбура одного дерева відділялася тінь. Даринине серце зробило перебій. 

 

Гайдуки були не сліпі. Всі як один вони дивилися туди, виглядаючи, хто насмілився кинути у них каменюку. 

 

— Вийшч!* — гукнув один із них і вгатив батогом по землі. 

 

Йому у лоба тут же прилетів камінець. Дрібний, але кинутий мітко, він попав гайдукові десь у брову, бо він притис до неї руку і заволав. 

 

— Забіє!* — гаркнув він і відвів руку від обличчя, щоб злізти з коня. З розсіченої брови цебеніла кров і заливала ліве око. 

 

Леся завжди і все уміла кинути мітко. Якщо це був камінь — кидала так, що могла легко вибити око, якщо щось легше — вміла підлаштуватися під вітер і пустити рівно в ціль. Дарина щосили вчепилася за цямрину і незмигно пасла поглядом її тінь. «Боже, нащо ж ти вискочила, треба було сидіти тихо і не виходити!»

Ззаду почувся шурхіт. Дарина озирнулася і вирячила очі: Кость силкувався тягнути Степана по землі, і таки дотяг вже далеченько, поки Дарина виглядала по той бік криниці. Гайдуки наче посліпли; той, що з розсіченою бровою, зліз з коня, але лаявся і сичав, тримаючись за брову. Троє інших перемовилися між собою про щось і глянули на широкий в'їзд. Дарина подивилася разом із ними. 

Кость зі Степаном якимось дивом зникли з виду. «Сховалися, напевне, там, де стежина». Гайдука з закривавленим обличчям сіпнув за плече побратим на коні, і той перестав лаятися і глянув одним оком у той же бік, куди дивилися вже всі на майдані. 

Було зовсім тихо. Тяжко дихав поранений гайдук, оглушливо сюрчали цвіркуни, Дарині у вухах билося серце, але тиша на майдані була гучніша за все довкола. І з тієї тиші чітко чувся тупіт коня — одного, єдиного, але Дарина вже здогадалася, хто на ньому наближався. 

Вона присіла, відірвавши п'яти від землі, і її ноги вже дрижали від довгого сидіння. Литки затерпли; Данило поруч опустився на одне коліно, але Дарина боялася поворухнутися, щоб сісти так само. 

У проїзді показався вершник. Кінь під ним йшов помалу; від його чорної постаті відділялася довга шабля, що висіла у піхвах при боці і товклася об ногу при їзді. 

Світковський щось неголосно сказав, і один з гайдуків підскочив до дівчат. Данило відхилився назад і закрив собою Дарину. 

Дівчат відтягнули від криниці. Христина верескнула, почувся ляпас; Дарина здригнулася всім тілом. Місяць світив так, що вони з Данило опинилися у тіні і наче стали невидимі. Дарині було страшно, як ніколи в житті: один удар батога, і їй не було би за ким ховатись. 

Христина кричала. Двоє інших дівчат мовчали, Христину били батогом, але вона продовжувала волати і клясти гайдуків на всі лади. Христина кликала людей, але ніхто не вийшов. Ніде не рипнули двері, хати неначе вимерли і поніміли. Христинин голос відчайдушно надривався. 

 

— Дарино! Дарино!!! 

 

Дарина втратила силу в ногах і сповзла на землю, спираючись плечем на криницю. Вона не могла нічого зробити і нічим допомогти, але коли Христина покликала її, Данило втис її своєю пітною спиною до криниці сильніше, щоб вона не могла і поворухнутися. 

Дарина заплющила очі. Її обличчя немов закам'яніло, і вона відчувала сльози, які рясно жебоніли її щоками, тільки коли вони стікали до шиї з підборіддя. Вся шия у неї була мокра, від поту і від сліз.

 

— Відпустіть мене, тварюки, сволоти! Сволоти! Виродки, хай буде сто разів клята та мати, що вас народила! — з плачем ревла Христина. Вона намагалася приховати відчай і страх за люттю і гнівливими вигуками. 

 

Коні йшли тихо. Христинин голос віддалявся. «Вони відходять». Дівчат пов'язали і повели, а Дарина не могла нічого зробити. 

Панський кінь пішов останнім. Світковський і не глянув, здається, на них, і побачити Дарину не міг. 

Нею колотило. Серце билося, як язик у дзвоні, так сильно, що Дарининими грудьми сіпало назад і вперед. Вона намагалася дихати частіше, але повітря не вистачало. На якусь хвильку дихання вирівнялося, але потім нею знову сіпнуло, і Дарина сіла на землю, спиною до криниці. Данило відліпився від неї і впав поруч. 

Дарина голосно схлипувала. Данило щось їй сказав, потрусив за плече. Вона не почула і не відчула. У голові бовталася мішанина відчаю і провини: за такий короткий час сталося так багато, і до Дарини побачене ще тільки доходило. «Дівчата… Боже, дівчата, бідні дівчата…» Її наче мішком по голові пригріли. Дарина плакала від страху і від болю, які відчувала живим тілом. Христинині крики до неї і її «людоньки, допоможіть», на які не відгукнулася жодна жива душа, верещали у Дарини над вухом. 

Вона відкинула голову, спираючись потилицею на зруб. Поруч пробіглися легкі кроки; Дарину накрила тінь. 

 

— Леся… — прошепотіла вона. Леся нахилилася, стала на одне коліно поруч. У темряві було добре видно її обличчя, бліде, немов місяць, кострубате, довге, з гострим горбатим носом і тривожно блискучими очима. На плечі спадали її дві туго заплетені коси. Леся була у самій сорочці, без кирсетки. 

 

Коси були туго заплетені і не легше перев'язані мотузочками. Дарина дивилася на ті мотузочки, що хиталися ледь помітно, і нарешті починала чути звуки. Сюрчали цвіркуни. По селі валували собаки, збуджені криками і запахом коней. Дарина почувалася мокрою і слабкою, наче її врятували від утоплення і витягли щойно з води. 

 

— Я маю пошукати хлопців, — сказав Данило згори. — Ви йдіть до Лесі, напевне. Я потім по Дарину повернуся. Додому проведу. 

 

— Добре, — погодилася Леся. Дарина простягнула до неї свої руки. 

 

Леся гладила її по спині і тримала так міцно, наче боялася, що ось-ось впустить. Дарина плакала тихо, легко похитуючись назад і вперед. 

 

— Дівчат забрали… забрали дівчат, — прошепотіла Дарина у Лесине плече. 

 

Леся сама по собі була доволі тендітна, плече її було гостре, і Дарина вчепилася у неї, як у рятівну соломинку, обома руками зібгавши на ній сорочку. 

Леся підняла одну руку і провела Дарині по голові, а потім розділила їхні щільно притулені одна до одної голови і вуха і обережно приклала губи Дарині до скроні. Поцілунок вийшов мокрий. Леся плакала.

 

— Я бачила. 

 

Дарина заплющила очі. Все вже затихло і зникло, але лише для неї і не для дівчат. Дарина знала, куди їх ведуть, вона не могла не думати про те, що Христина ще кричить десь там, тільки Дарина її не може почути. «Нічого не затихло, ні для мене, ні для них. Все тільки починається», — подумала вона. Думка була чітка і твереза, і усвідомивши її, Дарина відсторонилася від Лесі і встала на ноги, тримаючись за її руки.  

 

— Що будемо робити? — спитала Леся згори. Вища за Дарину на голову, вона насправді підросла і стала ширша у стані й у плечах за останні роки. 

 

«Руки у неї теж надивовижу сильні». Дарина гладила її цупкі зашкарублі пальці і мовчки думала. 

 

— Нічого, — вона піднялася на Лесю очі. Леся здійняла брови, здивовано відхилилася назад, а потім насупилася і нахилилася вперед, до Дарининого обличчя. 

 

— Як? А як же дівчата? 

 

— А що ми зможемо з цим зробити? — Дарина силоміць потягнула Лесю за руку, ведучи її до її хати. Леся розгубилася і покірно потупала за нею. 

 

— Чекай! Я не хочу заходити, — вперлася Леся вже перед дверима. Дарина розгублено подивилася у її темне обличчя. 

 

— А як твій батько тебе випустив? 

 

Леся важко зітхнула і впала на поріг. 

 

— Ніяк, — буркнула вона, — він напився і заснув. Можна з гармати бити над вухом. 

 

Дарина підігнула плахту і присіла поруч. Леся взяла її за руки і поклала голову їй на плече. 

 

— Я не можу сидіти, — гарячково прошепотіла вона, — як можна… як можна просто так їх відпустити? Хай ідуть і роблять, що хочуть?

 

Дарина похитала головою. 

 

— Не можна так. Але ж ти не підеш зараз кидатися у гайдуків камінням? 

 

Леся роздратовано посовалася і підняла голову з Дарининого плеча. 

 

— Чому ніхто нічого не зробив? Ніхто і носа не висунув, всі поглухли! Я сама не можу кидатися камінням, як ти кажеш, але разом, якби нас було хоч трохи, хоч хтось! Може, ми би щось і зробили! — Леся замахала руками, допомагаючи собі говорити. Вона шепотіла відчайдушно, але її світлі голубі очі були перелякані і плавали у чорноті тіні під ґанком одинокі і безпорадні. 

 

Дарина відвела погляд. Леся потрусила її за руку, щоб вона знову на неї подивилася. 

 

— Всі бояться, Лесю, — промовила Дарина. «Це завжди страх. Страх — найсильніше, що здатне стримати людей».

 

— А я не боюся? 

 

— Всі бояться, — похитала головою Дарина. — Послухай мене, Лесю. Ти тому гайдуку брову розітнула. Вони по тебе прийдуть. 

 

Леся мовчала. Тепер убік дивилася вже вона, а Дарина збоку спостерігала за її обличчям. 

 

— Гайдук точно запам'ятав, звідки у нього прилетів камінь. А якщо ні, то вони всі хати навколо поперевертають. 

 

— Ти не бачила, як це виглядало збоку, — мовила Леся вже вголос, так і не піднімаючи очей. — Ви розбіглися, як мишенята. Ти з того боку була, не бачила, як вони в'язали дівчат… І добре, що не бачила. Що я мала робити? А якби вони вдарили тебе? Якби вони пов'язали тебе? 

 

— Боже мій... — Дарина взяла її голову обома руками і нахилила до свого плеча.

 

Лесею трусило, зовсім як Дариною коло криниці щойно. Проте тепер сама Дарина вже була цілком спокійна, наче виїдена зсередини: вона не відчувала страху, бо все, чим можна було відчувати, остаточно видихнулося і заніміло. 

 

— Думаю, вони повернуться не відразу завтра, — сказала Дарина, щоб Лесю заспокоїти. — Може, побояться після вчиненого. Совість не дасть.

 

«Але вони обов'язково прийдуть». І де Лесі тоді ховатись, Дарина не знала. Дарині, а саме Дарининій пітній шиї і потилиці, запилюженій голові і рукам захотілося у холодну воду. 

«Самій іти не можна, — Дарина згадувала своє потаємне місце у вільшаниках. — А Лесю тягнути шкода. Може, побоїться… Тільки чому я, цікаво, не боюся?»

 

— Лесю?

 

— Га? — Леся шморгнула носом. 

 

— Мені хочеться на річку. 

 

Леся сіла рівно. 

 

— А не страшно? — спокійно спитала вона. Її тонкі брови вже розслабилися, і з лиця зник стражденний відчайдушний вираз. 

 

— А тобі не страшно? — змовницьки озвалася Дарина. 

 

Леся ледь помітно посміхнулася. У неї губи були тонкі і тугі, а коли вона посміхалася, у її голубих очах щось спалахувало на коротку мить. Дарина ніколи не встигала цей спалах впіймати. 

 

— Я вся липка і в пилюці з-під клятих коней, — розвела руками Дарина і встала з ґанку. Повітря при цьому русі обгорнуло її теплим літнім вітром, підносячи до неї сюрчання цвіркунів. 

 

Село було спокійне, наче мертве. Погасли всі вогники у вікнах, поснули собаки. Було тихо і мирно, але не так, наче нічого не сталося, а так, наче село перетворилося на привида, далекого й німого. Дарина з Лесею вибігли на тиху вулицю, і так навіть Лесина хата позаду доєдналася до того нагромадження, що зібралося навколо, мертвого, примарливого і сумного. 

Дарина взяла Лесину руку; Леся міцно обхопила її долоню своєю у відповідь, і їхні п'яти затупотіли, б'ючись об курну дорогу. Вдвох вони бігли, не змовляючись і не перемовляючись; деколи розривали руки, щоб пройти вузькою стежиною, але після Дарина знову протягувала свою долоню назад, і наосліп сягала Лесиної руки у пітьмі. 

Їхні ноги горіли від бігу, волосся підскакувало на швидкому ходу, і ось тупіт на дорозі у селі змінився шурхотом у високій траві за селом: вони зрізали шлях через луг, переступаючи темні зелені пагони широкими кроками. Трава колола ноги аж до колін; попереду бовваніла смуга дерев. Вони прибігли туди так швидко, що Дарині здавалося, що дерева самі рядочком крокують їм назустріч. 

Над деревами нагиналося чорне небо, на якому веснянками проступали зорі. Улюбленим і потаємним Дарининим місцем був куточок серед вільшаників, тиха заплава: там річка відділяла від себе один вусик, і той вусик був оточений берегами з усіх боків, як озерце. 

Дівчата пройшли під деревами і підійшли до беріжка. Десь далеко звідси, за тим берегом, що відділяв заплаву від ріки, кумкали жаби. За деревами з-за хмар показався гострий ріжечок місяця; вода мала бути тепла, нагріта за довгий літній день. 

Дарина ще стояла, а Леся підійшла першою. Вона скинула з себе пояс, жовту плахту, сорочку. Вода тихо хлюпнула, Леся занурилася з головою і виринула аж на середині, повернувшись до Дарини обличчям. 

Леся мовчки сиділа у воді. Довге біляве волосся обліпило її обличчя, чоло, щоки, важко впало мокрими пасмами на плечі, але у воді плавало м'якими віхтиками. 

Дарина скинула тільки плахту, сорочку залишила. Вона опустила ногу до води і поглянула під свої пальці. Їй здавалося, що вона може бачити самісіньке дно. «А що, як мавки?» — подумала Дарина, опустила ногу в воду і запізніло усвідомила, що мавки дівчат не чіпають.

 

— А я думала, чого ти про мавок не згадала, — озвалася вона до Лесі, пройшлася по груди у воді, розводячи перед собою плесо руками. 

 

— А що? 

 

Дарина підняла на Лесю очі. Трохи опустивши підборіддя, Леся дивилася на Дарину з-під світлих тонких брів, зі своєю тонкою лагідною посмішкою. 

 

— Ти не злякалася мавок, бо знаєш, що вони не чіпають дівчат. А я тільки зараз про це згадала. 

 

— А до цього ти що, бігла і боялася, що тут будуть мавки? 

 

Дарина кивнула. 

 

— Думала, чи ти їх не боїшся, — пояснила вона і присіла у воді, опускаючись по плечі. Її підборіддя торкнулося поверхні невеличкого озерця і вона глянула на Лесю. 

Леся водила по воді рукою і тицяла в неї пальцем, щоб з'являлися кола. Дарина хотіла їй щось сказати, але у голові було так пусто, що слова не складалися купи, тому вона занурилася з головою, відчула, як зашуміло у вухах, як намокло все волосся і все обличчя, і виринула з води у світ, де кумкали жаби і сюрчали цвіркуни, а місяць ставав яскравішим. 

 

— Легше? — спитала Леся. 

 

— Легше, — озвалася Дарина. Вона нахилилася назад, лягла у воді на спину і майже відразу знову стала на ноги, бо не мала сили підтримувати себе руками. 

 

Вода змивала і відносила геть все важке, що зібралося на її шкірі. Леся виглядала настороженою навіть у воді: вона озиралася на всі боки, виглядала щось у Дарини за спиною. Дарина підійшла у воді до неї ближче і взяла її за руки. 

 

— Ну що ти? — спитала вона. Леся похитала головою. 

 

— Бентежно, — пошепки відказала вона, і Дарина наблизилася с плюскотом і обняла її за голі мокрі плечі. 

 

— Я боюся сьогодні з тобою розлучатися, — сказала Леся у Дарини над головою. — Ти якщо підеш, то відразу почнеться щось погане. 

 

Дарина відсторонилася. Лесине лице було мокре, але не тільки від води. 

 

— Та що ж я, — зі скрушною посмішкою мовила Дарина і погладила її по щоці. — Якщо почнеться щось погане, що я вдію? 

 

Леся впала головою їй на плече. 

 

— Мене би хтось від поганого захистив, Лесю… 

 

Дарина відчувала Лесині сльози, що текли і скрапували їй на плече між шиєю і краєм мокрої сорочки. 

 

— Я не хочу боятися, — глухо мовила Леся і поводила головою, тручись об Даринине плече чолом. 

 

— І я не хочу, — важко зітхнула Дарина. Вона мутно пригадала солодкаву посмішку Васильчихи і похитала головою. 

 

— Що з нами тепер буде? — спитала Леся і здійняла голову від Дарининого плеча. 

 

Вони дивилися одна одній в очі. Дарина хотіла їй сказати, хотіла розказати, що буде з нею. Що її насильно поведуть до найненависнішого дому на світі, що зовсім скоро у її житті не залишиться ніякого спокою, що вона не зможе більше ні співати з кимось, ні тікати з Лесею до вільшаників. Вона більше не повертатиметься до рідного дому як додому, там їй не буде місця. Дарина не могла собі уявити, що було би, якби прямо зараз вона мусила йти не до мами, а до Мартинової затхлої і важкої хатини. Проте хоче вона чи ні, таке настане зовсім скоро. 

Ще вона не могла уявити, як їй прийняти того млявого і затюканого Мартина, що завжди був сам по собі навіть з нею, за чоловіка. Впустити цього хлопця з тьмяними очима, які вона знає змалку, так близько, як це буває з чоловіком — від цих думок Дарині хотілося вити від огиди. Уявити, що він буде торкатися її, знімати з неї одяг, що їй доведеться носити його дитину — Дарині хотілося кричати і рвати на собі сорочку самотужки. «Невже цього я заслужила? Це для цього я росла, жила своє життя? Боже, якщо ти хотів від мене такого з самого початку, не треба було давати мені жити. Треба було зробити мене нечутливою й неживою з самого зародку і початку».

Але Дарина була вихована і терпляча. Вона мовчала, і навіть навпроти Лесі не здобулася на слово. 

А Леся щось відчувала. Вона дивилася Дарині в очі з надією і чеканням, благала поглядом, щоб Дарина з нею говорила, але це вперше в житті, коли Дарина мусила відвернутися і відмовити їй у тому, щоб розказати правду. 

Дарина підняла очі і глянула на прозір між дерев за Лесиною головою. Небо спокійно бриніло, далеке й байдуже, і чорне-чорне. Десь на самому закутку Дарининого розуму ще гуділи й переливалися тупіт, ляпаси і крики. Зовсім недалеко, там, у лузі, розгорталося пекло, і Дарина не могла думати про це, бо відчувала що якщо згадає, то ступить в обрив і почне плакати, доки від неї нічого не залишиться. 

Тож вона мовчки трималася за Лесині руки як за єдину живу плоть на світі. «Потрібно повертатися, — розуміла вона, — мама вже напевне знає, що сталося». 

 

— Нам… — не доказала Дарина, бо побачила, що Леся набрала у груди повітря, щоб щось сказати. — Що? 

 

Леся похитала головою і кивнула на неї. Дарина помовчала, уважно спостерігаючи за її обличчям, але Леся більше не намагалася говорити 

 

— Треба назад йти. Вже все село знає, що дівчат забрали, напевне. Наші з розуму сходять. 

 

«А якщо старий Михайло встав, то Лесі ще й влетить». Леся покивала. Дарина перша повернулася, щоб йти з води, і потягнула за Лесю руку. На якусь мить Леся вперлася, та не встигла Дарина озирнутися, щоб спитати, що не так, як Леся ступила під водою за нею і вони побрели до берега вдвох, наче нічого і не було. 

Вдягнулися мовчки. Дарина обгорнула плахту навколо мокрої сорочки, з Лесиною допомогою зав'язала тонку білу запаску і обв'язалася поясом. «Доки дійдемо, обсохну». Мокрі коси вона закинула за плечі і допомогла вдягнутися Лесі. Шурхотів Лесин одяг, тихо плескотіла вода, гнана до берегів вітром, ніжним, як материн поцілунок. 

Дарина взяла Лесю за руку і обережно вивела її крізь дерева у високу траву. Місяць сяяв яскраво, зорі проступили у повній красі. Леся не потребувала, щоб її вели, але вони трималися за руки зі спільного страху, який ділили на двох. Обидві вони брели травою повільно, як збиті безсилі пташки. Леся не вміла миритися і мовчати, і Дарина знала, яку вона зараз несе на плечах провину за те, що не пішла за гайдуками і не зробила своє завітне хоч що-небудь. «Тяжко гніватися, б'ючись об пруття клітки, — втомлено міркувала Дарина, поглядаючи на її обличчя збоку. — Нічого не зробиш, коли деколи краще не битися, щоб не подерти кулаки».

Вони вийшли на дорогу, і поки вдвох доходили до села, хати, здавалося, здобули очі. Село зачаїлося, як звір, і проїдало їх своїм розмноженим поглядом. Леся міцно вчепилася за Даринину руку, взяла її під лікоть. Вони підходили до яворів, а за яворами ховався город і Даринина хата. 

Десь перед ними рипнули двері. «Мої», — зі страхом усвідомила Дарина, але йшла далі рівно і спокійно. Вони з Лесею не пішли через город, бо темно, а зайшли на вулицю, повернули: у темряві, що скупчилася навколо хвіртки, хтось стояв. 

 

— Дарино! — голосно видихнула Горпина і кинулася до них двох. — Ти чого мокра? — тремтячим голосом спитала вона. — Звідки ви прийшли? 

 

Мати вхопила Даринине обличчя руками. Її очі бриніли, перескакуючи зіницями з одного Дарининого ока на друге. 

 

— З нами нічого не сталося, — запевнила її Дарина і поклала руки їй на плечі. — Ми з Лесею пішли на річку. 

 

— Нащо? — голосно перепитала Горпина. — Що ви там робили, на яку ще річку? Скажи мені правду. Я вже знаю, що дівчат той виродок забрав, а ви що? Ви…

 

— Мамо, — перебила її Дарина. Вона почувалася винною перед Лесею, що повела її на вечір до ріки, і тепер та мусила стояти і вислуховувати від Горпини. — Коли до криниці приїхали ті його гайдуки, мене Данило закрив собою, можеш його спитати, він тобі скаже. Мене навіть не побачив пан, навіть гайдуки мене не зачепили, не вдарили ні разу батогом, бачиш, на тілі жодного сліду, жодного шрамчика. Леся, це ж коло її хати все сталося, почула і вибігла… Кинула в них каменем. 

 

Горпина вирячила очі, охнула й затулила рота рукою, переводячи очі з Лесі на Дарину. Дарина заплющила очі, зітхнула і провадила далі:

 

— Вони від нас відчепилися ненадовго, розгубилися, і тут пан над'їхав. Наказав, щоб дівчат пов'язали. Ми з Данилом присіли коло криниці, він на мене навалився, щоб мене не було видно, і все. Коли вони пішли, Данило побіг рятувати Степана, — Горпина кивнула: про Степана всі вже теж знали, — а ми з Лесею посиділи і пішли на річку. Недобре нам було мамо, не було куди дітися. 

 

Її голос надломився. Дарина схилилася на широке мамине плече і стала у її обіймах, як замерзла бурулька, рівна, холодна, несхилима. 

 

— І зараз нема куди дітися… — пошепки вичавила з себе Дарина вже відчуваючи, що впала по шию за ту межу, у яку боялася ступити. Вона здригнулася всім тілом і не могла дихати; мати міцно тримала її у руках, мовчки гладила її спину. Дарина не видала ні звуку і зібрала себе в кулак, пам'ятаючи про Лесю. 

 

Натомість Леся поклала руку на її плече, і Дарина остаточно зрозуміла, що мусить оговтатись. Стояти і плакати у маминих обіймах коло своєї хвіртки було не час. 

 

Дарина підвела голову. Волосся збилося на її обличчя — Горпина м'яко відвела його рукою. 

 

— Треба провести Лесю додому, — мовила вона. «Так, — погодилася Дарина, — треба рухатися, не можна зупинятися». Горпина взяла її за руку і протягнула руку Лесі, що стояла мовчазна, а опинившись з другого боку від Горпини, глянула над її головою на Дарину. Дарина кивнула, не знаючи, навіщо. Радше щоб просто зробити щось, але не говорити; Леся продовжувала дивитися. Неспроможна витримувати її погляд, Дарина відвернулася і глянула на вулицю попереду. 

 

Вона і не помітила, як вони пройшли повз хату Васильків: там, напевне, вже на порозі стояла Васильчиха і спостерігала за ними, бо Дарина чула, як рипнули їхні двері. Вона ж йшла мовчки, захована від очей Васильчихи за Лесею і мамою, і розуміла, що не тільки очі цієї докучливої жінки витріщаються їм у спину сьогодні. 

Всі люди були збентежені, Дарина це знала і відчувала шкірою. Хтось обирав ховатися подалі в хаті, але більшість долала цікавість, і вони виходили на ґанки, визирали з-за хвірток і парканів, вже тоді, коли все минуло, і тільки двоє дівчат і старша жінка тихо проводили одну з них додому. 

«Яка ганьба, — Дарина роззиралася навколо припухлими очима, — як їх багато, просто немислимо. І всі мовчать». Деколи вона вихоплювала чиюсь постать у темноті, і спершу навіть не розуміла, що це людина: їй видавалося, що то чи то дерево, чи то стовб, чи тінь від дерева на стіні. Село мало багато очей, але не більше. Ні рук, ні ніг у нього не було. 

Дарина заплющила очі, коли вони повернули на майдан, де все сталося, йдучи тим широким шляхом, де проїхав пан. Ось таке воно, життя у маленькому селі: коли кожен кутик, кожен кущиик наповнені спогадом. І якщо станеться непоправне, від того місця, де все відбулося, його відітре тільки зникла пам'ять. 

Розплющивши очі, Дарина дивилася лише собі під ноги. Коли вони дійшли до хати, Горпина підвела їх обох до ґанку і сама підійшла до дверей, постукала. 

Їх тут же відчинили. З темряви вискочила Лесина мати, Ганна, і завмерла на порозі. Вона була страшенно схожа на свою дочку, тільки вища, кремезніша, ширша у плечах трохи, а так обличчя вона мала майже те саме, і що найголовніше — довгий гострий ніс, вигнутий і виламаний однаковісінько як Лесин. 

Леся розгублено глянула на Дарину. Горпина простягнула до Лесі руку, і їй довелося підійти. Тоді Горпина захопила її рукою, підводячи до матері, і Ганна, не переступаючи порогу, простягнула до Лесі руки і потягла її на себе за плечі. 

 

— Боже, дитино, — розтривожено прошепотіла Ганна, слабко, як ледь жива. 

 

— Що Михайло? — спитала Горпина. — Спить? 

 

— Спить, спить, — сіпнула головою Ганна. 

 

— Ну, то нехай спить, — кивнула Горпина. 

 

— Спасибі, що привели її, — тихо подякувала Ганна, — але ви йдіть вже.

 

Ганна озирнулася наліво, на двері до світлиці. 

 

— Добре, — без вагань озвалася Горпина, — на добраніч. 

 

Ганни зачинила двері бігом, немов злодійка. Горпина нічого не сказала, лише мовчки підійшла до Дарини і взяла її за руку. 

 

— Бідна та Ганна, — промовила вона, коли вони відійшли від хати, — Леся ще й на гайдуків скакати утнула, Боже ж мій Боже. Що з ними тепер буде… 

 

— Леся не могла не кинутися, — сказала Дарина, — вона ж все чула, що тут робилося. Так хоч відволікла їх, і я залишилася цілою. 

 

— Та я ж нічого не кажу, — примирливо сказала Горпина, — це й добре, що вона тебе порятувала, що хоч з тобою все обійшлося. Тепер головне, щоб всі знали, що з тобою все добре, що пан тебе не зачепив, бо ославлять на все село. Васильчиха зараз же прибіжить розпитувати, тільки ранок прийде. 

 

«Як же вони набридли». Якби Дарину забрали разом з дівчатами, Васильчиха би хутко відмовилася брати її в невістки, і Дарину від цього усвідомлення пробирало до кісток. Проте, щоб там не думала Васильчиха, Дарині треба було зберегти честь перед людьми, тому Горпина казала правду. «Треба буде ще Данила попросити». Він теж потрібен, якщо вона хоче, щоб за її спиною не пліткували. 

 

— Не хочу я бачити ту Васильчиху, — буркнула Дарина, — як почне допитуватися, то всю душу витрусить. 

 

— Нічого, доню, за тобою правда, — сказала Горпина. — Що б вона там не шукала, нам їй нічого сказати. 

 

— Не тільки ж у цьому діло. Вона постійно так поводиться, сідає на голову, лізе в душу, годує свою пиху коло нас з тобою. Що мені робити, мамо? Як їй протистояти?

 

Горпина йшла, вела її за руку і дивилася в сторону. 

 

— Та так, доню, що ти свою правду знаєш завжди, — сказала вона і глянула на Дарину, — що б вона тобі не казала і як не витягувала душу. 

 

— А якщо вона не тільки це робити буде? Ми ж від них залежні, що, як вона буде щось вимагати від нас? — Дарина і матері не могла зізнатися. Якщо вона скаже, то тільки її потривожить. Горпина лише доїдатиме себе, але біди від Дарини не відведе. 

 

— Що вони можуть від нас вимагати? 

 

— Не знаю… — буркнула Дарина. Вона ходила колами, намагаючись знайти хоч якоїсь поради. — Від всіх бідних чогось вимагають. А навіть якщо не бідний, то на всіх знайдеться хтось вищий і багатший, щоб познущатися, спаплюжити, поґвалтувати. Чому так, мамо? Як від цього дітися, як це пережити? 

 

— Завжди треба берегти свою гордість, доню, — зітхнула Горпина. — Всі ми рівні перед Богом, що би там не було і куди би нас не поставило життя. Негідні тільки ті, що людьми не можуть бути. Не страшно бути бідними і терпіти болі й ганьбу — страшно втрати свою гідність, свою честь, людяність, втратити себе. Ось, що страшніше за ґвалтування. 

 

— Тоді чому ті дівчата, яких забрали і поґвалтували гайдуки, не матимуть більше честі перед людьми? Їх не захочуть брати заміж, будуть на них зиркати косо, ніхто і не пожаліє, не зрозуміє, бо завжди люди так роблять? Бо просто знайшовся хтось багатший, і все, він їм славу спаплюжив, їх самих переламав… 

 

— Є честь перед людьми, а є честь перед собою, — Даринині слова потонули геть, бо Горпина заговорила тихо, але голосніше за неї, — люди дурні, вони не завжди розуміють. Вони люблять осудити, осварити, але гідність треба берегти перед собою, а не лише перед людьми. Бо і честь, і гідність кожної людини — вони найперше перед Богом. Якщо перед Богом не соромно, то байдуже тоді, що люди скажуть. 

 

— То що тоді, мамо? Бідним тільки й надії, що на Бога? 

 

— Ну аякже. Навіть Син Божий не царям явився, він зродився у бідності, лежав у яслах, де волам їсти сиплять. Бог — то надія для нас бідних. На небі за всіх все розсудить.